Колективізація: опір населення створенню колгоспів та радгоспів в УСРР (автор: Прокіп Наталія)

опубліковано 25 вер. 2013 р., 09:51 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 жовт. 2013 р., 12:56 ]

З другої половини 20-х років в Україні почала утверджуватися більшовицька тоталітарна система. У 1927 році вступив в дію новий «Кримінальний кодекс», згідно з яким покарання можна було отримати не за конкретний злочин, а за аналогією: тобто «у зв'язку із злочинним середовищем та попередньою злочинною діяльністю».

 

Посилився тиск на ринкову економіку, у постанові РНГ УСРР, місцевим господарським установам від 1.10.1926 р. вказувалося, що визначення розміру орендної плати повинно мати диференційований, класовий характер. Для державних і кооперативних організацій він мав бути значно меншим у порівнянні з приватним. Почалася форсована ліквідація приватного підприємства, що призвело до збільшення числа безробітних, скоротилася кількість промислових товарів, різко зменшилася вартість грошової маси, значно погіршилася ситуація на споживчому ринку, виник дефіцит, який існував аж до розвалу СРСР.

 

1929 рік проголошено роком «великого перелому», що означало перетворення СРСР у велику, могутню державу за рахунок проведення індустріалізації промисловості, колективізації сільського господарства, жорстокому підпорядкуванню республік єдиному центру і потужній мобілізації населення.

 

Повній реконструкції піддана найважливіша галузь економіки України – сільське господарство. В центр аграрної політики більшовицький уряд поставив мету – знищити основи сільськогосподарського виробництва: приватну власність на землю, яка була фактично фермерським землеволодінням. Компартія проголосила, що індивідуальні селянські господарства становлять соціальну базу українського націоналізму. У 1928 році впровадивши продрозверстку, розпочався наступ на селянство, шляхом повинного вступу в колгоспи, реквізування у них землі, худоби, птиці, сільськогосподарського реманенту. Для високої якості виконання цих робіт, в Україну було направлено 25 тис. комуністів з різних частин СРСР.

 

На листопадовому, 1929 р., пленумі ЦК ВКП (б) було взято курс на суцільну прискорену колективізацію. Секретар ЦК КП(б)У С. Косіор підтримав пропозицію завершити колективізацію протягом одного року. Резолюція пленуму «Про сільське господарство України і про роботу на селі» передбачала в Україні найвищі темпи колективізації з усіх союзних республік. У січні 1930 р. Україну віднесли до групи регіонів, де колективізацію планувалося завершити восени 1931 р. – навесні 1932 р.

 

Термін «колективізація» Вільна енциклопедія Вікіпедія подає так: Колективізація – створення великих колективних господарств на основі селянських дворів. Передбачалося, що результатом колективізації стане ріст виробництва сільськогосподарської продукції на 150%. Колективізація мала охопити майже всі селянські господарства, відтак, ліквідувавши «шкідливий буржуазний вплив» приватної власності. Фактично, метою було перетворення всієї робочої сили села, а також міста, на робітників державних підприємств. Це дозволяло встановити повний економічний контроль влади над громадянами, поширити її політичне панування на економічно самостійне до цього селянство, тобто на практиці реалізувати ідею диктатури влади над усією країною, де селяни складали більш ніж 85% населення.

 

Було відомо, що реалізація плану зустріне певний опір, особливо з боку селян, яких мали позбавити землі, проте партійне керівництво приймало його як належне, мовляв «не розбивши яєць, не підсмажиш яєчні». Найрадикальніше колективізація відбувалася у сільській місцевості, де вона нагадувала війну режиму проти селянства.

 

Історики називають колективізацію однією з причин Голодомору 1932-1933 років в Україні. Більшовики доводили, що рано чи пізно колективне сільське господарство має замінити дрібні селянські господарства. Однак, переконати селян погодитися з таким поглядом буде непросто й довго, особливо після тих поступок, що їх за НЕПу отримали селяни. Реакція селян на створення в 1920-х роках колгоспів та радгоспів була малообнадійливою – до них вступило лише 3% усіх сільськогосподарських робітників СРСР. Тому, опрацьовуючи перший п'ятирічний план, більшовики розраховували, що в кращому разі вони зможуть колективізувати 20% селянських дворів (для України це завдання виражалося в 30%). Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, вочевидь, вирішило не брати на себе величезний тягар, пов'язаний із докорінним перетворенням сільського господарства.

 

У процесі колективізації можна виділити кілька етапів:

1929-1930 рр. – час прискореної колективізації, яка перетворилася по суті в комунізацію, на 20 січня 1930 р. у республіці було колективізовано 15,4 % селянських господарств, а на 1 березня – 62,8%. Село поринуло у вир самознищення: селянство почало продавати або забивати худобу, ховати чи псувати реманент. У 1928-1929 рр. В Україні було знищено до 50% поголів'я худоби;

 

1930 р. – маневр сталінського керівництва з перекладенням відповідальності на місцеві партійні й радянські органи (стаття Й. Сталіна на початку березня 1930 р. «Запаморочення від успіхів», постанова ЦК ВКП(б) від 14 березня 1930 р. «Про боротьбу з викривленнями партійної лінії у колгоспному русі2). Почався масовий вихід з колгоспів. Восени 1930 р. в колгоспах залишилося менше третини селянських дворів, причому переважно незаможницьких;

 

1931-1933 рр. – новий етап суцільної колективізації, прискорення її темпів, закінчення в основному колективізації в Україні (колективізовано 70% дворів);

 

1934-1937 рр. – завершальний етап колективізації. У 1937 р. колгоспи мали 96,1% посівних площ.

 

Селянські антирадянські виступи характеризувалися саботажем, нищенням колгоспного майна, вбивствами партійних активістів, «бабськими бунтами». З архівно-кримінальної справи Г.С. Козюберди та інших жителів Мостівського району Старобільського округу, за обвинуваченням: ст. 54-10 і 56-16 КК УСРР за опір усім заходам радянської влади на селі із хлібоздачі та колективізації. В справі зазначено: «12 лютого 1930 року в с. Мостки почалася жіноча «волинка» з вимогою повернути відібране у селян зерно, призначене для посіву. «Волинка» перекинулась і на інші села. Озброєна група селян чисельністю близько 200 осіб із с. Мар'янівка розправлялась із радянськими активістами.»

 

Число повстанців в Україні на початку 30-х швидко зростало. З архівно-кримінальної справи Я. Г. Рябченка й інших учасників повстанської організації на території Чернігівщини. В справі засвідчено: «Незгодний з політикою колективізації, Рябченко Я. Г., об'єднав колишніх червоних партизанів та петлюрівців у підпільну організацію. Вони намагалися чітко організуватися за військовим принципом, розбившись на три роти по 80 осіб у кожній і взводи та окремий кавалерійський загін (35 осіб). Повстанці проводили підпільні сходи й наради, а 14 травня 1931 року напали на міліціонерів. ... після двогодинного бою селяни почали розбігатися. У заарештованих було вилучено 25 гвинтівок різних систем, 20 обрізів, 17 мисливських рушниць, 8 револьверів, патрони.»

 

Вище зазначені цитати підтверджують активний опір населення. Аналогічні документи з доповідями, записками, кримінальними справами ДПУ зустрічаються до 1932 року.

 

Другий період селянського опору, з 1932-1933 рр. Характерний більш пасивними заходами. Українське селянство писало численні заяви, звернення до керівництва округів та республіки з надією «пролити світло» на дії рядових партійних працівників, були впевнені, що керівна верхівка нічого не знає про стан села та селян. Архівні справи по розгляду заяв окремих колгоспів, груп громадян та окремих осіб, переповнені інформацією про неправильне вилучення посівних матеріалів, застереження, дефіциту та вилучення у них посівного матеріалу і землі.

 

Заява громадянина Харченка В. П. «...про неприйняття до школи, ніби, через те, що батька розкуркулено та позбавлено виборчих прав». Схожі звернення та заяви дуже часті, виключення, неприйняття у навчальні заклади, позбавлення стипендій, дані дії складають окрему групу репресій проти молоді, дітей селян, що не вступили в колгоспи.

 

Відповіді на масові звернення незадоволених, голодуючих селян та інструкції місцевій владі починаючи з квітня 1932 року надсилаються з грифом «Таємно», «Секретно».

 

Провівши короткий аналіз архівних матеріалів, селянський опір в УСРР колективізації можемо розділити на 2 періоди:

 

перший період, активного опору, з 1928 до серпня 1932 року, характерний «бабськими бунтами», збройними повстаннями, вбивствами членів колгоспного правління, нищенням сільськогосподарського реманенту, вирізуванням худоби, масовими заявами про вихід з колгоспів, відкритими відмовами здавати зерно та протидіями його вивезення з села, нападами на склади й комори з хлібом, підпалами колгоспних будівель, населення розпочало самоліквідацію, з метою збереження своєї свободи та незалежності від Радянської влади.

 

Ті випадки коли селяни намагалися вийти з колгоспу і повернути собі колективізоване майно, влада трактувала як антиурядові повстання. За інформацією заступника ДПУ УСРР Карла Карсона від 13 серпня 1932 року, яку він подавав до ЦК КП(б)У про зростання кількості офіційно поданих заяв на вихід з колгоспу вводить число, понад 14 тисяч.

 

другий період, пасивного опору, з 1932 до 1933 років, характерний урядовою політикою терору голодом, що в результаті тривалого часу спричиняє поступовому послабленню суспільних та культурних заборон, розмитості індивідуальних рис характеру. Голод пробуджує в людині бажання самоти та відсторонення від усього, щоб могло їй перешкодити вижити. Внаслідок цього ефекту, практично відсутні масові збройні виступи, скоріш за все спостерігаються поодинокі або сімейні. Головним завдання кожної людини в цьому періоді є зберегти від конфіскації продукти харчування, знайти шлях та можливість обману при обмолочуванні та здачі зерна. Страх голодної смерті штовхав селян на антиморальні, ризикові вчинки, примушував виявляти відкриту непокору владі, яка демагогічно називала себе робітничо-селянською. Українці ризикували життям під кулями правоохоронців і все це заради малого куска хліба.

 

Колективізація, як один з чинників великої трагедії українського народу, що перетворила націю хліборобів на жебраків. Селяни в пошуках їжі покидають домівки та родини. Шляхом Голодомору 1932-1933 рр. Україну та українців було упокорено.

 

Наталія Прокіп, аспірантка кафедри Історії України та етнокомунікації, Національний університет «Львівська політехніка».