Криваві сторінки – Частина VIІ. (автор: Суслик Р.Л.)

опубліковано 27 лют. 2013 р., 13:22 Степан Гринчишин   [ оновлено 6 бер. 2013 р., 11:52 ]

Козацько-хуторянська Полтавщина в боротьбі проти Московського комунізм

Англія – 1956

 

Начальником Че-Ка був Бродський

Під час останнього наскоку махновців на наше місто вони спіймали на Сумській вулиці секретаря районової комсомольської організації, колишнього гімназиста з бідняків, Барильця й забили його.

 

Варто зауважити, що попри жидівської частини гімназистів, яка дала большевикам такі кадри, як, наприклад, гімназиста Бродського, що був начальником Че-Ка та інших – українська частина гімназистів теж не дуже то відставала від жидівської. Так перед Барильцем керував комсомолом гімназист Лимар з Солов'янівської вулиці, який виявив таку відданість комуністичній партії, що його було переведено на працю десь до центру. Потім керували комсомолом брати Коновальці з Крахмалійської вулиці, а вони всі, як сини бідних вдів, вчилися в гімназії за рахунок Земської Управи.

 

Виходило так, що в гарячу пору літа гімназисти, сини бідних вдів, під вербами над річкою в холодочку рибу вудили та підпільну соціалістичну літературу зубрили, а в той час діти хліборобів від світанку до ночі не розгинались, обливаючись потом, у тяжкій праці, заробляючи своїм батькам на сплату податків, за рахунок яких учились у гімназіях ті сини бідних вдів; а синки бідних вдів, замість того, щоб у тяжку годину стати в обороні своїх доброчинців-хліборобів, стали їх катами – пішли на службу, до ворога москаля-большевика. Якою то було підлістю з боку тієї нашої бідноти!

 

Не можна закинути Зіньківській гімназії, що вона зле виховувала молодь, бо багато гімназистів з статечніших родин, що вчились батьківським коштом, вступили до військових антибольшевицьких формацій (Шапошниченко, Лейба та інші) і вже не повернулися до рідного міста. А сини ремісників, шевців, кравців, після закриття большевиками гімназії, здебільшого взялися за батьківське ремесло (Моторенко, Нечитайло й інші), а частина працювала писарями.

 

У цю пору на Рідних Землях у високих школах учаться майже виключно діти колишніх бідняків за рахунок каторжної праці колгоспників. Не можна заперечувати проти того, щоб бідних учили громадським коштом, але коли «бідні», діставши освіту, стають на боці ворога того народу, коштом якого вони вчилися, то це є гидотним.

 

Стріл Чернишенка

Варто відзначити, що й службова інтелігенція нашого міста виявила немало відважних осіб. Наведу приклад цього: в 1921 році в будинку колишнього службовця казначейства Чернишенка по Лисівській вулиці мешкав на квартирі Сахновський з родиною. Зробився він слідчим Че-Ка і тоді почав самоуправно поводитись у будинку. Не зважаючи на заборону господаря, почав користуватися його льохом.

 

Одного разу, при виході з льоху Сахновського, його зустрів господар.

– Льох не Ваш. Яке Ви маєте право до нього заходити? – запитав Чернишенко.

– Ні! Тепер він мій! – відповів Сахновський.

 

На таку нахабну відповідь Чернишенко вийняв з кишені малого калібра бравнінг і стрелив у Сахновського, влучивши йому в живіт; жидок крикнув з переляку й упав.

 

Не обізнаний у зброї Чернишенко гадав, що він уже вбив Сахновського й, навівши цівку бравнінга собі у висок, вистрілив; але й себе не застрелив, а лише розвернув шкіру на голові. Після цього Чернишенка дострілили, а Сахновському вийняли з живота кульку, яка пробила лише шкіру й у животі зупинилася – й він став повним господарем будинку й садиби Чернишенка.

 

Добування чистих бланків

Не мало людей з нової української еміграції стверджують, що їм пощастило уникнути ув'язнення, а може й передчасної смерти в совєтських кацетах, завдяки тому, що, при допомозі сторонніх людей, вони забезпечили себе добрими совєтськими документами.

 

Мали ми жертвенних людей, які, ризикуючи власним добробутом, по змозі допомагали часто й незнайомим особам, рятуючи їх від переслідування большевицького окупанта.

 

Багато секретарів сільрад було засуджено (особливо в часи розкуркулювання) до довготермінового ув'язнення, а часто й до розстрілу, коли було викрито, що вони видавали неправдиві посвідки про соціяльний стан заможних господарів.

 

Опишу тут приклад того, як виглядала справа добування бланків у совєтських установах – з щасливим закінченням.

 

У березні 1921 року я дістав зарядження поступити на працю в одну совєтську установу,  намагатися добути там чисті бланки з штампами й печатками й взагалі стежити за рухом продроти, міліції, за арештами та добувати інші відомості, потрібні для повстанців, що було легше робити, перебуваючи щодня в місті.

 

Переклавши більшу частину господарської домової праці на 18-літнього молодшого брата, я обняв посаду завідувача господарської частини. Конюхами я прийняв своїх людей – один з них знав, яке є моє завдання й мав мені допомагати, а другий, хоч і не знав, але не підвів би мене.

 

Озброївшись кільканадцятьма ключами до столів, я в слушний час без труднощів відмикав столи начальства; штампи там були, а печатки все не було – певно її трималося в кишені; отак мої наскоки на столи начальства кілька разів були безвислідними. Аж ось одного дня, коли я скінчив видавати службовцям харчові пайки, до мене зайшов один службовець, прохаючи побути деякий час у канцелярії біля телефону, бо всі службовці, використовуючи обідню перерву, понесли пайки додому.

 

Поклавши до спідньої кишені піджака завчасно приготований чистий зошит, пішов я до канцелярії й, з розгону, подався до кабінету. Відімкнув стола – з радости в мене аж у п'ятах закололо – печатка лежала в столі.

 

Через вікно другої кімнати покликав я свого конюха, який, як на те щастя, в той час теж був один у дворі, й сказав йому, щоб він фіртку зачинив на гак. Через відчинене вікно конюх пильнував лише парадного входу й мав би кашлянути, якби хто з службовців наближався до ґанку.

 

А я тим часом клав печатки на чисті аркуші зошита – на одному вище, на другому посередині, на третьому внизу; викінчивши всі аркуші зошита, я вийняв з стола секретаря штамп й так само хутко поклав на всіх аркушах штампи.

 

Сказавши конюхові залишитися біля телефону, пішов я додому обідати. Здавалося, що я не йду, а лечу; ноги були такі легкі, що я мовби тільки торкався землі, й радісне задоволення вщерть заповнювало мою істоту. Завдання я виконав – свідомість цього весь час підносила моє «я». Апетитно пообідавши, з припливом веселости й радости повернувся я на працю.

 

Передавши декілька аркушів за призначенням, решту тримав я вдома.

 

За декілька тижнів після того, вранці, ще перед службою, прийшов до мене конюх Грицько й казав, що неодмінно треба допомогти озброєному повстанцю Ч-зі, його товаришеві з парубоцтва. Всі його схованки вже відомі большевикам; щоб урятувати своє життя, він має виїхати геть, і йому потрібний один бланк.

 

Я казав, що ця особа мені не відома, й я не можу звіритися на нього, але Грицько настоював, запевнював, що це цілком надійна людина. Отже я врешті вийняв з схованки один бланк і передав Грицькові.

 

– Чистий не годиться; мусиш написати йому посвідку – казав Грицько.

Я відмовлявся, а Грицько все «тиснув». Згадав я, що маю хист писати різним письмом у тій мірі, що хіба спеціяльна аналіза могла б установити, що це писала та сама особа. Ще учителька в школі казала мені: «Суслик, пиши своїм письмом!» й за це ставила мені не 5, а 4.

 

Отак «не своїм» письмом написав я безтермінову командировку здається до міста Ташкента.

 

А на третій день після того теж уранці прибіг до мене Грицько й схвильованим голосом оповістив, що Ч-гу забито, що він мав наречену в Охтирському повіті, зайшов до неї попрощатися, але мабуть хтось з недобрих людей підгледів і повідомив міліцію. Його хотіли заарештувати; він відстрілювався й був забитий.

 

Не підлягало сумніву, що видана мною посвідка з печаткою й штампом установи, в якій ми служили, потрапила до рук Че-Ка. Я розлостився, докоряв забитому за його легковажність, що він, рятуючи себе, наразив на смертельну небезпеку двох людей, мене й Грицька, який ще, до того, мав дружину й дитину.

 

Вийшовши з душевної рівноваги, я вийняв зі схованки решту бланків і на очах Грицька спалив їх, кажучи з пересердя, що не хочу більше мати діла з нерозважними людьми – до дівчини, бач, його потягло – теж козаки.

 

Лишившись один, я обміркував, що маю робити, якщо довідаються, від кого Ч-га дістав посвідку. Мене безперечно чекає розстріл – тож іти на нього покірно, чи ні? Вирішив я не дурно віддати своє життя. Діставши зі схованки п'ятизарядний бравнінг, пішов я на працю до установи.

 

Декілька днів минуло в очікувальній нервовій напрузі. Одного дня, коли я працював у загальній канцелярії, зайшов туди конюх Грицько й пошепки сказав мені – «З Охтирки агент приїхав».

 

Немов мурашки пробігли по мені; я, певно, зблід на лиці. Згадав я, що кілька хвилин тому до кабінету пішов незнаний мені чоловік у цивільному з текою в руці. Я вийшов на подвір'я й, зайшовши до виходка, подав у цівку бравнінга патрона й узяв на безпечник; долонями потер обличчя, щоб не виглядало блідим; зайшов до конюшні й сказав Грицькові, щоб він не журився, бо я всю відповідальність візьму на себе – очі в Грицька помітно повеселішали.

 

Знову зайшов до канцелярії з вирішенням – якщо мене покличуть до кабінету, то я піду туди, стрілятиму в тих, хто там буде, а потім тікатиму. . . Минуло з пів години; охтирський агент вийшов з кабінету й виїхав з подвір'я. В нервовому збудженні минула година, друга. Я не міг всидіти на місці – то по подвір'ю пройдусь, то в канцелярію зайду, знов вийду, немовби цього потребували мої обов'язки; в такім хвилюванні пройшов весь мій робочий день.

 

Дома я відмовився від обіду, сказавши (щоб передчасно не бентежити матір), що я трохи хворий і хочу чогось кислого. Випивши горня холодного квасу, я пішов у комору, ліг на свою постіль, тепло вкрився з головою й лежачи молився Богу, заки заснув.

 

На ранок зі сходом сонця скупався в річці й став почувати себе краще, так що й поснідав; з бравнінґом пішов до своєї установи; той день і наступні минули спокійно. Так день за днем моє нервове напруження поволі зникало.

 

У большевиків зовнішні фронти на той час вигасли, а тому почали кількісно скорочувати розбухлі у військовий час установи Дуже скоротили й господарську частину, в якій я служив, і я був звільнений з праці. Минуло вже з півроку після загибелі Ч-ги, й я щодо тієї справи цілком заспокоївся; саме в той час я одружився. Аж ось Грицько приносить повістки – його й мене народній суд викликав, як свідків у справі Ч-ги.

 

І знову неспокій та хвилювання; повісток ми не прийняли, й мати забитого, що принесла їх нам на хутір, віднесла повістки до суду, сказавши там, що ми виїхали з дому. Пізніше вона ще раз приносила нам повістки, й ми їх так само не прийняли. Правдоподібно, що родичі забитого дали в суді якогось хабаря, бо пізніше мати Ч-га сказала Грицькові, що та справа в суді припинена.

 

Я так і не наважився дізнаватися в суді, яким то чином ми – справжні винуватці в цій справі – опинилися в ролі свідків.

 

Амнестія

Зима довго тягнеться, а літо скоро минає. Восени 1921 року вже свитки повстанців сивіли від світанкових приморозків, а вигляди боротьби проти большевиків з-зовні вигасли. Петлюра припинив збройну боротьбу й перебував у Польщі та в тій частині Української Землі, яку він, як плату за військовий союз, віддав Польщі.

 

Попри це ліпша частина Українського Народу стійко тримала вахту українського антибольшевицького спротиву й не капітулювала.

 

Комуністична Москва добре розуміла, що крім невеликої жменьки комнезамських лайдаків, злодіїв, п'яниць, здегенерованих писарчуків та недоуків з інтелігенції, комунізм не має попертя серед широкого загалу української людности. Душа українського народу була на боці тих сил, які боролися проти большевиків і невидимим омофором накривала повстанців.

 

Враховуючи це, ворог був обережним; навіть коли при покликанні молоді до червоної армії зголошувались тільки одиниці, а решта перебувала в дезертирах, то особливих кар для них чи масових репресій не було. Большевицька влада розуміла, що репресії поженуть тисячі дезертирів до лав повстанців; тож для влади було ліпшим, коли ці дезертири напівлегально перебували дома; тих же з них, які з необачности потрапляли до рук влади, посилали в Прилівщину та В. Павлівку рубати ліс. А щоб у Українського Народу вибити його духову точку опертя – повстанський рух – і розвіяти всякі надії на визволення, Ленін оголосив амнестію для повстанців.

 

У нашому повіті першим, хто повірив у цю ласку Москви, був отаман Кундій. Правда його штовхали на це й ті обставини, що хутір Прилівщина, який був головною базою Кундія, був виселений у село Пірки та інші населені пункти; тож щоб дати прилівщанам можливість повернутись на зиму до рідних хат, Кундій з кільканадцятьма (здається 12) повстанцями з'явився для амнестії до м. Зінькова.

 

Отаман Кундій був міцної будови, вище середнього росту, мав вродливе обличчя, тримався впевнено й гордовито, гейби на весіллю багатий та хороший молодий, і цим привертав до своєї особи увагу прохожих. Хоч загін його й був невеликий, але через сприт, з яким він завдавав удари й умів зникати з очей большевиків, ім'я його було голосне. Багато разів загони большевиків полювали на Кундія, але все не мали успіху. При Зіньківському політбюрі (Че-Ка) був спеціяльний загін по боротьбі з «бандитизмом», що весь час полював на відділ Кундія, але його найбільшим трофеєм при цьому було те, що він одного разу забрав казанок кулішу, що його варили на обід повстанці Кундія, та одну шаблю яка лежала недалеко від казанка. Тому то місцеву владу дуже втішило добровільне роззброєння Кундія.

 

Весь його загін було направлено до Полтавської Че-Ка. Там їх переслухали й усім видали посвідчення про амнестію, за вийнятком одного, якого затримали в Че-Ка й розстріляли; то був махновець, син заможного хлібороба з півдня України, який перебував у загоні Кундія, бо відбився від махновців під час їхнього останнього рейду на нашому терені.

 

Після повернення амнестованих з Полтави я мав нагоду недовго розмовляти з помічником от. Кундія Куликом. На мої запитання Кулик розповів, що в Полтаві в основному розпитували про соціяльний стан, коли саме й чому вступив до повстанців, що зробила проти радвлади «банда», що спонукало скористатися амнестією? На останнє Кулик відповів, що склав зброю тому, що переведена чистка комуністичної партії, й цим партія дещо очистилась від злодійсько-розбишацько-п'яничних елементів, а тому є надія на краще майбутнє. Кулик і сказав мені, що махновцеві, який пристав до Кундія, зразу винесли смертний вирок і розстріляли. Кундій повернувся до своєї родини, але ненадовго; через кілька тижнів його було викликано до Харкова (тоді столиці України) ніби то в справі надання йому посади; він поїхав і відти не повернувся – його розстріляли.

 

Отаман Хрестовий продовжував боротьбу

Безвиглядність збройної боротьби й наближення зими прорідили лави повстанців; отаман Хрестовий і Мандик залишились з одиницями, але стійко трималися й на амнестію не здавалися.

 

Хрестовий міг виробити собі якнайліпші совєтські документи, бо на той час наше підпілля  мало чисті бланки з штампами й печатками різних сільських і районових установ; отже можна було виробити документи на довільне прізвище й виїхати до робітничого центру, щоб там жити й працювати – прецінь частина його повстанців так і зробила. Але на таку раду Хрестовий відповідав словами Князя Святослава Завойовника: «Мертвії бо сорому не імуть».

 

У той час він мав тяжкі душевні переживання; лише тоді цілком зрозумів він, що фатально помилився, зневаживши батьківські слова, коли той радив йому вступити до війська Гетьмана Павла. Тоді Левко захопився республіканськими ідеями й вірив у Петлюру, як месію України, й згідно з цим діяв, але як справжній державник-патріот, він не міг простити собі своєї помилки, й у покуту за неї Левко призначив своє життя.

 

В 1921 році напередодні зими до Зіньківського Політбюра прибуло з Полтавської Че-Ка декілька амнестованих українських повстанців либонь з Лубенщини чи Прилуччини; їхнім завданням було навернути отаманів Хрестового й Мандика на амнестію, або забити їх. Амнестовані повстанці попрямували до терену колишньої Бірківської волости, й за деякий час вони пов'язалися з Хрестовим і Мандиком.

 

Отаман Хрестовий зустрів посланця з глузливою усмішкою на устах. Посланець цей був приблизно 30 років віком, високого росту, красень, учитель за фахом.

 

– Сідайте в нашій ямі он на тому пеньку, а ви, побратими, на чому стоїте – звернувся Хрестовий до посланця й присутніх козаків.

– А пощо Вам, Отамане – розпочав посланець – перебувати в цьому барлозі з пеньками, коли Ви маєте змогу жити в світлиці з кріслами й спати на м'якому ліжку?

– Продовжувати й далі боротьбу проти большевиків є безвиглядним. Ви не маєте мілітарної сили, щоб подолати комуністів; аджеж такий титан, як наш Петлюра, і той припинив боротьбу, бо вона йому не під силу, а ми з Вами є дуже дрібненькі; ліпше припинити тепер безнадійний спротив та почекати кращих, сприятливіших часів. Я сам, перш ніж скласти зброю, багато передумав і вирішив краще зберегти своє життя, бо товстої колоди нагаєм не переб'єш.

– Совєтська влада має великі симпатії й підтримку з боку бідних наших людей, а боротися проти москалів і одночасно проти більшості свого народу є цілковитим безглуздям. Чей же геній нашого Петлюри це усвідомив, і він припинив даремне кровопролиття. Раджу й Вам, Отамане, з'явитись з щирою покутою, й сов. влада простить Вам усе згідно з декретом про амнестію.

 

Хрестовий слухав посланця уважно й намагався бути спокійним, але глузлива усмішка на його устах то слабла то збільшувалась, а лівий край вуст кілька разів конвульсійно здригався – це свідчило, що він перебував у нервовому збудженні.

 

На запитання Левка про освіту посланець відповів, що закінчив учительську семінарію, і на устах Хрестового глузлива усмішка позначилась ще виразніше.

 

– Козак з середньою освітою мав би ширше, міцніше мислити – зауважив отаман і казав далі:

– Бачучи мій суворий, без вигод, уклад життя, Ви спокушаєте мене вигідним життям у світлиці з пуховиками, варениками, пирогами і т. п. А які були б від того наслідки, якби я послухав Вашої поради? Я, отаман Хрестовий, після двохрічної боротьби проти смертельного ворога України, москалів-большевиків, припиняю збройну й духову боротьбу й за це дістаю від ворога ласку й вигоди особистого життя; після цього мого кроку як поставився б нарід до моєї особи як отамана, організатора й провідника збройної боротьби з окупантом у запіллі на цьому невеликому терені? Перед громадою я виявився б банкротом, що розпочате діло не довів до доброго й успішного кінця; за смерть своїх родичів, друзів, односільчан і земляків, за згорівшу Лютеньку я мав би дістати вигоди особистого життя. А де ж було б тоді моє сумління, моє «я», мій Бог? Краще бо є чинити за принципом: «Мертвії бо сорому не імуть»

 

Такий негідний мій вчинок мав би поганий вплив на психіку народу, бо він сприяв би тому, що нарід втрачав би прихильність і віру в своїх провідників. А той нарід, що не має віри в своїх провідників, або у якого провідники своєю непідготованістю до провідництва захитують у народі віру в себе – такий нарід держави не збудує.

 

Петлюра зле зробив, що подався за кордон; йому треба було загинути в останньому бою з ворогом. Він хоч і не був підготований до провідництва, але тоді він завоював би право належати до справжніх провідників народу, а тепер він цього права не має. Ви називаєте Петлюру титаном, генієм – за такого й я колись його вважав, а тепер виявилось, що я помилявся.

 

Для Петлюри створюють ореол титана, генія, стратега, людини, яка одна на сотні років родиться, особи, з якої постають династії і т. п. – і от аж така понадлюдина й то не змогла перемогти ворога й здобути Україні державну незалежність. Тож московська пропаганда наділяє Петлюрі ці прикмети геніяльности для того, щоб убити в українському народові віру в свої сили, в своїх провідників, щоб ширити серед нього поразницький настрій – «не трать бо, куме, сили надаремне – пускайся на дно». Отже так і вийшло, що, коли Петлюра опинився за Збручем, то повстанці пали на дусі й повстанський рух почав швидко спадати.

 

Українці не мусили мілітарно програти своє змагання за державність, бо передумови для цього були дуже сприятливими. Царські генерали накопичили на Україні, як передпіллі фронту, незчислиму кількість амуніції, й досить було людей, охочих взяти до рук цю зброю. Мені відомо, що на терені Зіньківського та Гадяцького повітів було активно діючих повстанців до десяти тисяч козаків, а з усієї України в 1917-18 роках вільно можна було створити півмільйонову українську армію Крутян, рівної якій за боєздатністю не було б у Европі; з тими людьми можна було б розбудувати імперію Володимира Великого, а сталося так, що наші комуністи та соціялісти допомогли збудувати імперію Володимира Ілліча. Бо ж руками наших соціялістів та комуністів за Гетьмана Павла висаджувались у повітря амуніційні склепи в Києві, Одесі, Кременчуці та інших містах, а потім і самого Гетьмана повалили, бо Винниченко за точку опертя в народі обрав голоту – людей подібного зразку, як Ви, Пане – а ми лицарсько-патріотична молодь, не орієнтуючись досконало в ситуації, зневажили свого Монарха Гетьмана й, як метелики, полетіли на соціялістичний директоріянський огонь, а тепер з обсмаленими крильцями повзаємо, заки попадемо під чобіт большевикам.

 

– Вибачте – перебив тут посланець. – Ви, Отамане, не зневажайте мене, бо я не належу до голоти; я є син заможного господаря.

 

Левко усміхнувся; при мерехтлявому світлі ліхтаря помітно було, як судорога сіпнула йому підборіддя.

 

– В тому й є Ваше нещастя – казав він – що хворієте Ви на народницьку хворобу, яка не дозволяє Вам ширше й мудріше мислити та вірно оцінювати складні життьові взаємини в суспільстві; тому й нарід поділяєте Ви за соціяльним станом; певно й у повстанці Ви пішли буди тільки для того, щоб захистити від розподілу батьківські десятини; через цей спосіб мислення стали Ви тепер зрадником.

 

За Вашим тлумаченням, до голоти належать тільки бідні люди. Це невірно; це є наклеп на бідних. Я поділяю українців не за їх соціяльно-маєтковим станом, а за їхнім душевним укладом, Одні з них є лицарської природи; другі – добрі, статечні, а треті – голота, тобто лайдаки, п'яниці, злодії, атеїсти, дурні, що дурнів слухають, комуністи, соціялісти, брехуни, повії, люди, що живуть тільки особистими інтересами. До кожної з цих категорій можуть належати люди різних соціяльних груп. Наприклад, недалеко від нас у селі Лютенські-Будища гімназист, син священика, Легейда відрікся від батька, вступив до комсомолу й керує ним – це є виразний представник голоти, бо він зрадив інтересам свого народу й став на службу ворогу. З другого боку, я мав приятеля повстанського отамана Пилипа Масюту, який згинув у бою проти большевиків-москалів, але ні він ні його батько не мали навіть власної хати – й на мій погляд він був лицар, бо служив інтересам свого народу, своєї Батьківщини й за них склав своє життя. Отже один Легейда, інтелігент з десятинами, а другий, от. Масюта, без десятин; перший – зрадник-голота, а другий – лицар.

 

Хрестовий говорив гаряче й пристрасно. Видавалося, що він був радий нагоді висловити тепер перед посланцем і побратимами свої задушевні думки, що були вислідом тяжкого, болісного роздумування над долею Рідного Краю під час довгих, часто безсонних ночей, перебутих у повстанських криївках.

 

З насмішкою в голосі Хрестовий знову казав посланцеві: «Не гнівайтесь, коли я скажу, що це Вам у Че-Ка дали вказівки, щоб Ви перед нами так аж до небес підносили Петлюру й радили нам у цей час скласти зброю й чекати на щасливіші часи. Большевики-москалі охоче спихають нас на цей шлях. Бо ж від часу скасування царицею Катериною Гетьманщини в 1764 році до відродження другої Гетьманщини в 1918 році українці чекали на той сприятливий і благословенний час аж 154 роки. А хто знає, скільки часу доведеться чекати на той сприятливий час тепер; як довго щаститиме московській агентурі спрямовувати нашу національно-державну визвольну справу в бездержавницьке річище?

 

У Че-Ка Вам радили ще доводити нам, що вся українська біднота є на боці совєтської влади. Це є наклеп на українську бідноту – я ж знаю досконало настрій українських бідняків, бо маю допомогу й підтримку як від заможних господарів, так і від бідняків, за виключенням невеликої кількости голоти; а голота, до речі, є і серед заможних і серед інтелігенції. Наш бідняк в основі своїй є духово здоровий і консервативний; це стверджується хоч би й тим, що багато бідняків, одержавши земельні наділи від большевиків, нелегально сплачують колишнім власникам землі по 150 пудів збіжжя за десятину. Тим то большевики так дуже й залицяються до бідняків; вони хочуть, заманивши медовиком, духово обеззброїти нашого бідняка, перетворити його на голоту, а голотою вони тоді зруйнують і підкорять Україну. Большевики розуміють, що під цю пору на Україні під ними ще не твердий грунт, а трясовина, й якщо по ній крокувати необережно, то легко можна й загрузнути.

 

Тож голоту ми мусимо суворо карати, бо саме через неї, а не через зовнішніх ворогів наш нарід у неволі перебуває; зовнішні вороги все були є й будуть у гоненого народу. Наша історія говорить нам, що наша голота все руйнувала державні, шляхетні потягнення наших Гетьманів і лицарів-козаків. Ми мусимо наслідувати чин кошового Війська Запорізького Сірка, що наказав вирубати 6000 визволених з татарської неволі бранців-українців, які забажали повернутися знову до ворога в Крим – бо ті українці стали вже голотою, зрадниками.

 

– Отамане! – перебив його посланець – криваву розправу Сірка з беззбройними українцями треба плямити й засуджувати, а не наслідувати.

– Ні! Треба тільки наслідувати – з притиском ствердив Хрестовий.

– В такому разі Ви, Отамане, є кровожерливим садистом – в запалі сказав посланець.

 

Ці слова посланця вивели Хрестового з рівноваги; він зблід на обличчі й піднесеним голосом казав: «Так то я є садист!? Я, чиє серце обливається кров'ю в журбі, що Український Нарід штовхнуто в жахливу неволю; тож я присвятив своє молоде життя боротьбі за визволення України й її народу, й у цій боротьбі втратив і рідну оселю й найближчу рідню свою. І твоє сумління дозволяє називати мене садистом? Так ти стоїш за те, щоб голота безкарно допомагала москалям поневолювати наш нарід і плюндрувати Україну, бо вони, мовляв, це роблять з глупоти своєї. Ні! Дурнів і неуків треба примусити знати своє місце в суспільстві. Якщо ж ти, інтелігент, попираєш, а не картаєш такі вчинки, то ти є зрадник України, а для зрадників не мусить бути жалю.»

 

Й Хрестовий вийняв з кобури револьвер і запитав присутніх козаків: «Якої кари заслуговує цей зрадник?»

– Смерти! Смерти! – почулися голоси, й Хрестовий стрілив у посланця, наказавши козакам готуватись до відходу з цієї криївки до села Загрунівки, а трупа лишити тут, щоб його потім забрали большевики.