Хай згине Комуна навіки віків! (Автор: СЕРЕДА Петро Миколайович)

опубліковано 19 черв. 2016 р., 05:37 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 лип. 2016 р., 06:28 ]

 

 Книга «Малолітні політв’язні Тернопільщини», 2015. Вид-во «Джура»

 

Народився 12 липня 1927 року в с. Киданці Збаразького району Тернопільської області в селянській родині. За час панування Польщі до 1939 року закінчив 5 класів початкової школи. При першій більшовицькій окупації навчався у середній школі с. Киданці. Під час німецької окупації навчався у Тернопільській державній гімназії з українською мовою навчання, закінчив 6 класів. 1943 року вступив у юнацьку сітку ОУН, де вивчав історію визвольних змагань, твори Міхновського і Донцова: «Самостійна Україна», «Націоналізм», «Дві літератури нашої доби» та інші. Також проходив вишкіл конспірації, теренознавства і користування короткою зброєю.

 

 

 

 

 

У грудні 1943 року, коли гімназія була розпущена, став зв'язковим від Збаразького районного проводу до Тернопільського обласного. З приходом більшовиків організація пішла в підпілля. Він не підлягав мобілізації і тому легалізувався. Його направили працювати вчителем початкової школи у с. Охримівці Збаразького району, одночасно допомагав підпіллю розповсюджувати листівки, писати заклики «Геть Сталіна і Гітлера!», «Хай живе самостійна Україна!», «Смерть німецьким і більшовицьким окупантам!».

 

У зв'язку з поголовними арештами юнацької вітки ОУН с. Киданці його видали, заарештували 12.10.1944 р. гарнізонним НКВД і відправили на допит в тодішню обласну Чортківську тюрму. Після складних допитів, які тривали 4 місяці, був засуджений військовим трибуналом за ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР терміном на 15 років каторжних робіт.

 

Судовий термін відбував у Харківській тюрмі і на Воркутинських шахтах, де працював на важких підземних роботах.

 

Після смерті ката Сталіна, під час послаблення режиму на кусках паперу писав вірші: «До 300-ліття т. зв. Возз'єднання України з Росією у 1954 р.», «Друзям на захід», «На могилу подрузі-каторжниці» та ін. Багато його віршів пропало під час обшуків.

 

Після десятилітньої неволі, звільнений відповідно до Указу Президії УРСР в 1954 році – приїхав на батьківщину, зазнав багатьох митарств: працював на будові, в камінному кар'єрі, у «Вторчерметі» до 1987 року. Після цього вийшов на пенсію.

 

Був активним членом Народного Руху України та членом Тернопільського обласного товариства політв'язнів і репресованих.

 

Помер Петро Миколайович 4 липня 2011 року, похований у с. Киданці.

 

Вірш написаний на Воркуті у січні 1954 року

до 300-ліття т. зв. возз’єднання України з Росією

 

Тріумфуйте, тріумфуйте червоні кати

Радійте кремлівські тирани,

Що наша Вкраїна літ 300 в ярмі,

Літ 300 волочить кайдани.

 

Народ наш могутній не вбили царі

Хоч довго його розпинали,

Сибір заселяли на наших кістках,

Самі на Сибіру сконали.

 

Сконали ганебно, не встануть вони

Забуті, прокляті навіки.

Не встануть Миколи, не встануть Петри

Не встануть царята каліки.

 

Сьогодні новітня, сучасна Москва,

Де замість царів є міністри,

Скували в артілях й колгоспах народ

І душать його комуністи.

 

Ген, ген в Туркестані, в каналі чужім

На шахтах північно-далеких

Почуєте невольничий стогін і крик

І гнівний ненависті клекіт.

 

Не «дружба» і «братство» загнали братів

В далекі краї бідувати,

А гніт і насильство штиків ҐПУ

Закони кремля стопрокляті.

 

Бо «дружба» і «братство», ганебні слова

Для цілі московської служать.

Бо «дружба народів» – «народів тюрма»

І в'язень з жандармом не дружать.

 

У день 300-ліття згадаймо, брати,

Всі муки, всі наші страждання,

За що розпинали по тюрмах братів

І гнали в далекі заслання.

 

НА МОГИЛУ ПОДРУЗІ-КАТОРЖАНЦІ

Україно, Україно, я тебе любила

І за тебе, Україно, я тяжко бідила.

Та мене ще молодую взяли у неволю,

Де терпіла голод, холод,

московську сваволю.

(Народна пісня)

Передчасно коси посивіли,

Передчасні зморшки на чолі.

Літа юні в тюрмах пролетіли,

Залишивши рани у душі.

 

Плакала матуся на порозі,

Плакали сусіди і рідня.

Тужно ворон крякав у тривозі..

Ой, пропали молоді літа.

 

Плакали тополі при дорозі,

Лист пожовклий падав у траву.

Повезли чекісти вже на возі

У район на муки, у тюрму

 

Ти не плакала і не просилась,

А до болю зціпила уста,

Мов востаннє на село дивилась –

Закипіла на очах сльоза

 

І невинну «трійка» засудила.

А провина ж в тебе лиш одна:

Україну палко ти любила,

Власну юність в жертву принесла.

 

Повезли в тюремному вагоні

Десь далеко у сибірський край.

Ти була голодна, на морозі,

А кати кричали: «Норму дай!»

 

Роки довгі тяжко ти страждала

По совєцьких тюрмах, таборах,

Не одна весна твоя пропала

Під конвоєм з джаганом в руках.

 

І пройшла ти всі пекельні муки.

Дав Бог повернутися домів

І діждатись дорогих онуків,

Синьо-жовтих рідних прапорів.

 

Хай онуки згадують бабусю,

Що вона у грізний час війни,

Як могла, боролась за Вкраїну,

Щоб їй честь і славу зберегти

 

А як Бог візьме тебе до себе,

Хай простить усі твої гріхи,

Бо ти тяжко на землі страждала,

В ласку Бога вірила завжди.

 

«Вічну пам'ять» люди заспівають,

Дзвони заголосять в небокрай,

В путь останню тебе відпровадять,

З жалем в серці скажемо: «Прощай!»

 

І на гробі посадять калину,

Щоб весною рясно тут цвіла,

Щоби снились сни про Україну,

Яку ти любила й берегла

 

МЕДСЕСТРІ УПА

 

Коли загуло по Вкраїні:

«Ставайте в повстанські ряди!»

Ми разом з тобою вступили,

І разом з тобою пішли.

 

Ми разом з тобою носили:

Я – шмайсер, ти – сумку з хрестом.

При ватрі шкарпетки сушили;

І хліба ділились куском.

 

Не раз нас кати обступали

В тяжких і нерівних боях.

Атаки ми їх відбивали,

о волі торуючи шлях.

 

Ми разом з тобою ходили

По рідній розп'ятій землі.

Ти була сестрою і другом

У славній повстанській борні.

 

У темнім тюремнім підвалі

Я поклик твій чув уночі:

«Не зломить нас проклятий Сталін

І віри не вирве з душі».

 

Тепер ми з тобою далеко

На шахтах північних, страшних

І в газових темних вибоях

Довбаєм вугілля для них.

 

Для тих, котрі нас убивали,

Палили і села, й міста,

Людей на Сибір виселяли

В тайгу під чужі небеса.

 

Та прийде той час незабаром

І знищать колючі дроти.

Згадаєш, подруга, як разом

Боролись, страждали всі ми

 

В ПАМ'ЯТЬ УПА

Не було в них зброї,

Не було набоїв,

Але дух Богдана

У серцях горів.

 

То була когорта

Відважних героїв:

Кров Крутів веліла,

Волі зов шумів

 

Зброю здобували

В полчищах ворожих,

Здобували кров'ю

І навіть життям

 

То вони стояли

Волі на сторожі,

То були відважні

Воїни УПА

 

Вони були юні,

Молоді, безвусі.

Та тримали зброю

До кінця в руках.

 

В полон не здовались,

На гранатах рвались

Хлопці-українці

Загонів УПА.

 

Маленький школярик –

То в них був розвідник.

Маленька школярка

Була зв'язкова

 

Старенький дідуньо –

Лісами провідник.

Це була народна

Армія УПА.

 

І світ дивувався,

Звідки в них та сила,

І звідки завзяття

І віра свята.

 

З усміхом вмирали

а волю Вітчизни

Безсмертні герої

Армії УПА

 

Їх не забуваєм

І про них співаєм,

А на їх могилах

Хилиться трава

 

В низькому поклоні

Шану їм складаєм.

Хай в віках лунає

Слава про УПА

 

ДРУЗЯМ НА ЗАХОДІ

Друзі, ми із вами, хоч і за ґратами.

Лети, наша пісне, із-за цих дротів.

Лети крізь кордони, моря, океани

До наших по думах далеких братів.

Нехай вони знають, як ми тут страждаєм

По тюрмах, по шахтах, каналах, лісах.

Та ласки, пощади в катів не благаєм –

Вогонь Прометея не згас ще в очах.

Ми з вами сумуєм, ми з вами радієм,

Плекаєм надію у наших серцях.

Ми стомлені, гнані, у злиднях бідуєм,

Терор нас не зломить, ні сталінський жах.

Як впадемо в тундрі від голоду-смерті,

Чи кулі ворожі нас скосять вогнем –

З цієї руїни ми знов оживем.

Оживемо в зброї, оживем в прапорах,

В заграві повстання, в вирі боротьби,

Оживем на рівних, на вільних просторах,

В серцях поколінь ми будем живі.

Лети, наша пісне, крізь ґрати все далі –

Хай чують народи могутній наш спів!

Хай чують народи наш поклик з неволі!

Хай згине Комуна навіки віків!