Криваві сторінки – Частина XVIII. (автор: Суслик Р.Л.)

опубліковано 25 бер. 2013 р., 13:17 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 квіт. 2013 р., 12:50 ]

Козацько-хуторянська Полтавщина в боротьбі проти Московського комунізму

Англія – 1955

 

На праці

Десятник призначив нам площу для бурування й сказав ставати по два, хто з ким хоче працювати. З інструменталки ми на двійку одержали восьмикілограмовий молот, два крицеві ломи-бурави – у пів метра й півтора метри довгі – та дротяний черпачок. Напарником моїм був земляк, теж підпільник, з хут. Пилипенко Ступської сільради, років на 20 старший за мене.

 

Бурили ми підошву канала на покладах гранітової скелі; один сідав і тримав спершу коротшого лома (бурава) й після кількадесяти ударів молотом черпачком вигрібав з дірки пилок. Так ми чергувались – то один бив молотом, то другий. Норма на пару була – 2 метри 40см. (три дірки глибиною по 80 см., або дві глибиною по 120 см.). Але нам новакам перші два тижні не обов'язково було виконувати норму, й у цей час ми одержували по 600 гр. хліба.

 

В обідню перерву загадали всім зійти з траси, бо мала бути підривка підошви канала, яка була розбита на ділянки, й на них чергувались:

а) бурення,

б) підривка,

в) виборка каміння на береги.

 

Я любив спостерігати експльозію в каналі. Від сильного вибуху відчувався такий струс, що в бараках з поличок падали миски, ложки та інше, а в каналі в кілька десятків метрів у довжину піднімався стовп-злива менших і більших кусків каміння. Досягнувши граничної висоти, камінна злива розверталась, утворюючи на кілька секунд головку, й тоді стовп ставав подібний на величезний гриб. У мене було бажання, щоб ті вибухи були пересторогою для вільної частини світу про загрозу надходження страшної доби рабського поневолення Москвою.

 

Зайшовши до бараку, ми побачили, що наш бригадир Рашевський їсть рибу курьонку; він дав і нам по маленькій рибинці, кажучи, що він випросив у начальства, щоб нас відживити, бо в обідню перерву одержували по півлітра баланди тільки ті в'язні, що виконували норму на 100 %. За десять годин праці, що було обов'язковим мінімумом для в'язнів таборів, першого дня ми вдвох вибили 80 сант. дірку – себто виконали лише третину норми.

 

Харчові норми в'язнів

Денний харчовий раціон в'язня був такий: м'яса 10 гр., олії 8 гр., риби либонь 25 гр., хліба мінімум 300 гр., а більше діставали в залежності від відсотка виконання норми виробітку. За цими нормами двічі на тиждень була баланда з м'ясом, з розрахунку 35 гр, м'яса на в'язня, а п'ять днів з рибою, теж 35 гр. на в'язня; частіше замість риби з таборового пункту, що провадив лов риби, привозили голови великої риби, а часом хребти тюленів. Для тих, хто виробляв норму від 50 % і вище, варилась однакова баланда з м'ясом або рибою, тільки ті, що давали від 95 % виробітку, діставали з першого вікна літр баланди, а ті, що виробляли від 50 до 95 %, одержували з другого вікна три чверти літра баланди.

 

Крім баланди, в м'ясний день з першого вікна давали кусничок м'яса грамів 50, а в рибний день грамів сто смаженої або вареної риби; коли замість риби були риб'ячі голови, то давали пиріжок з капустою з житнього борошна. Дехто одержував рибу і м'ясо й з другого вікна; мабуть то була та категорія, яка виконувала норму від 75 до 95 % – їй теж дещо перепадало, бо і я одного дня заробив кусник м'яса завбільшки як пучка пальця, мабуть аж грамів 15 вагою.

 

З третього вікна одержували ті, що виконували норму менше ніж на 50 відс. та ті, що відмовлялися працювати; вони одержували півлітра баланди без навара риби або м'яса – квашена капуста й «сухой вода» були складниками баланди з третього вікна. Отже тих в'язнів, що не мали сили виробити 50 відс. норми й тих уркачів, що не хотіли працювати, позбавляли належних їм, як в'язням, 10 гр. м'яса, 8 гр. олії та 25 гр. риби і ці продукти передавались до казану першого вікна – для тих, що виробляли норму на 95 відс. і вище.

 

Крім цього раціону, в'язні одержували на руки місячні картки, по яких ті, що одержували харчі з першого вікна, могли купити в таборовому ларьку на протязі місяця: три осьмушки махорки, 300 гр. кускового цукру, 300 гр. кексів, або цукерок та більше півкіла оселедців. Ті, що одержували з другого вікна, могли купити дві осьмушки махорки, по 250 гр. цукру й кексів і півкіла оселедців. Ті, що одержували харчі з третього вікна були позбавлені карток і не могли нічого купувати.

 

Дещо про життя на 3-му таборовому пункті

На третій день у обідню перерву бригадир продав нашу рибу, а нам сказав, що не одержав. Ми поскаржились тому десятникові, що за його клопотанням нам виписували три дні по рибинці, й, коли ми ввечері повернулися з праці, то в бараці вже не було Рашевського; його звільнили з бригадирства й перевели до ліпшого бараку та дали працю в КВЧ, а нам призначили іншого бригадира.

 

Ввечері, повертаючись з праці до бараку, ми дихали тяжким повітрям, бо від нагріву печей випарювались сирі соснові дошки, що з них було побудовано барак, а сушіння на дротах біля печей мокрого одягу, онуч, повстяників утворювало сморід.

 

Лягали спати, й у голові тінкали удари сотень молотів, яких ми наслухались протягом десяти годин праці.

 

На третій день у нашім бараці оселили чоловік п'ятдесят слабосилих, для яких норма виробітку теж не була обов'язковою – щоб ми всі були разом і в одній колоні.

 

Минули два пільгові тижні, що не зобов'язували нас до норми, але в'язні нашого бараку не досягли норм виробітку; ми з земляком вибивали 1 метр 60 см. – дві дірки, а третя кожного дня залишалась за нами «боргом».

 

Я прикладав старань підживити себе; на виміняні бони купив у ларьку кіло яблук та у в'язнів хліба по дуже дорогій ціні – 800-грамова пайка коштувала один карбованець. Продавали хліб ті в'язні, що працювали в пекарні, кухні, хліборізці, й ті, що мали стало таку працю, яка давала змогу виробляти норму на сто й більше відсотків.

 

За 10 крб. я продав смушеву шапку в'язневі, що звільнявся на «волю», й за них купив хліба; але й від прикупки хліба сили мої не кріпшали – занадто виснажив мене тюрпоз. Земляки дбали, щоб мені допомогти, й дехто з них іноді купував для мене пайку хліба.

 

У першій половині жовтня (1932 р.) випав сніг і стали морози; через те що праця бурильщиків була стоячою, нам видали мабуть уже кільканадцятьма особами ношені повстяники з коротенькими халявками, брудні й тяжкі для ніг, та нові шапки треухи з чорного шинельного сукна.

 

Початок зими приніс у наш барак першу смерть – умер священик з числа слабосилих.

 

У листопаді морози сягали вже 20 ступнів Цельсія, й часто був вітер. Не вживаючи м'яса, жирів і недостатньо цукру, в'язні дуже перемерзали й ще більше спадали на силі. Отже одної ночі я мав вийти з бараку й, ставши на підлогу, зазнав головокружіння. Падаючи, я правою рукою вхопився за гарячу бляшану руру печі, й на моїй долоні й пальцях набігли великі пухирі; вранці фельдшер розрізав їх, забинтував долоні й написав довідку, що на протязі тижня я мушу виконувати легку працю.

 

Десятник призначив мені «легку» працю – залізним гаком допомагати в'язням витягати на підйом по помосту тачки з камінням, і я однією рукою тягнув.

 

Після тижня такої «легкої» праці я повернувся до бригади буровщиків. Але зимові холоди брали своє – не тільки у мене з моїм напарником, а й у переважаючої більшости в'язнів виробіток норм став спадати, а цим зменшувались і грами одержуваного хліба. З напруженням решти сил ми з напарником кілька тижнів тримали виробіток на рівні 50% норми; коли б виробіток спустився ще нижче, то ми позбулися б зарахування робочих днів (на квартал 45 днів), не одержували б преміяльних грошей та ларькової картки. І я попросив десятника призначити мене в бригаду «очістка щєбьонкі» – возити тачкою дрібне каміння.

 

Тачки були зроблені з сирих соснових обапілок; «колеса» – це був відрізок сирого кругляку сосни. Такі тачки були тяжкими навіть і для не знесилених людей. Накидав я дрібного каміння до половини тачки, й включався в ланцюг тачок, що «немазаними мелодіями» нестерпно пищали та скрипіли. Знесилені в'язні з тачками, ніби п'яні, спотикалися по трапу. Наблизившись до відмітчика, я сказав йому свій робочий нумер.

– Дві з половиною сотих – почув я відповідь. В умі вираховую – на кубометр треба 40 таких тачок, а на цілу норму (5 кубометрів) (норми могли бути більшими й меншими, в залежності від віддалі, на яку треба було вивозити, крутизности підйому тощо) треба двісті тачок. Я міг вивозити лише понад сто тачок денно, але все таки виробіток тримав понад 50%. і це було дуже важливо.

 

Отак ми в'язні щодня працювали за кусник житнього гливкого хліба – з'єднували для Москви Балтицьке й Біле моря.

 

Щоб запобігти захворюванню цингою, на яку багато в'язнів хворіло (і переважно дуже тяжко), я в листі, який нам було дозволено посилати один на місяць, просив дружину вислати мені башлик, цибулі, часнику та сушених вишень – все це, з додатком двох пар теплої білизни, я одержав у листопаді.

 

Направду, тяжко підібрати слова, щоб докладно описати, що то визначає для в'язня московських кацетів одержання пакунку. Ввечері після праці мені оголосили, щоб я пішов до таборової пошти (вірніше цензури) за пакунком. З припливом хвилювання й радости зайшов я до помешкання цензури. Цензори – два москалі битовики – відкрили пакунок і переглянули його, чи нема в ньому недозволених речей: книжок, алкоголю, ножа тощо.

 

З пакунком під пахвою йшов я до свого місця в бараці повз усміхнені обличчя в'язнів, які тішилися моїм «щастям». А коли я сів на нари й викладав з скриньки, звільняючи від вати, кілька цибулин, часничин, з кілограм вишень у торбинці та білизну, то за моєю працею стежило багато десятків людських очей. Ось підійшов до мене з слабосилої команди в'язень середніх літ, відкрив вуста, пальцем порухав довгі, внизу зчорнілі у виїдених цингою яснах зуби й просив – добродію, дай мені зубочок часнику, може мені поможе. Я дав йому пів головки часнику. За хвильку підійшов молодик, засучив до колін холоші – ноги його були в темно-синіх плямах та виразках, і в роті не було вже зубів. Від його ран неприємно пахло. Дав і тому бідасі половину головки. Ця моя «щедрість» заохотила й інших, і до мене потяглося кільканадцять рук. Спочатку давав по три зубки, потім по два, по одному. Коли ж у моїй жмені залишилась лише одна головка, я перепросив і останню залишив для себе – всіх не обділив.

 

Тижнів через два я одержав ще один, останній пакуночок, у якому були фунт масла, цибуля та часник. В ті роки в'язні – українці майже не одержували пакунків; часто одержували москвічі й ленінградці.

 

Зима з 1932 на 1933 рік була в Карелії лютою. Сніговії та морози, що сягали до 50 ступнів Цельсія, часто чергувалися, і работи на будівництві канала відставали від плянових передбачень. Отже не рожевими були вигляди на те, що основні роботи будуть закінчені до першого травня, ще поки не розтане сніг та лід. Тому Френкель, Рапопорт та Фірін «тиснули» на Прохоровського, а той на керівництво таборових пунктів.

 

Через те взимку загострився нагляд за виконанням норм виробітку; зовсім скасовані були дні відпочинку; лікарські звільнення від праці обмежені були тільки випадками тяжких поранень та тяжких хвороб; слабосилі були проголошені сильними; праця на трасі канала провадилась на дві зміни цілу добу; бухгальтери, писарі та інші канцелярійні працівники в час своєї обідньої перерви, від 4 годин по обіді до 8 годин вечора, мусили працювати на трасі канала, а потім від 8 до 11 години вечора в канцеляріях.

 

Після праці в'язнів зганяли до клюбу, й там працівники КВЧ наказували в'язням виконувати й перевиконувати норми, обіцяючи після скінчення будівництва канала різні пільги – скорочення терміну кари, дотермінове звільнення, повернення горожанських прав і т. п. Замість зе-ка (заключонний) нас стали звати каналоармєйцамі.

 

Невихід на працю або відмова від праці стали тяжко караним злочином. Отже й ті уркачі, що ухилялись від праці й сиділи в бараках, крали речі у політичних та співали: тепер змушені були працювати, утворивши бригади тридцятип'ятників. (Ця назва походила від 35 статті карного кодексу, по якій засуджували соціяльно шкідливі елементи.)

 

Нехай на трасі працюють колгоспники дураки,

А ми хлопці не такі.

Нехай там рветься динаміт і аманал.

На чорта нужен нам ваш канал. . .

 

Пісня була довга й дотепно складена, але з бігом часу я її забув 

 

Упертих уркачів, що ніяк не хотіли працювати, виносили за браму й кидали в сніг – хоч іди на працю, хоч замерзай.

 

Серед уркачів були й такі, що, щоб позбутися праці, перерізали собі жили на руках, чи шкіру на животі, або де інде. Але це не впливало на суворість трудового режиму. Попри всі труднощі, канал мусив бути закінчений у призначений термін, бо його будував Г. У. Л. А. Г.; як би то виглядало, коли б то ГПУ не вклалося в пляном визначений час – це дало б поганий приклад для наслідування.

 

Якби відставання від проєктових передбачень трапилось у демократичній країні, то для підсилення будівництва збільшені були б засоби механізації. На будівництво прибули б потяги з машинами – апаратами для бурення скелі, спеціяльні екскаватори для виборки, самоскидні автомашини для вивозки каміння тощо. Але в Московській країні квітучого соціялізму, прямуючого до комунізму, машини є дорогоцінною річчю, а люди є цілком не вартісним бидлом, особливо ж такі, як українці, білоруси, кубанці, донці, туркмени, узбекі та інші.

 

Тож замість машинових засобів механізації запотребовано було з волі додаткові контингенти людей. Потяги з в'язнями з поневолених Москвою країн стали прибувати частіше; й не тільки з чоловіками а й з жінками, переважно з селянками, засудженими за «расхіщєніє соціалістічєской собствєнності» по закону від 2. 8. 1932. року.

 

«До кума прибула» й кума моя Ганна. Коли ми з нею вперше зустрілися, ще й не розговорилися, а кума витягає з кишені п'ять карбованців і дає мені. Я огинаюсь, не беру.

– Візьми но, куме, бо ти дуже марним виглядаєш. Взяв, подякував; було за що купити п'ять пайок хліба.

 

Тим то серед 14-15 тисячної чоловічої громади Сосновецького відділу жіночі колони були дуже помітні. Жіночі бригади працювали на трасі канала на ручній виносці каміння. На ручні ноші дві жінки клали й виносили каміння на визначене місце. Не можу пригадати, яка була норма для жінок. Крім траси, жінки працювали на кухнях, у пральнях, прибиральницями в канцеляріях, латали одяг в'язнів у «кравецьких» майстернях, були писарями в канцеляріях. Таборове гепеушне начальство брало жінок для домашньої обслуги. Дві українки працювали на молочній фермі та теплицях; підібрав їх агроном одна в одну, років по 30 віком – високі, стрункі, вродливі, хороші як пави; і досі їх добре пам'ятаю.

 

Термін ув'язнення жінки мали переважно 5-10 років, а засуджені були звичайно за дрібниці. Я зустрічав жінку, що була засуджена на 8 років за те, що восени, повертаючись з копки та чистки цукрових буряків на колгоспній плянтації, вона взяла вісім цукрових буряків. Ці буряки вона взяла, щоб дома спекти й дати їсти своїм голодним чотирьом дітям, бо ж відомо, що восени 1932 року в колгоспах не дали на трудодні якісного зерна для прожиття-харчування колгоспників.

 

Отже тим чоловікам, що мали по 5 років ув'язнення за спротив владі, треба було «соромитись» перед жінками; виглядало так, що чоловіки, порівняно до жінок, користувались особливими привилеями у Кремля. В дійсності ж ми були свідомі того, що Москва, приборкавши підпілля СВУ, тепер послідовно й беззоглядно плюндрувала український нарід.

 

Весь Біломорканал збудовано вручну

Засоби механізації були відсутні. Гігантська бетонова гребля на кілька десятків метрів вишиною й у кілька сот метрів довжиною, що перетинала річку Виг на терені першого таборового пункту (а таких канал мав кілька), була збудована без засобів механізації.

 

Ланцюг тачок з бетоновою рідиною рухався правою стороною широких крутих риштовань. Кожну тачку тягло догори три в'язні – один тримав за ручки, а два тягли, зачепившись гаками за перед. Лівою стороною спускався донизу ланцюг порожняку.

 

Більше того – на ділянці таборового пункту ч. 3, на лівому березі канала, таки «працював» кран, хоч його конструкція не відповідала вимогам виборки каміння. Проте на кран дали норму виробітку, й він працював для ока третьої частини, а виробіток крану списували за рахунок зменшення на один сотик виробітку кожного робітника, що працював на очистці підошви канала від каміння.

 

Смертність збільшувалась

Підсилення виснажувальної праці мало той вислід, що смертність в'язнів різко збільшилась. Коли в жовтні в таборовому пункті № 3 щодоби вмирало до десяти чоловік (одна фіра), то в лютому наступного року мерців було щодня на двоє-троє саней. Мерців відвозили на гробовище – спільні могили, що були близько від шпиталю та таборового пункту №2.

 

У ті часи найбільше мерло туркменів, узбеків і взагалі так званих нацменів. Їм – пастухам, не звиклим до тяжкої праці, синам субтропічного підсоння – надто тяжко було призвичаїтись до тяжкої праці й підполярного клімату. Коли під час праці шаліла пурга при 30-40 ступнях морозу, то на трасі канала їх найбільше замерзало, часом по кілька чоловік разом. Під час пурги, шукаючи затишку, по кілька узбеків, підгорнувши під себе ноги, щільно притиснувшись один до одного, сідали за штабелями грубого каміння, призначеного для вивозки кінним транспортом; їх замітало снігом, і, коли вщухала пурга, з-під снігу витягали трупи.

 

З боку туркмено-узбецьких народів були організовані акції протесту, одної з яких я був свідком. Під кінець лютого 1933 року я захворів на бронхіт, і мене направили в шпиталь до лікаря. Йдучи туди, я побачив, що, починаючи від брами 2-го таборового пункту, з правого боку шляху сиділи, підігнувши під себе ноги, пірнувши по пояс у сніг, кілька сот нацменів; згорнувши руки, вони хиталися-кланялися й голосно молилися Богу. Повз нацменів у сірих бушлатах ішли на працю на трасу канала колони українців, донців, кубанців, білорусів, сибіряків – їхні похилі постаті за кілька десятків кроків зникали з очей у хуртовині пурги.

 

Того дня була пурга й 40 ступнів морозу. Туркмено-узбеки відмовились іти на працю на трасу канала, й таборове начальство вигнало їх за браму; актувати (тобто складати акта, що не було праці з-за холоду) робочого дня воно не мало права, бо мороз не сягав 45 ступнів Цельсія.

 

У шпиталі мене оглянув лікар Іскандер Іскандерович (ми його звали Александр Александрович) Чапчакчі – татарин, колишній комісар народного здоров'я Крим. АССР, засуджений на десять років за націоналізм. Коли я вийшов зі шпиталю, то нацменів на снігу вже не було. Не знаю, які були наслідки їхнього протесту, але вони таки добились того, що не працювали при 40 ступнях мороза, а ми звільнялися від праці тільки при 45 ступнях мороза.

 

Всі нацмени були приміщені в таборі ч. 1 і там мали для себе окрему кухню з своїми кухарами. Всякі зміни на краще в умовах ув'язнення були заслугою їхніх священиків-муллів. Священики туркмено-узбеків були вірними слугами своїх народів. У в'язнів жодної нації на Біломоркаралі я не спостерігав так великої поваги до своїх священиків, як у тих народів. Працювали на трасі панотці, батюшки, ксьондзи, пастори, а мулли не працювали – може й тому, що в очах муллів не світилась смиренність і добродушність, як у християнських отців. Мулли звільнялись від праці тому, що нацменські бригади подавали виробіток і за муллів, а вони залишалися в бараках, нібито щоб берегти речі в'язнів, бо уркачі дійсно їх викрадали.

 

З свого боку мулли обслуговували своїх вірних не тільки у переведенні практик своєї церкви, але й полагоджували в канцеляріях різні справи своїх вірних. Серед тих народів запевне не було сексотів, а тому мулли мали успіх у своїх, часом і ризикованих, задумах, а вірні без вагань їх виконували, Так замість осіб, що відбули термін ув'язнення по побутових статтях, з'являлися й звільнялися басмачі (повстанці-підпільники) з 10-річним терміном, а потім, за кілька місяців, УВЧ звільняло й тих, що на їхнє ім'я звільнилися басмачі. Після кількох таких випадків муллів забрали з таборів, бо 3-я частина була певна, що так тонко обійти УРЧ могли тільки мулли.

 

Блощиць було безліч

Без днів відпочинку після тяжкої виснажувальної десятигодинної праці на лютім холоді, при пісних і недостатніх харчах, в'язні не могли добре обігрітися й у бараках, бо взимку, коли віяли сильні вітри, в бараках, а особливо в брезентових шатрах, було дуже холодно. Не маючи матраців і теплих вкривал, уже на віддалі трьох метрів від печі не могли в'язні переспати ночі, не могли вони міцно заснути і часто вставали обігріватись біля пічок. Тільки цинготники спали міцно, але їх будили сусіди, а то вони могли до ранку замерзнути. Тим, що спали біля пічок, було тепліше спати, але їх дошкульно кусали блощиці, яких близько пічок було безліч.

 

Сидячи навкруги печей у такі безсонні ночі, в'язні тихими молитовними голосами згадували, як то було добре вдома, на Україні, коли вони були господарями; в холодні зимові дні й вечори перебували вони в теплих хатах, і було їм байдуже, що на дворі, як казали, й світу Божого не видно. Тоді, бувало, лише худобу доглянеш, а їсти було досить, і одяг теплий мали – а тепер маємо таке тяжке життя й мерзнемо, а все тому, що в неволі перебуваємо, власної держави не маємо.

 

– Цар Петро козацькими руками Ладозьке й Онезьке озера з'єднав; після царів большевики з'єднують Балтицьке та Біле моря, після большевиків демократи «Новой Росії», чого доброго, захочуть і океани з'єднувати – хай «хахли» все копають по болотах та каміння довбають. Ех доле ти наша, доле! Ні! З москалями треба покінчити раз на все! – Такі розмови провадили між собою в'язні.

 

Через загострення нагляду й пильнішу контролю, в таборах зникли філони. (Скорочення – «фіктивний інвалід лагерей особого назначенія».) Прораби й десятники скоротили до мінімума туфту (фіктивне підвищення виробітку норми), бо за це стали тяжко карати. Так десятник по заготівлі каміння для обкладки з середини водосхоронища (біля 1-табору) подавав фіктивно збільшені показники виробітку норми, й через те в'язні, що працювали в кар'єрі, діставали більше хліба. Але згодом з Мєдгори приїхали топографи, виміряли бусоллю вибрану площу, підрахували, скільки кубометрів скелі вибрано, й 3-а частина виявила, що на розробку того кар'єру було перевитрачено більше тонни хліба.

 

Той десятник був розкуркулений з Херсонщини, років п'ятидесяти, що приймав активну участь у боротьбі проти большевизму – отже знав він, що на нього, як на непоправного ворога совєтської влади й «народу», чекала сувора кара, але він не заломлювався й не падав на дусі.

– Хоч я і згину, зате я врятував життя кільком десяткам наших людей – казав він. Коли одного вечора його покликали з речами для відправки в Мєдгору, (коли в'язень за якусь провину діствавав кару, таку, як перебування кілька місяців у рурі, позбавлення заліку робочих днів, заборона листуватися в рідними тощо, то такий вирок в'язневі оголошували, й він «відбував» кару при таборі. Коли ж для оголошення вироку викликали до Мєдгори (в управління), то це визначало, що того в'язня розстріляють, бо в'язням було відомо, що розстріли відбувалися в Мєдгорі) то він бадьорим голосом сказав нам: «Оставайтесь здорові, товариство!»