Криваві сторінки – Частина VI. (автор: Суслик Р.Л.)

опубліковано 25 лют. 2013 р., 12:15 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 бер. 2013 р., 12:15 ]

Козацько-хуторянська Полтавщина в боротьбі проти Московського комунізм

Англія1956

Буде ще й вам каяття, та не буде вороття!

Цинка патронів

Грицева сестра Марійка, скориставшись відсутністю в хаті батьків, підійшла до братового ліжка й пошепки розповіла Грицю, що, під час перебування в підводах, вона викрала у большевиків бляшану скриньку, але не знає, що в ній є; скринька та лежить у садку, в бур'яні.

 

Спираючись на ціпок, Гриць кульгав слідом за сестрою в садок. Присівши, Гриць взяв скриньку в руки; вона була запаяна, й ніяк не можна було побачити, що в ній лежить.

 

Гриць попросив сестру принести молоток і зубило і, взявши в руки ці інструменти, казав Марійці:

 

– Відійди но за грушу, бо то може ще вибухне й вб'є тебе.

– А тебе хай убиває чи що? – огірченим тоном заперечила Марійка.

– Я є хлопець і для цього в першу чергу й призначений.

– Грицю, не вигадуй дурниць, а ліпше зробімо так: ти ставай навколішки й з-за груші простягай до скриньки руку з зубилом та молотком і так відкривай; якщо воно й вибухне, то лише поранить тобі руки, а все ж ти будеш живий.

 

На цю раду сестри Гриць погодився, й за кілька хвилин третина верху скриньки була відігнута.

– Не бійся, Марійко, не вибухне – з радісною усмішкою на обличчі казав Гриць.

 

Марійка підбігла подивитися, й Гриць, показавши середину скриньки, поцілував сестру в щоку, приказуючи – золота ж ти моя сестричка! – й заходився рахувати патрони.

 

– Двісті п'ятдесят штук! Та такого багацтва ніхто ж тут не має – з щирим захопленням казав він.

 

Нерадісні висліди бою

Нещасливий вислід Лютеньського бою, зникнення отамана Масюти й Наталі не в змозі я забути й по сьогоднішній день. Після бою я вкляк перед образом Спасителя й довго молився; щира молитва зворушила мене, й рясні сльози текли по моєму обличчю. Ліг я в постіль, але тієї ночі сон не міг збороти мене.

 

У моїй уяві постаті Пилипа та Наталі, змінюючи одна одну, весь час невідступно стояли переді мною. Безмежно пригнітила мене загибель Пилипа – ніяк не хотів я вірити, що він уже не живе серед нас. Весела, жартівлива його вдача, щире, побратимське поводження в товаристві, здорові засади світосприймання, кипуча рухливість його – свідчили про те, що Пилип тішився земним життям. Жити б йому й жити на радість і благо його близьких – а безжальна смерть скосила це прекрасне життя...

 

Щоб не плакати, намагався я відігнати від моєї уяви постать Пилипа, але на її місце переді мною все з'являлася журливо-засмучена постать Наталі; в її погляді відчувався докір нам – які ж з вас козаки, коли не змогли ви охоронити й зберегти для себе такий високий взірець дівочої краси козачки-українки? Якщо так оберігатимете всі наші національні скарби, то москаль скоро ожебрачить Україну.

 

Світлі образи Пилипа й Наталі, що весь час поставали в моїй уяві, збуджували в моїй душі жагучу ненависть, лють і бажання помсти москалям-комуністам та їхнім вислужникам, й я ставив перед собою питання – як же треба чинити? Чи так, як бджілка, що один раз устромить у напасника своє жало й сама гине? – така жертвеність бджілок видавалась мені мало оправданою для нашої боротьби. Що інше оса – вона стократно жалить свого ворога, але при цьому сама лишається при житті. І я для помсти большевикам приставав до принципу оси – жалити й жити; це має давати мені певне задоволення.

 

Тієї ночі я так і не зміг заснути; коли на світанку мати застукала в двері комори й я вийшов, то червоні від безсоння очі мої привернули увагу матері.

– Що з тобою, сину? Очі болять, чи що? – запитала вона.

– Масюта загинув – була моя відповідь.

 

І я бачив, що мати, сівши доїти корову, втирала сльози. Ті тяжкі втрати, які приніс Лютеньський бій, зробили велике потрясіння моєї юнацької чулої душі; мене після того вабила самотність, збільшилась тяга до читання. Близькі люди відзначали, що я став мовчазний, непривітний, замкнений у собі.

 

Панотець Павло

Панотець Павло, що правив повстанцям Службу Божу, походив з козацького роду Косяків і був гідним душпастирем. Не відривався він від народу – зрісся з ним, був йому дорадником і захисником; працьовитим укладом родинного життя був взірцем для прихожан. У вікні панотця останнім на хуторі зникало вечірнє світло й першим з'являлося вдосвіта. Не мав він наймита; господарство й пасіку провадив власними руками – тож вони у нього не були пухкенькі, як у писарчуків, а уквітчані мозолями.

 

Отець Павло не мав звичаю визначувати платню за шлюб, чи, боронь Боже, за похорон померлого. Якщо ж хто було запитає, скільки треба заплатити за шлюб, то відповідь отця завжди бувала така: «То є Ваша ласка, мої любі» («Мої любі» – так отець Павло звертався до всіх).

 

Старші діти отця – син і дочка, гімназисти – в час літніх вакацій працювали в батьківському господарстві і то так, що навіть викликали співчуття у прихожан. Зустріне, було, якась тітка матушку, й після розмов на буденні теми розчуленим голосом каже: «Жаль дивитись, матушко, на Ваших діточок; як то дуже сутяжите Ви їх до роботи.»

 

– Отець наш – відповідала на це матушка – каже, що шкідливим є для молоді, коли вона довго в ліжках вилежується, а працею вона скріплюється фізично й гартується на дусі.

 

Матушка теж належала до статечного козацького роду Черняків; вона якнайліпше відповідала душевному укладу отця та працьовитим засадам родинного життя.

 

Маючи до помочі лише одну дівчину-наймичку, матушка від зорі до зорі звивалася в праці. Прихожани любили й поважали матушку, бо вона була розумна й толкова порадниця господиням у господарських і родинних справах. А як почує було матушка, що нездужає котрась з прихожанок, то з валізочкою (домашньою аптечкою) відвідає хвору. З часом це вже перейшло мовби в обов'язок матушки допомагати хворим, й господині, не чекаючи, заки матушка дізнається про хворобу, посилали дітей сповістити про це матушку.

 

Як тільки до отця Павла дійшов розголос, що у господаря Удовиченка трапилося нещастя – у підводах забито жеребця й поранено парубка – то він зараз же попросив матушку одвідати того господаря, уважно оглянути рану цього парубка й допомогти ліками. А наступної неділі, після Служби Божої, отець запросив мирян не розходитися й вислухати молебень за уздоровлення раба Божого Григорія, що дістав поранення в час перебування у підводах, і звернувся зі словом до господарів, радячи їм у подальшому не посилати молоді в підводи, бо молодь є не так розважна й обережна, як старші, й через це скорше наражає себе на небезпеку. Отець Павло мав на меті, авторитетом свого слова, відвернути від особи Гриця різні здогади, припущення, пересуди і т. д.

 

А наш Гриць – без лікарської допомоги, а за молитвами отця Павла – дійшов до виздоровлення в тій мірі, що вже в час возовиці, хоч трохи й шкутильгаючи на ногу, подавав батькові снопи.

 

Опортуністичні нахили

Скоро після того до отця Павла завітали два господарі – Товчигречка та Леміш, діда Леміша син – у справі шлюбу їхніх дітей, прохаючи, щоб вінчання відбулося вже наступної неділі.

 

Всі знали, що отець Павло не любив поспіху в шлюбних справах й домагався, щоб наперед кілька неділь з церковного амвону оголошувалось, які наречені мають вступити до шлюбу, й щоб весілля відбулося величаво, широко, святочно й гучно, не поспіхом, немовби крадькома; закликав він, щоб дотримувались прадідівських звичаїв – їх бо барвистість і соковитість є цілючим струмком національного нашого буття.

 

– А чому такий поспіх? – запитав і тепер отець.

– Для мене він не потрібний, бо і батько мій після поранення ще не видужали, але сват наполягають – сказав Леміш.

– Я теж міг би не поспішати – відказував Товчигречка – якби не забирали левадки. А то вчора, бачу, вимірюють комнезами мою левадку. Запитав я їх, пощо то вони міряють? А вони й кажуть, що бідняцьким синам на садиби дадуть, щоб і вони порозкошували на моїх левадах. Питаю, а де ж своїм синам буду хати будувати; у мене ж один, хоч сьогодні під шлюб, та ще два інші підростають. А вони мені на це кажуть, що мій син може ще три роки парубкувати, бо в Леміша цієї весни дві корови бичків телили, а заки Леміш викохає з них воликів на віно своїй дочці, то твоєму синові треба, щонайменше, ще три роки чекати, а біднота жениться й не чекаючи на волики.

 

Нехай кажу собі, женяться на здоров'я, аби моєї левадки не чіпали. Отож я й вирішив розпочинати завтра будувати хлів на леваді, а в неділю дати шлюб синові й цим відігнати напасть від левадки.

 

– Справа Ваша – казав отець. – Ви є господар і маєте право все робити на свій розсуд, і Вам ніхто сторонній не сміє перечити. Але, на мій погляд, від цієї напасти ми різними викрутасами, вихилясами чи хитруваннями не відчепимось – хібащо зброєю.

 

– Ваша правда, Отче. Незабаром Петлюра має до нас прибути – радісним тоном перервав отця на слові господар Товчигречка.

– Вірно – продовжував отець – Петлюра то є наша остання ненадійна надія. Але він може прибути до нас лише при умові, що ми візьмемось за зброю й прочистимо шлях йому – то ж на цей бік справи нам і треба якнайбільше покладатись

 

Опортуністична тактика в обороні своїх господарських позицій, до якої схилявся господар Товчигречка, не припадала до серця отцю Павлу – він розумів, що цей шлях веде до поразки, а перемогу вбачав тільки в збройній відсічі.

 

Проповіді отця Павла

Своїм світлим розумом, чистою душею, перейнятою полум'яною любов'ю до України й її народу, відчував отець Павло, що щось страшне-жахливе чекає наш нарід, якщо він байдужітиме до загальних подій і зводитиме лише між собою бій за левадки, десятинки, ліси і т. п. (так, як ми на еміграції – за партійні гасла) замість того, щоб загальними силами боротись за Український Маєстат, як основу нашого національного й державного буття.

 

З церковного амвона отець Павло дбав за оздоровлення мислення вірних і словом своїм прагнув довести, оскільки то небезпечним є для народу, коли його провідники живуть тільки інтересами сьогоднішнього дня й дбають у першу чергу за осягнення соціяльних, а не державних цілей.

 

Панотець Павло розумів, що українці є нарід поневолений, а тому серед них не поширений державницький світогляд. Революція дала змогу нашому народові вільно виявляти патріотизм і національну свідомість – але не озброєні державницьким мисленням українці уподоблюються немовляті, до рук якого потрапила бритва. Отож усі проповіді отця Павла були перейняті державницьким світоглядом; якби його проповіді були написані й видані, то були б вони школою для наступних поколінь отців; з них навчалися б вони, як має мислити отець патріот-державник. (У ті роки ще можна було висловлювати мудрі проповіді, аби тільки не було в них ганьблення Совєтської влади й закликів до її повалення.)

 

На жаль, після трьох десятиліть у моїй пам'яті залишилось тільки декілька контурів тих його проповідей на базі яких зміцнювався мій державницький світогляд.

 

– Нам кажуть – казав у своїх проповідях отець Павло – що Бога немає, що вищим од усього є людський розум та багато ще інших нісенітниць.

 

Але ми бачимо, що в природі-космосі існують закони, які не встановлені з наказу людського розуму. В природі існують досить виразні й чіткі закони, які, поза маленькими відхиленнями, ніколи не порушуються. Для прикладу таким є закон опаду дощу та снігу на всій земній кулі, чи те, що літо змінюється осінню, осінь – зимою, зима – весною. Людське життя, життя тварин, птахів, комах і всіх живих істот, які населюють нашу земну кулю, до цих законів пристосовуються й їм підпорядковуються.

 

А що сталося б з людьми й іншими живими істотами, якби та кількість дощу, яку протягом року природа розсіває по всій земній кулі, вся упала на однім куснику землі, припустимо на острові Вел. Британія або на Скандинавському півострові, а сніг, що спадає на величезних просторах Европи та Азії, весь упав би на Балкани чи на Україну; або якби на зміну осени прийшло літо, а після літа – весна, а потім зима, й такі зміни в чергуванню частин року відбувалися весь час, так що люди не могли б знати, яка частина року прийде після теперішньої? При таких хаотичних змінах чи могли б на землі вижити люди та інші живі істоти? Безперечно, що ні. Деякі подумають, що такі припущення є нісенітницею, що такого хаосу не може бути на землі – подумають тому, що міцно вірять у точні фізичні закони природи – то ж чи вільно нам їх порушувати?

 

Закони Божі чи закони природи не є легкими для живих істот; тільки ті живі істоти продовжуватимуть життя на землі, які поважають закони природи, не хитрують, щоб від них ухилитися, не намагаються замінити їх власними, легшими, модернішими.

 

Багатьом з нас видається, що найщасливішими істотами в природі є співуче птаство – воно не сіє й не жне, а живе, весело співаючи. А проте, перебувши в нас півроку й виплодивши діток, восени відлітають вони в далеку дорогу, терплячи під час перелету тяжкі невигоди від бурі, дощів; без їжі й води часто знесилюються вони, й багато з них гине, не витримуючи труднощів перелету; при поверненні до нас весною теж терплять вони.

 

А що сталося б, якби соловейки з наступом осени не відлетіли в теплі країни, а залишилися зимувати у нас – пощо, мовляв, даремно виснажувати себе тяжкою дорогою? В наслідок такого порушення законів природи, з наступом весни ми не могли б насолоджуватися співом соловейків – ця пташина порода за одну зиму вигинула б у нас.

 

Або якби такі комахи, як бджілки, дозволили своїм трутням вигнати з вулика свою природну матку, а на її місце поставили трутівку, то такий бджоляний рій –з маткою трутівкою – проіснував би тільки один рік і весь вигинув, бо порушив природний закон і забажав, наперекір йому, на свій розум перебудувати життя.

 

Таке ж треба казати й про національні людські групи. Отже ми, сучасне покоління українців, мусимо дбати про те, щоб забезпечити здоровий розвиток наступних поколінь української нації, хоч би з-за відмовлення від ламання й порушення природних законів і довелося нашому поколінню дещо й потерпіти.

 

Напевне, це наші попередники ревними молитвами й непорушенням заповідів Божих, випросили ласку Всевишнього, й Бог був ласкавий до нас українців, коли в 1918 році, без пролиття крови й без великого напруження сил нації, дарував у наш український вулик благословенну Божими природними законами матку – Гетьмана. Треба було нам тоді відчути Благословіння Творця – живіть та благоденствуйте. Але ми, замість подяки Богові, дозволили трутням-паничам вигнати з українського вулика природну матку, а трутні натомість посадили нам трутівку й кажуть, що ось тепер українці будуть щасливі за нашими, а не природними законами.

 

Заки трутівка сидітиме в нашім вулику, українська родина все йтиме до занепаду й зникнення, й не стане на земній кулі співучого соловейка – Українського Народу – що своїм чудовим співом наповняв радістю такий прекрасний терен під небом, як наша рідна Україна. Таку науку подавав нам у своїх проповідях панотець Павло.

 

Батько Махно

На початку серпня 1920 року – в день святого Пантелеймона – в соборній церкві міста Зінькова, що містилася поруч базарного майдану, було храмове свято.

 

Цього ранку, святочно вдягнений, я саме наближався до брами Собору, як над центром міста високо вибухнув гарматний набій, а за хвильку другий, третій… і люди з базару й храму кинулися врозтіч.

 

Хвилини дві я стояв і спостерігав видовище втечі переляканого люду, намагаючись відгадати, хто б це міг стріляти по місту.

 

Близько пробігали два знайомі мені старші чоловіки, й я запитав – хто, на їхню думку, міг би стріляти на Зіньків? – Та хто ж, як не Хрестовий – мав я у відповідь.

Цьому то я не йняв віри, бо знав, що Хрестовий гармат не має.

 

Скоро навкруги мене не було вже нікого. Люди з базару й храму – як просо з печі – хутко сплили. А в центрі міста в жахливому переляку бігли комуністи та урядовці різних установ. Кінна міліція тікала по Сумській вулиці, а піші міліціонери, з прудкістю зайців зникали по заковулках міста. Червоноармійці продотряда не відставали від своїх колег міліціонерів.

 

Підтюпцем побіг і я на Солов'янівську вулицю, й коли на Кобищі наблизився до садиби родичів, то вони мене закликали, щоб розповів, що діється в центрі міста.

 

Я ще й не скінчив оповідати, як повз двір родича ристю проїхало вуличкою три вершники, повернули ліворуч і на галоп понеслись на луку Коблицького. Тоді ми помітили, що на другім боці річки, утікаючи з міста, біжить з наганом при боці слідчий Че-Ка товарищ Мальковський, а за хвилину ми побачили, як шаблями зарубали того жидка.

 

Покінчивши з Мальковським, вершники ристю поверталися назад. На той час нас зібралось уже п'ять чоловік – я і ще один, молоді, решта старші за нас, жонаті; стояли ми, поклавши лікті на ворота, й чекали наближення вершників. Як потім виявилось, кожен з нас думав – а що, як наблизяться до нас та пошаткують і наші нерозумні голови – але тих своїх думок ніхто не висловлював.

 

Наблизившись до нас, вершники зупинились. Вони були дебелі, років тридцяти віком; їхні неголені обличчя досить загорілі від сонця та вітру, були напудровані дорожнім порохом і тому видавались суворими; високі смушеві шапки з денцями та накинуті на рамена чорні кавказькі бурки надавали вершникам відважного й мужнього вигляду; мої родичі, того ж віку, що й вершники, в порівнянні з ними видавались, як півники-корольки поруч із півнями-галаганами.

 

Ми від них дізналися, що то були наші степовики з Таврії. Котрийсь з нас відважився запитати вершників, що вони є за вояки?

– Ми є махновці – дістали ми відповідь.

– То що ж ви немов з неба впали. Про вас у наших околицях і чути не було.

– Вчора ми були в Миргороді; вночі виїхали з нього й, як бачите, тепер ми у вас. (Від Миргорода до Зінькова було 60 км.)

 

– А чи ви будете до нас приставати? – запитав нас один махновець.

Мої родичі поводили раменами, кажучи, що вони ж щойно повернулися з фронту й воювали кілька років.

– То і є правда ваша; ми теж воювали проти німців, а тепер треба большевиків знищити.

– Та треба б – знову, поводячи раменами, відповідали мої родичі.

Бачимо – казали махновці – що вам не зле живеться; чистенькі вишивані сорочки одягли; певно й пиріжками з сметанкою снідали. Ех люди добрі! Буде ще й вам каяття, та не буде вороття! й махновці поїхали.

 

Пригадуючи це приречення махновців, занотовую подальшу долю нас п'ятьох чоловіків, що тоді розмовляли з ними. З усіх нас я був наймолодший, мав 19 років – проте мене першого було заарештовано в 1931 році й колегія ГПУ засудила тоді на 5 років кацету; другий, бачучи, що своїх шестеро дітей він на Україні не прохарчує, виїхав до Московщини; третій у 1933 році помер від голоду; у четвертого в тому ж 1933 році померло з голоду двоє дітей, а він, жінка та одна дитина лишилися живі; згорблений, у латаній свитині, тягнув він до Другої світової війни ярмо колгоспного раба; у п'ятого в 1933 році з голоду померла жінка й троє дітей, лишився він і одна дитина, а в 1937 році його було засуджено на десять років кацету – цей присуд відбував він у БАМЛАГ.

 

От що значить не мати духу лицарськости. Я певен, що і ті три махновці, що вели з нами бесіду, теж загинули; але вони загинули лицарями – з шаблями, скривавленими у ворожій крові, в руках, а ми гинули й тягли ярмо безвільного раба.

 

Минуло небагато часу після того, як від нас від'їхали махновці, й ми побачили, що над центром міста здіймаються хмари густого диму. З цікавосте я швиденько побіг туди. То горіла тюрма. Першим актом влади махновців було те, що вони звільнили в'язнів і спалили трьохповерхову будівлю в'язниці, збудованої у нас московською царською владою.

 

Але мою головну увагу привертала не ця пожежа, а рух головних військ Махна, які саме тепер в'їздили в місто. Піші їхали в фаетонах та ресорних таврійських бричках, запряжених трьома чи чотирма добрими кіньми; на багатьох бричках і фаетонах були кулемети, а обабіч кулемета сиділо по одному воякові – поклавши руки на кулемета, вони ніби обіймали його,

 

Мене вабив відважний вигляд махновських вояків: з під заламаних на потилицю шапок у багатьох з них звисали набік розкішні кучеряві чуби. Більшість махновців мали чорні кавказькі бурки; взуті були в хромові чоботи й зодягнені переважно в френчі й штани-галіфе: на рамена були надіті паски, на яких висіли шаблі, револьвери та далековиди. В деяких фаетонах махновці, закинувши ногу на ногу, співали під гармонію: «Ех яблучко із листочками, їде батько Махно із синочками».

 

За годину часу всі більші садиби мешканців міста були заповнені вояками Махна. Їх прибуло тоді в наше місто понад десять тисяч. Грабунків, ґвалтів не було чути; навпаки, за самогон махновці щедро розраховувались сіллю, військовими шинелями, штанами, білизною, сорочками, взуттям. Взагалі, все, що було добуте на большевицьких склепах, передавалося населенню, в першу чергу, в розплату за самогон.

 

Більше того. Був випадок, що махновський вояк взяв подушку в родини комуніста-жида Слуцького по Гадяцько-Полтавській вулиці, а коли вийшов з двору, то його здибав командир і відвів до штабу. Там дали зарядження покарати смертю – вояка вивели під стіну розпочатого будівництва собору й розстріляли.

 

Одного дня, здається в неділю, вояки оголосили, що батько Махно запрошує мешканців у центр міста на сходини. Прийшов туди й я; людей зійшлось не дуже багато; по кільканадцять осіб тулилися поза рогами вулиць. Коли ж на ґанок другого поверху будинку Воздвиженського вийшов чоловік років сорока з великою чорною шевелюрою, то сотні три людей наблизилось до ґанку.

 

Махно подавав нам відомості про основи анархізму; заперечував він наклеп ворогів на махновців, що вони нібито є грабіжниками й погромщиками жидів; це є брехня, вони ж розстріляли свого вояка лише за те, що він узяв жидівську подушку для свого раненого земляка, щоб йому вигідніше було їхати в бричці; махновці вбивають тільки тих, хто тримає зброю в руках, і таких кілька осіб забили в цьому місті.

 

Свою промову батько Махно закінчив зверненням до народу:

– Пам'ятайте, що всяка влада є ворог трудящимся! (Промову свою він говорив російською мовою)

 

Під час промови Махна з-за рогу другого будинку Воздвиженського на центральну вулицю міста виїхали на гарних конях два козаки в кольорових козацьких жупанах з малиновими шликами на сивих смушевих шапках.

 

– Делегація від Хрестового! Делегація від Хрестової – загуло в громаді.

 

Дивлячись на козаків, хотілося від радости обнімати, цілувати їх; це ж вони є представниками справжньої України, України хутірської, широкоштанної, козацької, але поневіреної, загнаної в ліс москалем-большевиком і нашими московськими вислужниками.

 

Делегація просила Махна допомогти амуніцією. І «батько» не відмовив, дещо дав.

А днів через два, в передобідню пору, по вулицях міста проїхали вершники й сюрчали в свірчки (поліційні). На цей сигнал махновці хутко сідлали коней і на галоп їхали на збірку; в брички теж позапрягали коней і чекали на розказ.

 

У цей час над містом почали вибухати гарматні набої, а гармати махновців з міста теж розпочали стрілянину.

 

Справа стояла так: Полтавський большевицький відділ по боротьбі з «бандитизмом» (який за свої вчинки не відповідав перед владою) в складі куреня піхоти та дещо кінноти, підсилений двома легкими гарматами був під командою гейби Беренштама чи Рубінштейна, отже якогось хороброго «Соломона», що до цього часу «переможно» плюндрував беззахисні села та хутори Полтавщини, в околицях яких не було повстанців, і тим здобув собі славу непереможного. Цей свіжовипечений стратег у такий спосіб повів наступ на Зіньків. Зайнявши лісок на Шилівській горці, «Соломон» наказав з гармат обстрілювати місто, а піхоті зарядив ланцюгом наступати на місто.

 

Махновські гармати обстрілювали з міської цегельні Шилівський лісок, а піхота встановила в передмістю кулемети, й, заки наближались большевики, махновці вигравали на гармоніях: «Ех яблучко, куди котишся? Попадеш до Махна, не воротишся».

 

«Соломон», дивлячись у далековид, не міг зрозуміти, чому в місті нема переполоху, не тікають жінки, діти, бабусі й навіть худоба, що завжди бувало, коли він раніш обстрілював села. Аж хтось сіпнув його за рукав, кажучи: «Товариш командир, подивіться ліворуч!» – і командир без далековида побачив, що з села Власівки в напрямку на х. Підозірку тисячі махновської кінноти їхали в обхід його військ.

 

Перестрашений командир вимовив лише одне слово «бєжім!» й стрімголов понісся, вдаривши острогами коня. Гармати підкинули передки й теж втікали чим скорше; хтось дав знак піхоті, й вона теж побігла назад.

 

«Соломон» зі своєю кіннотою «перелетів» село Шилівку, звернув ліворуч й гнав щодуху аж до села Нільське, заки не впав під ним запалений кінь. Лише тоді оглянувся він подивитися, чи не женуться за ним махновці.

 

Большевицька піхота теж вибігла за село Шилівку, а там, з правого флангу, з хутора Підозірки, рівним полем вихором неслась на неї кіннота Махна.

 

Чорні бурки, що розвивалися від галопу, високі шапки й підняті догори шаблі перестрашили большевиків до тої міри, що ні з кулеметів, ні з гвинтівок вони й разу не стрілили, й кіннота Махна порубала весь загін. Там, на Полтавськім шляху, біля села ІІІилівки хлібороби й закопали порубаних большевиків; пізніше сов. влада побудувала на могилі високий пам'ятник.

 

Приблизно такої ж сили загін большевиків вирушив з міста Гадяча, очевидно з метою стиснути махновське військо в Зінькові; але з такою ж легкістю махновська кіннота порубала й цей загін за селом Бобрівник на Гадяцькому шляху. Хлібороби закопали там і цих порубаних большевиків, і так само сов. влада побудувала на могилі пам'ятник, тільки дещо меншого розміру. Ми, зіньківці, є горді з цих двох монументів, бо вони є свідками, ствердженням боротьби українського народу з московським гнобительським комунізмом.

 

За цим день проминув спокійно, але наступного ранку сюрчки знову скликали кінноту, й вона вирушила до села Комиші, в п'ятнадцяти кілометрах від Зінькова, бо в це село з міста Охтирки вступив полк большевицької піхоти. Але вибити большевиків з того села махновці не змогли, бо доступ до нього з усіх боків був степом; кілька разів кидалась кіннота в наступ на Комиші, але кулеметний вогонь большевиків кожного разу заламував наступ махновців; надвечір вони повернулись до міста зморені, сердиті, маючи поранених. А о 11 годині вечора махновці, пробувши у нас тиждень і частково забравши у населення ліпші коні, зникли з нашого міста, так само раптово, як і з'явились до нього.

 

Тиждень перебування у нас махновців був для населення ніби святом (за виключенням самогонщиць, які в ці дні були перевантажені працею). Більшість населення виконувала тоді лише конечну працю по господарству, а решта часу проходила в балачках та гулянці з махновцями.

 

Я поцікавився соціяльним станом вояків Махна; на моє запитання, чи до війська батька Махна приймають тільки багатих, чи також і бідних, я дістав відповідь:

– Приймаємо всіх, хто бажає бити большевиків; я наприклад є бувший начальник радянської районової міліції, а той, що в чарки самогону наливає, є власником парового млина, праворуч від нього є купець, а ліворуч є господар, що має більше ста десятин землі.

 

За винятком самого Махна, мабуть ніхто з махновців не розумів ідеї анархізму й не прагнув до її здійснення – за ним ішли антибольшевики. Махна вони поважали не за те, що він анархіст, а за його хист еластичного ведення маневрових бойових операцій на терені, окупованому московськими большевиками. Всякий розумний вояк поважає свого командира в першу чергу за те, що за мудрою його командою здобуває він перемогу за перемогою над ворогом.

 

Сподівання Хрестового не справдилися

Надії от. Хрестового, що до Спаса прийде до нас військо Петлюри, не справдилися; навпаки, українські й польські війська відступили на захід, а вже наближалась зима.

 

На Полтавщині, при лютих морозах і сніговіях, з загоном у тисячу вояків у лісі не перезимуєш. Отже надійшли турботи – де і як перебути зиму?

 

Частина козаків, по кілька осіб, мала перезимувати на хуторах, в ожередах соломи, в клунях, заповнених половою, сіном та іншим. Господарі хуторів мали дбати за безпеку повстанців, господині – забезпечувати їх вареною їжею, пранням білизни і т. п.

 

Частина повстанців мала виїхати до великих міст; щоб забезпечувати їх добрими совєтськими документами, були відряджені люди до сільрад, комнезамів і районових установ, які мали обійняти місця писарів, секретарів і т. п., здобувати бланки з печатками та взагалі бути оком повстанців у большевицьких урядових установах.

 

А ще частина мала бути всю зиму в бойовому русі й тероризувати большевицькі установи й цим підтримувати населення на дусі й відвертати від зневіри.

 

З таким пляном зустріли повстанці зиму з 1920 на 1921 рік.

 

Сили повстанців підсікали втрати. Так отаман Данило Степенко (Дорош), їдучи в жовтні в хуторі Рибальськім попереду загону в козацькому жупані, привернув увагу большевиків, і по ньому був сконцентрований огонь засідки червоних. Коли Степенко, поранений у ліву частину грудей, упав з коня, червоні кинулись до нього; у отамана все ж ще вистачило сили вихопити з кобури револьвера й застрілити большевицького командира.

 

А місяцем пізніше згинув і заступник отамана козак Ланчак, що командував пластунами в загоні Степенка. Большевики впіймали Ланчака в лісі, близько села Журавне, й там же повісили; після цього загін повстанців Степенка перестав існувати.

 

Взагалі большевики розправлялися з полоненими повстанцями з нелюдською жорстокістю. Так у серпні 1920 року, коли до большевицького полону потрапили козаки-повстанці Бедюк, Герус та інші, то полонених прив'язали до сідел коней і волокли їх із містечка Бірок по шляху в напрямку на містечко Опішня.

 

Махно рейдував у нашому, повіті

Одного базарного дня, здається напередодні Різдва, ідучи центром міста, побачив я близько будинку райвиконкому кільканадцять санних підвід; на кожних санях стояла незакрита труна; нарід рухався, як у муравлиську: одні йшли з базару, щоб подивитись, а другі, оглянувши мерців, поверталися на базар. Оглянув і я: було дванадцять мерців, у тому числі одна жінка; були то забиті махновцями зверхні представники сов. влади в містечку Бірки, в 25 км. від нашого міста.

 

Отож у той час, як ми сиділи в топлених хатах та їли борщ і пиріжки, махновські вояки в сніговіях і морозі, без гарячої їжі, рейдували по Україні, нищачи на своєму шляху представників і носіїв совєтської влади.

 

Районова сов. влада поховала забитих у центрі міста, на базарному майдані, а згодом на могилі побудували великий пам'ятник.

 

Зруйнували базарні крамниці

На початок 1921 року сов. влада існувала у нас (після денікінців) уже більше року. Радянських грошей було тоді в обігу досить багато, але курс їх весь час зменшувався, й за гроші можна було купити тільки дрібні речі: пачку сірників (за 15.000 руб.), чи камінчик для запальнички; навіть пляшку самогонки не все можна було купити за гроші; це тому, що сов. влада гроші випускала, але назад їх не брала, бо податок державі тоді вносився не грошима, а натурою (так звана продразвьорстка).

 

Тож серед населення мірилом цінности стала ніякими законами не зафіксована одиниця – пуд (16 кг.) зерна. На пуди продавалась худоба, ковалі робили брички, борони та інше; на пуди й фунти шевці шили й ремонтували взуття, кравці шили одяг; священики за церковний шлюб брали пуди; навіть пляшка самогону коштувала пуд збіжжя. Це змушувало господарів дбати про те, щоб після сплати продразвьорстки ще залишилась певна кількість зерна не тільки для прохарчування родини й для посівматеріялу, а ще й для забезпечення найконечніших господарських потреб родини.

 

З своїми пудами господар не мусив кудись їхати, бо до нього самого приїздили міняльщики (яких сов. влала звала «спекулянтами»). А населення міст привозило різний крам, від соли починаючи й голками кінчаючи.

 

Новими «батьками міста» були тоді у нас цілком малописьменні, що ледве могли своє прізвище написати, комуністи: Рахуба, Приходько Трохим та інші. Весною вони ухвалили розібрати дерев'яні крамниці на базарному майдані. «Треба ліквідувати місце для наживання, треба звільнити бідних людей від здирства паразитів, купців і крамарів» казали комуністи.

 

Наша базарна площа мала три ряди дерев'яних дубових старих крамниць (по кільканадцять крамниць у ряді), побудованих козаками ще за Гетьманських часів, років двісті тому; то ж їх, як будівлі, непотрібні для модерних соціялістичних часів, розібрали й матеріял використали на паливо.

 

Треба згадати, що ще за місяць до початку розборки крамниць щури в кількості декількох тисяч одного ранку залишили крамниці й вийшли геть з міста й осіли між с. Ступка й с. Шилівка в маєтку Черненка. Той поміщик мав високу агрономічну освіту, плекав расову худобу, вівці та зразково вів господарку; тому большевики вирішили не нищити цього маєтку, а утворити там агробазу –  хоч ті мрії не здійснилися, проте щури знайшли собі пристановище.

 

Весна

Навіть і звичайні люди нетерпляче чекають весни, а повстанці кожен зимовий день тільки про весну й мріяли. Це ж вона, весна, звільнить їх від ховрашних «хат» та дозволить їм із зимових конур вилізти на поверхню землі та дихнути на повні груди свіжого повітря й рушити в широкі простори, в ліси, балки, луги, очерети та разити ворога-большевика.

 

А вона, капосна весна, ніби наперекір козакам-повстанцям, мов старенька згорблена бабуся, тільки поволеньки надходила. Чому б не раптово, по молодечому за тиждень стягти з землі білу плахту й вдягти її в зелену, квітами квітчану? А то – в кінці березня зацвіли блакитні проліски; ще за тиждень набубнявіли бруньки дерев, а на сіножатях пшінка вклонялась жовтими пуп'янками – першими для прикраси ще голої землі Богом благословенними у нас на Полтавщині синіми й жовтими квітами; ще за тиждень бруньки дерев уже розпускались, а ще за тиждень почали з'являтись листочки, й земля вкрилась тоненькою благенькою зеленню; на листочки впала перша роса, й соловейко, промочивши росою з листочків пересохле горло, заспівав чарівних трелів – аж тоді наші козаки залишали свої зимові лігва й рушали в ліс.

 

Бо ж спів соловейка був запорукою того, що настала справжня тепла пора весни, що вже всі пташки повернулися з теплих країн до кущів-хащів, до зруйнованих осінніми дощами й вітрами та зимовими сніговіями минулорічних своїх гніздечок і облюбовують інші місця для нових гніздечок, щоб виплодити наступне покоління малят, і, в подяку, раді та веселі, співають на своїй пташиній мові хвальні пісеньки, що Бог благословив щасливо долетіти їм до улюблених українських лісів, гаїв, степів.

 

Тож і наші козаки-повстанці «злетілися» в ліси до своїх минулорічних спустілих, за зиму зруйнованих комуністами, таборів, щоби своєю кров'ю відбивати безбожну північну навалу, що хоче в усьому світі зруйнувати християнські основи, вказані Богом для розумного людського життя.

 

Злетілися, але не всі, бракує багатьох побратимів. Одні – бачучи осамітненість українського народу в боротьбі проти московського комунізму, заламалися на дусі, зневірились і залишились мешкати в містах; інші протягом зими наклали головою в боях з ворогом.

 

Але запал і сила ще є! Новаків прибуває чимало. Та ба їх – нема чим озброювати новоприбуваючих; бракує патронів і для ведення боїв з ворогом.

 

Попри ці труднощі, отаман Хрестовий час од часу розганяв владу в околишніх селах, здобував навіть місто Гадяч – але амуніції не діставав: хіба що у забитих большевиків добував кілька гвинтівок з кількома патронами.

 

А вам каво надо?

Гуляв і батько Махно із синочками. Десь під кінець жнив у 1921 році Зіньківська міліція дістала телефонічне повідомлення, що махновці наближаються до Бірок (25 км. від Зінькова) й що місцева бірківська влада приготована до втечі. В цей час з бірківського шляху Різниківською вулицею міста на високих гарних конях повільно їхали чотири вершники. (Я в той час ішов Крахмалівською вулицею й на перехресті Різниківської й Лисівськоі вулиць бачив цих вершників.) Вони були зодягнені в штани галіфе, френчі й червоні картузи, які тоді носила большевицька кіннота; озброєні були вершники лише шаблями, та при боках у кобурах мали нагани. Довола більш ніякої зброї у них не було видно – отже, за зовнішнім виглядом, були вони схожі на большевицьких військових зв'язкових.

 

Коли на розі Різниківської та Лисівської вулиць вершники проїздили повз будинок учителя Савченка (тоді вже націоналізований), на ґанок якого саме вийшов урядовець з текою в руках, то один з вершників запитав його, що то за установа там міститься.

 

Урядовець, приймаючи цих вояків за своїх большевицьких, голосом з нотою вищости відповів, що то є Політбюро (так тоді звалося Че-Ка) й запитав: «А вам каво надо?»

– Нам сюди й треба – була відповідь, і вершники миттю вийняли з кобур нагани, й зіскакуючи з коня, один з них стрілив у чекіста, але не влучив.

 

Чекіст прудко крутнувся до середини будинку, а ті чекісти, що були в кімнатах, побачивши через вікна злізаючих з коней вояків з наганами в руках, кинулись тікати в кімнати надвірного боку й, як жаби, стрибали з вікон на подвір'я та щосили тікали городами; три махновці (четвертий на вулиці тримав коней), що вбігли в середину будинку, кинули з вікна на подвір'я у слід утікаючим чекістам ручну гранату.

 

Сівши на коней, махновці поволі їхали далі до центра міста.

 

Вибухом гранати зацікавився комуніст, командир невеличкого (в 20-30 вояків) відділу з місцевих большевиків, що містився за декілька будинків від Політбюра, без зброї вийшов з фіртки й запитав вершників, чи їм не відомо, де і чому стався вибух гранати. На це один з махновців запитав його: «А ти хто такий будеш?»

 

– Перш за все, на мене не тикай, бо я з тобою свиней не пас, а є командиром військового відділу – бундючним тоном відповів комуніст.

 

Махновці й тут вихопили з кобур нагани й хутко зіскочили з сідел; командир швидко, як заяць, майнув у фіртку, побіг городом, а його вояки, що на галас вийшли з будинку на подвір'я, подались за своїм командиром.

 

Махновці у слід і цій отарі кинули гранату, але так само нікого не ушкодили й поїхали далі в центр міста. Переїхали вони головну вулицю, в'їхали на Сумську вулицю; там біля кінотеатру здибали вони міліціонера-москаля й забили його.

 

Тим часом продрота, що квартирувала на Лисівській вулиці, попереджена про наближення Махна, почувши вибухи гранат у центрі міста, строєм по чотири, тягнучи за собою кулемета «максим», вийшла на базарний майдан і залягла на крутих його схилах; кулемета було поставлено в кут, з якого можна було обстрілювати центр міста, Різниківську й Крахмалівську вулиці.

 

А в цей час махновська кіннота, силою однієї сотні з тачанками, розтягнена ланцюгом, в'їжджала з Велико-Павлівського шляху Крахмалівською вулицею, а друга сотня теж ланцюгом, але без тачанок, в'їжджала з Бобрівницького лісу, балкою поза міським кладовищем, через ярмарковий майдан, прямуючи до центра міста. Але далі базарного майдану махновці не змогли наблизитися, бо кулеметний обстріл продроти перетинав їм дорогу

 

Цим разом махновці, очевидно не мали на меті зупинятися в нашому місті; тому продроту вони залишили в спокою й, забравши в стайнях колишнього Земства расових злучних жеребців, проїхали Сумською, Гончарівською, Бойківською, та Новоселівською вулицями, поїхали далі в напрямку села Тарасівки. Це, певно, був передовий охоронний відділ правого крила військ Махна.

 

Кілька днів пізніше до нас дійшли сумні вістки, що багато махновців було забито недалеко від Полтави і то головним чином гарматним огнем.

 

Після того Махно вже більше нас не відвідував.

 

Останній наскок махновців на наше місто ще довший час був підставою для глузливих переказів про те, що чотири махновці розігнали всю совєтську владу нашого міста. Що то значить відвага й сприт!

 

Доводиться гірко пожалкувати, що ці відвага, сприт і жертвенна героїчність знайшли тут своє виявлення під анархічними, а не національно-державницькими гаслами, що не включились вони стало й органічно у потужний змаг нашого народу за своє визволення, що іноді вони сприяли йому, а не раз і ставали на заваді.

 

Не призвели вони до перемоги Української Визвольної Справи. Поза барвистими, звабливими спогадами, пам'ять про них не стала для Українського Народу творчим, будуючим і організуючим чинником.