Геноцидний голодомор на Луганщині (автор: Чорнопиский Михайло)

опубліковано 1 лип. 2013 р., 08:48 Степан Гринчишин   [ оновлено 10 лип. 2013 р., 11:05 ]

Відновленням незалежности України – хай навіть ще зі значним морально-психологічним тягарем ярма минулого – дещо розкувало українців: стали менше один одного боятися, сміливіше висловлюватися про страхітливі злочини московських окупантів, про заборонені теми в національній історії, про визвольну боротьбу і її героїв. Українці східних і західних регіонів, півночі і півдня, Закарпаття та й з численної світової діяспори, розлучувані і розпорошувані століттями різними окупантами, потягнулися один до одного. Задушений, виснажений, зранений організм нації, як після тяжкої недуги, став оживати. Цей процес жваво захопив молодь: із заходу вона великими гуртами потяглася на козацькі простори Наддніпрянщини, зі сходу – на Галичину, Волинь, Буковину, Закарпаття. Школярів, студентів зі Сходу західні українці радо приймали на Різдво, на Великдень, вони пізнавали традиційну святкову обрядовість, історію героїчної боротьби українських патріотів з різномастими окупантами на цих теренах.

 

«За таких обставин з ініціативи Луганськокого обласного правління товариства «Просвіта» у 1997 р. була запропонована розрахована на декілька років програма комплексного культурологічного дослідження «Вивчення Слобожанщини молоддю Львівщини і Луганщини». Вона охоплювала дослідження фольклору, етнографії, мовних особливостей, історичних та археологічних пам'яток. Оргкомітет цього проекту очолив тодішній голова Сватівської районної держадміністрації, почесний член Всеукраїнського товариства «Просвіта» Володимир Просін, заступником голови оргкомітету був член обласного правління «Просвіти» Євген Дзюба. Цей винятково корисний з пізнавального і пошукового погляду проект діяльно підтримував оргкомітет у складі ректора Львівського Франкового університету професора Івана Вакарчука, проректора професора Анатолія Карася, ректора Луганського Шевченкового педагогічного університету професора Володимира Курила та науковців відповідних кафедр університетів.

 

З 1997 р. декілька років поспіль студенти і викладачі Львівського національного університету імені І. Франка, зокрема кафедри української фольклористики імені Ф. Колесси, та студенти Луганського національного педагогічного університету імені Т. Шевченка, зокрема філологічного факультету, брали участь в експедиціях, виїздили і проживали в обстежуваних селах. Я очолював львівські експедиційні групи. Зі студентами і викладачами обох університетів я зміг побувати в експедиціях по селах Сватівського, Старобільського, Новопсковського, Біловодського та Міловського районів. Це райони, які межують з теперішніми Ровенківським районом Білгородської області, Митрофанівським районом Воронезької области та Чортківським районом Ростовської области Російської Федерації – територія історичної Гетьманщини і частина українського етнічного масиву, про що нагадують мова та топоніми цього регіону.

 

До цих виїздів я вже бував в експедиціях на Слобідщині, зокрема на Харківщині, багато довірливо спілкувався з селянами ще за окупаційного режиму, знав про страхітливі більшовицькі злочини на тих теренах проти українців ще до війни. Мені легко було зіставити уявлення західняків і східняків одні про одних, я бачив і досі бачу, як важливим для консолідації українців є взаємопізнання. Вражало жагуче бажання студентської, шкільної молоді, освітян-педагогів і селян, з якими ми спілкувалися, до взаємного пізнання крайніх, діаметрально віддалених регіонів України – північно-східної Слобожанщини та Львівщини. Нас, західняків, приваблювала гостинність, щирість і доброта слобідських селян, їхня гарна, майже літературна українська народна мова, якась внутрішня інтелігентність у спілкуванні, цікавість до життя і побуту галичан. Водночас тамтешня студентська, шкільна молодь, освітяни на Різдво, на Великдень великими групами приїздили погостювати на Львівщині. У слобідських селах молодь буквально серед вулиці перепиняла нас, просила розповідати про Українську повстанську армію, про «бандерівців», про наш край, а селяни збиралися гуртами, ділилися своїм пережитим, пригощали печеним і вареним.

 

На жаль, про тривалу підтримку центральних державних чинників такої важливої консолідації можна було тільки мріяти. Вже тоді місцеві активісти Народного Руху, «Просвіти» у деяких селах відшукували групові могили заморених голодом краян, ставили і посвячували на них хрести, які вчорашні колаборанти окупаційного режиму вночі палили і руйнували, а батьків школярів всіляко залякували не пускати їх на екскурсію «на западну», бо там їх навіть можуть вбити. Були і серед місцевих керівників такі, які ще сподівалися на повернення минулого режиму. Студенти сміялися з того, що в деяких сільрадах за державним синьо-жовтим прапором ховався кровавого кольору імперський та ще й з бюстиком лисого «вождя». Вражало нас, що у чисто україномовних селах і селищах назви побутових закладів («дом быта», «хозяйственный магазин» і ін.) були російські. Та й у районних адміністраціях траплялося, що всі кабінети, оголошення і т. ін. тільки російською мовою, в той час як від численних відвідувачів ми чули тільки українську мову. Коли я запитував службовців, чому вони так не поважають своїх людей, вони тільки кліпали очима, а один культосвітній працівник зіронізував: «Та ми громадяни Курської губернії». Довелось почути тільки, як керівник нашого проекту голова Сватівської райдержадміністрації Володимир Просін якогось клерка напучував, що пора вже державною українською мовою з людьми спілкуватися.

 

Кати живуть довше, як їхні жертви. Вони плодять собі нащадків, які бовдурами на майданах, поіменуванням міст, сіл, вулиць і підприємств уславлюють їх каїнове ремесло, отруйною гадючою слиною обпльовують свої жертви, жорстоко карають за хоч би якусь згадку про убієнних, затирають по них не тільки могили, але й будь-яку пам'ять. Таку методу виробила правляча царська і комунофашистська верхівка імперської Московщини в більш як трьохсотлітньому україновбивстві, яке сягнуло свого апогею в геноцидних голодоморах XX століття. На жаль, шлейф найтяжчого злочину в історії людства тягнеться і до сьогодні, бо ще живі злочинці, бо ще їхні нащадки в державних структурах, бо ще вони топчуться на кістках мільйонів заморених, бо ще заклепують у голови людям безпам'ятство про вчинене ними душогубство. Матеріяли експедиції дуже яскраво це відображають. Обсяг статті дозволяє зупинитися тільки на деяких промовистих фактах.

 

Нас, галичан, які пізнали злочини проти українців різних окупантів, в тому числі й совєтських під маскою «визволителів», боляче вразили розповіді селян про виморення голодом цими «визволителями» цілих сіл, спустошенням їх т.зв. «розкуркуленням», масовим фізичним і духовним терором у мирний і воєнний час. Особливо вкарбувалися у пам'ять розповіді жителів чи не найбільшого на Сватівщині колишнього козацького села Міловатка. Про той злочин окупантів і сьогодні вони згадують плачучи. Їхні розповіді – це моторошні документи знищення хліборобського цвіту української нації.

 

Наприклад, у 1937 р., – у переддень 20-річчя «великої жовтневої»! – загін енкаведистів з псами за одним заходом у Міловатці закував у наручники 50 невинних селян-колгоспників, учителів, лікарів, священика, військовиків, і вони, за винятком 2-3, безслідно пропали у катівнях. А 596 односельців, – подумати страшно – 596! з одного села! – впали жертвою на війні червоної чуми з чумою коричневою. За цими страхітливими втратами у людей і досі не висохли сльози, не перестало боліти серце.

 

Гинули люди, гинула духовність, історична пам'ять, порожніли села. З колишньої десятисотенної козацької Міловатки, – мабуть, найбільшого села на Слобожанщині, – нині залишилося трохи більше трьох тисяч жителів. До того ж народовбивчий режим брутально зросійщував неубієнних. Скажімо, у 1967 р., коли кремлівські верховоди творили так звану «історичну спільність – радянський народ», у Міловатці і по всій Слобожанщині влада наказала замінити традиційні назви частин села-сотні! – іменами більшовицьких катів. Замість десяти сотень, у сільрадівських книгах Міловатки появились «леніни», «дзержинські»... Так затирали історичну пам'ять у козацьких нащадків! Щоб, скажімо, сватівський школярик і не міг подумати, що він живе на такій-то СОТНІ!

 

Про убієнних голодами тоді годі було комусь і пікнути.

 

У 2001-2002 рр. до наших експедицій приєдналася з луганчан молода енергійна викладачка, діалектолог, нині доцент кафедри української мови та літератури Східноукраїнського національного університету імені В.Даля Ірина Магрицька. Їй, людині з чуйним серцем до людських страждань і кривд, спочатку хотілося якось не ранити душу оповідачів, уникати болючих тем з пережитого, важко було збагнути, що у тих сльозах і жалях-розповідях людей, які пережили голодомор, відсвічується страхітливий злочин проти людства і людяносте, що його приховування, замовчування – це продовження тої злочинності і сьогодні.

 

А викладачі і студенти нерідко бачили, як частина службовців у сільрадах, районних установах тримали себе якось боязко, роздвоєно: сиділи під українськими державними символами, а ховали за спиною символи й атрибути кривавої імперії. Люди розповідали, як покидьки окупаційного режиму залякували батьків не пускати на екскурсії дітей до західних областей України, як вони нищили поставлені хрести на могильниках жертв геноциду – кажу «могильниках», бо там у кожній ямі звалені на купу десятки заморених.

 

Душевно нормальна і совісна людина не може не відчувати тягару затертої пам'яті про тих десяти мільйонів страчених жахливою смертю голоду, не може миритися з намаганням нащадків душогубів стерти пам'ять про них.

 

Перші документальні записи фольклорно-діалектологічних експедицій у Новопсковський, Біловодський і Міловський райони Львівський національний університет ім. І. Франка видав у збірнику «Північно-східна Слобожанщина» (2002 р.). На жаль, учасники експедицій робили тільки аудіозаписи на диктофонах, бо не мали відеокамер, як це нам хотілося для повноти документальности. Це прагнення учасників експедицій невдовзі виповнила одна з учасниць наших груп Ірина Магрицька. Як протидію цьому злочину заклятого безпам'ятства Ірина Магрицька в короткому часі видала впорядкований том обсягом 463 с. документальних свідчень 296 осіб зі 122 сіл 16 районів Луганщини, приєднавши до них ще окремі записи з Київської, Полтавської, Харківської, Чернігівської, Дніпропетровської, Кіровоградської, Донецької областей України та Білгородської области і Краснодарського краю Російської Федерації, з майже півторасотнею кольорових світлин (на вклейці) ще тоді живих жертв імперського україновбивства («Врятована пам'ять. Голодомор 1932-1933 рр. на Луганщині: свідчення очевидців». – Луганськ, 2008).

 

Окрім багатьох окремих публікацій про голодомор, Ірина Магрицька упорядкувала книгу «Пам'ять, закарбована у слові: Письменники Луганщини про Голодомор 1932-1933 років» (Луганськ, 2008). Подвижниця усвідомлювала, що документальні записи свідків і жертв страхітливого злочину – незаперечний вирок душогубам, але це документ мовчазний, статичний, що за наявності сучасної техніки фіксації конечно потрібні невідкладні відеозаписи розповідей тепер уже досить літніх мучеників голодомору. До того ж друковані збірники документальних свідчень жертв найтяжчого злочину видані дуже обмеженими накладами. А світ про цей злочин проти українців повинен не тільки читати і чути, а й бачити гіркі сльози його жертв. Для цього Ірина Магрицька організувала транспорт, кінооператора та гайнула по всьому суміжжі північно-східної Луганщини і Росії, зробивши на 16 годин документальних відеозаписів. З цих відеозаписів вона спільно з журналістами та кінооператорами створила вражаючий документально-публіцистичний фільм «Закляття безпам'ятства. Голодомор 1933-1933 рр. на Луганщині» (2008 р.). Це унікальний відеодокумент про цілеспрямоване україновбивство голодом, вчинене шайкою кремлівських душогубів і мародерів, їхніх найманців в Україні, свідчення неймовірно тяжких людських мук, що призводили до божевілля і людоїдства, закопування живцем безсилих опухлих людей, – це незаперечний документ для міжнародного судового розгляду «Нюренберґ-2» над злочинцями. Недарма народна сатира кваліфікувала Гітлера як дрібного афериста в епоху сталінізму. Подвійна цінність зібраних свідчень жертв злочину у тому, що вони чітко засвідчують, що за адміністративною межею на російському боці, в декількох кілометрах від вимираючих українських сіл, не було голоду, що там голодні українці намагалися виміняти останню одежину на щось їстивне, але і те у них відбирали. Відбирали навіть гниль, рештки ніби їстивного, зібраного на полі чи витрушеного з соломи в скирті.

 

Самовіддана праця Ірини Магрицької, голови Луганської обласної філії Асоціації дослідників голодоморів в Україні, членкині Наукового Товариства імені Шевченка та Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені нашого національного Генія, Національної спілки журналістів, є справжнім громадянським подвигом, вона заслужено відзначена орденом Княгині Ольги III ступеня. Та найвищою для подвижниці нагородою є слова глибокої подяки за врятовану пам'ять про невинно убієнних, за реквієм, як пишуть їй в листах, щоб нагадати живим про загиблих.

 

Та не менш вражаючим сьогодні фактом в Україні є і те, що уцілілі кати, а особливо їхні нащадки при владних структурах безкарно гадючою отрутою обслинюють цей найтяжчий злочин в історії людського роду, прагнуть реанімувати не тільки комунофашистських злочинців-душогубів, а й витягають з історичного смітника московських деспотів на троні, прагнуть доповнити їхніми монументами майдани України, в тому числі і в тому ж Луганську. Саме вони перешкоджають, аби луганчани знали правду про україновбивчий голодомор, аби побачили на екранах документальний відеофільм Ірини Магрицької. Ці каїнові покидьки паплюжать Президента України В. Ющенка за ознайомлення світової громадськости про їх злочин. Отак і хочеться спитати Шевченковими словами державних чільників ніби незалежної і вільної від окупантів України:

 

Чи буде суд! Чи буде кара!

Царям, царятам на землі?

Чи буде правда меж людьми?

 

Обмежений обсяг статті дозволяє мені зупинитися на ілюстрації тільки окремих документальних записів. У вже згаданому десятисотенному козацькому селі Міловатка Сватівського району односельці і досі своє місце проживання у селі визначають за нумерацією тих сотень. Нам, галичанам, було дуже незвично знайти потрібну людину за тою нумерацією, бо вона ніде не написана. Ми звикли шукати за іншими ознаками: «коло церкви», «коло клубу чи народного дому», «над ставком», «біля млина». А там – «сотні». Правда, у Міловатці ми вже бачили таблички на вулицях «Леніна», «Дзержинського», «Чапаєва» та інших достойників колишнього режиму, але міловці практично ними не послуговувалися, а таки «сотнями». Коли я спитав колишнього довголітнього голову сільради Кравченка, коли це село «ощасливили» тими іменами, то він сказав, що за царювання кремлівського недорікуватого генсека Брежнєва прийшло розпорядження в господарських реєстрах замінити всі оті «сотні» новими поіменуваннями. Ось так, подумалося, щоб той школярик і в помині не знав, чий він нащадок. Отак уже наприкінці XX ст. і в такій формі продовжувалася геноцидна політика режиму. Затирали мову, затирали історичну пам'ять, нищили національно-культурні традиції, а найбільше нищили самих людей...

 

Тепер у Міловатці залишилася якась, мабуть, третина колишньої кількості жителів. Ніхто не порахував, скільки їх забрали голодомори, зокрема 1932-1933 рр. На плитах сільського меморіялу викарбувано 596 прізвищ полеглих на фронті. Зрозуміло, це тільки частина тих, кого забрала війна, бо не обліковували тих, хто пропав у сталінських і гітлерівських таборах, кого людиновбивчий режим примусив загубитися у світах за межами совєтської імперії.

 

Як не тільки голодомором, а і супутним терором та репресіями сталінські людиновбивці нищили козацьких нащадків подам тільки фрагменти з розповіді уродженки Міловатки, вчительки-пенсіонерки 1921 р. народження Віри Олексіївни Кононенко, записаної мною 3 липня 1997 р. Плачучи вона розповіла: «У 1932 р. розкуркулили... Вигнали з хати зовсім. Вислухайте, як же й розкуркулювали. Спочатку забрали батька. У нас тут є село. Воно Красноріченськ, раніше Кабанів було. Там десять днів його держали, ну як у тюрмі держали, просто щоб він не робив оборони.

 

Приїхали, ну прийшли зараз два комуністи, сіли біля двору, щоб нічого не взяли і не вигнали з двору, не вивезли. Приїхали там бричками чи чим, приїхали і забрали з хати все, забрали ну все до шнурка. Залишили в чому стояли. Я ходила в четвертий клас. У родині нашій були батько, мати, дві сестри, брат жонатий. У брата уже був синок, ну, пристав чоловік до сім'ї.

 

Як забрали все, вигнали, приходе вечір і ніде переночувати. А батько сидить. Сидить там у в'язниці. Ну я йому ще возила їсти до Сватового, возила ще поки кожень день. Це недалеко, 12 кілометрів.

 

Пройшло десять днів. Його випустили. Ні у Сибір не висилали, нікуди, випустили і все. Я закінчувала четвертий клас. А жили ми якраз оце де Васильович й живе. Там мамина, моєї мати сестра там жила. Оце під горою, в крейді, в сливах її хата була. А родичі в Донбасі вже жили, хата порожня була. І попросились ми, дозволили нам тьотя, моя тьотя.

 

У мого батька Олексія були три брати. Один Михайло з 1894-го р., у першу імперіалістичну війну десь загинув у Карпатах. Другий брат, це мій дядя, був розкуркулений ще у 1929-му р. і його вислали в Сибір, а третій, оце наймолодший, з 1896-го, цей уже був у червоній армії. Цей червоноармієць, а мій батько, виходило, білогвардієць, бо служив ще у царській армії. А жили ми рядом. Тепер оцей дядя Павло поїхав на Донбас, там у Красний Луч. А в його син хворів, у Харкові лежав. Він заїхав і взнав, що і цього його брата Олексія, мого батька, розкуркулили. Він сказав: «Приїжджай до мене в Красний Луч».

 

Ми ждали, поки я закінчу школу. Ходила я аж з-під гори, а школа тут по нашій вулиці була. Вже як їхати, а мені справки, довідки, не дають. Уже і я провинилась... Поїхали на Донбас у тому, у чому стояли. І торбів не було, не то що там чемодани пусті, нічогісінько не було. Двір продали за 51 карбованець.

 

Прожили ми там літо, а тут уже у школу треба йти. Мені треба йти у п'ятий клас. Пішли на одну шахту, шахта 13 «Антрацит» – вже зубів нема, важко й вимовити. А там сказали, як документів немає, ми в школу не приймемо. Я плачу, мені хочеться до школи. Другі діти ходять у школу, а я ні. Пішов батько на 22-гу шахту. А там була старенька вчителька. Батько каже так і так, у моєї дочки немає документів, а вона хоче вчитися. Ця старенька вчителька й каже: «Хай вона у серпні місяці прийде, а ми скличемо учителів, там по математиці, по географії, по мові і ми її самі як іспит знімемо». Ну, я така рада була. Так мене прийняли без документів. Посадили в п'ятий клас. Рік я провчилася на Донбасі, а батько робив там, що оце стовпи по електриці ставили, електрокольцо називалося. Як десь кладуть кольцо, то ми там у полі живемо у палатці. Голод був страшний. Ну там карточна система була. Батько брав по 600 грамів хліба на себе, на маму по 600 і на мене 400 грамів. Праця важка була у батьків. Ну тепер техніка, а тоді все вручну, ґрунт кам'янистий, Донецький кряж. Важко ломом треба було бити ті ями під стовпи, щоб заробити ті копійки... А остались ми голі й голодні. А тоді, значить, приходить вже пора і мені в школу йти, ну вже не будемо у полі в палатці жить.

 

Кажуть люди: на Закавказзі тепло, там можна перебуть. І чотири сім'ї, одні з Києва, тут один ще чоловік із Міловатки Дудник і ми і поїхали у білий світ. У мене ще старенька бабуся була, ми і бабусю взяли, я її стареньку за руки тягну... Поїхали в Баку. Це Азербайджан. А з Баку Каспійським морем. Там є річка Кура, на ній місто Сальяни. Там і поступили в радгосп. І всі робили.

 

Ну робота сільська. Там і квартиру дали в тому радгоспі. Але й тут лихо: напала малярія, треба ж акліматизуватися. Батько пролежав 17 діб у лікарні і нічого не знав, чого його трусить, то гарячка, то холодно. А отут у Міловатці сестра жила і в 1935 році пише: тих, що розкуркулювали, приймають уже в колгосп, вони вертаються. Батько плаче, що азербайджанської мови не знає, хоч, правда, азербайджанці нас не обіжали, ніхто нас там не обіжав. І ми рішили у 35-му повернутися у Міловатку, повернутися на свою біду... А Дудник наш міловатський там залишився, там дожив і там умер.

 

У 35-му поступили в оцей же колгосп «Червона нива». Батько робив воловиком у колгоспі. Ну що це політична пасада? Добу робив, добу дома. Ну він, щоб більше заробити, і в цю добу робив: то снопи накидає, то всяку іншу роботу виконує. Ми ж осталися без нічого. Нам куркульської півхати продали і за трудодні ми її одробляли. Я пішла тоді у шостий клас. Якраз у 37-му закінчила 7 класів. Було два шостих класи, а сьомий один. Закінчила із похвальною грамотою, з портретами Леніна і Сталіна. Похвальна грамота за відмінну успішність і зразкову поведінку. Ще батько був у колгоспі і робив. Ну я хотіла поступити в Лисичанське медучилище, а мені учителі порекомендували – тільки щоб у педагогічне. Я поїхала у Куп'янськ, є таке містечко за Сватовим. Пройшла конкурс. Із 680 прийняли 110. Боса, так як оце зараз. Я ще не знала, що треба там щось на ноги, тапочки одягти. Ну, по-бідненькому...»

 

На розкуркуленні родини Кононенків і тисяч-тисяч інших українських родин терор не закінчувався. Відмінниця педшколи Віра Кононенко свій гіркий спогад продовжувала: «Закінчилась перша чверть, приїхала додому, а батька забрали. З колгоспу, з роботи, від волів, там, де прибирав з-під скотини – «ворог народу»! Забрали до 50-ти чоловік із села, в газеті було тут. Заїхали вороном, на роботу приїхали, наручники наділи, а тоді у хату дали ще дозвіл переодягтися. Ну, у хату зайшли переодягтися, ну коли зайшли в хату, сказали не розмовляти. Усі соплять, усі плачуть... Батько одягнувсь, як повели – по сьогоднішній день... Це у 37-му, це була велика, ну у великому розмірі репресія. Із школи забрали двох учителів, секретаря сільської ради, священика забрали. Тут у нас був священик... Ага, Павленко, той що вернувся, Тимофій Павленко. Ото їм дали по 10 років, ото їх так судили... Як їх забрали – вже мені розказували, як їх привезли в сільську раду, привезли, виставили, ну як там строєм чи як. Не можна було родичам підходити. Собака і міліція стояли коло арештованих, а люди плакали. Ну це кожен за своїм. Ну мене тоді не було, я не провожала, не знаю. Та коли їх погнали на Хрипкове, а родичі йшли за ними, один з них сказав: «Люди добрі! Я не виноват, я не виноват!» Ішов товарний поїзд, а він ішов самий перший в колоні, кинувся під поїзд і його на місці зарізало...

 

І правильно він зробив! Як уже так брати та вести і обсуждати ще й родину, дітей... Ну, вобщем, такий ужас, його не можна ні передати, ні розказати. А прізвище цього чоловіка я не знаю, мені тьотя розказували.

 

Тепер повезли їх у Артемівськ, там тюрма була. Всі пропали. Вернулося три. Священик вернувся, Стовбовий Яків і ще один. У вас у Львові є художник Стовбовий Дмитро Якович. Ви його не знаєте? А він од мене старший, так примірно з 1915 року. То це син того Стовбового. Так оцей батько живий вернувся і ми його зазвали до себе і питаємося: «Скажіть, там як було, де та «двойка-тройка» в Рубіжному... Ось у мене документи...» Це вже тепер, як прийшла – як вона називається? – реабілітація. Я зразу у Ворошиловоград – Луганськ написала в – як воно називається? – в кагебе, по-українському кадебе, написала. Так вони мені відповіли: такого-то числа був узятий такий-такий, судила трійка Рубіжанського чи як там району, трійка судила, дали 10 років за антирадянську пропаганду серед колгоспників. А йому, батькові, було – це ж він із 1878-го – у 1937-му без кількох місяців 60. Уже у такого при чому, що уже так вистраждав, що вигнали... і того було достатньо... Ото його старенького забрали.

 

Так оцей Стовбовий, що це вернувся з Сибіру, за себе розказував. Як пройшло 10 років, пустили на волю. Грошей на білет не дають, а до залізниці 100 кілометрів. Я, каже, вийшов з лагеря і лежу в лісі. Їхала там одна жінка й каже: «Чоловіче, а чо це ти тут лежиш?» А він каже: «Я одбув срок наказанія, хай мене уже звірі з'їдять, аби тільки вже не в таборі». І от так він доїхав до Міловатки і ми його розпитали. Так він розказував: «Як привезли у тюрму в Артемівську, то набили так у камери, що тільки стояли ряд біля ряду, ряд біля ряду. Пол цементний, підлога цементна. Жарища там, вікна ж заґратовані, дихати нічим, вони під замком. Просили, аби відкривали вікна, аби пара виходила. А вони стояли ряд біля ряду. Тоді в цьому ряду один лягає, а ті стоять і не ворушаться. Той полежить на цементі. Тоді по черзі». А наш батько старий уже... З котла їсти давали, батька ковшем били по голові, він, видно, не наїдався. Це Стовбовий розказував, 6 місяців був в оцій тюрмі. А тоді, каже, як нас на 15 хвилин випускали на прогулку, я вже не став вашого батька бачити.

 

А тоді з Артьомовська перевезли у Старобільськ. Тут уже була крова-точка, ліжко одне на двох, хай вони там чи чередуються, чи разом лягають. А потому вже одправили. Він був на далекому Сході, цей Стовбовий. А я оце як запитувала, коли батько загинув і де його прах лежить, відповідають, що і в Москву давали запит, й туди й туди – нема ніяких відомостей про вашого батька. Тепер по закону пишеться, що вони не винні були, «реабілітували»... А мені жаль, що така кінцева судьба. Мало що вигнали і жебраків зробили – «так сталось»... Та ще ж і ворогів зробили! То ж нас на Кавказі хоть не знали, у нас були фальшиві документи. Ми ж не писали, ми їх купували. Там написано було, що селянин «середняк» чи «бідняк», а треба ж було писать, що «куркуль». Так на роботу б же ніде не прийняли... І так важко робили! Тяглися з останніх сил... Ну, хотілося жити, ну, так, як добрі люди жили... А тепер, на біду, в 35-му вернулися, в 37-му репресірували... І думаю: як він, батько, доживав? Знаю, що нічим не винуватий. Батько такий був: не пив, не курив. А сильний був по природі. Силача по силі, по фізичній, в Міловатці не було такого. Як оце згадують, кажуть: а ми бачили, як він виступав там. Приїжджий тут такий один силач в селі виступав, він пропонував коло клубу: «А хто ж з вас зробить так?» Ніхто не одважувався. А мій батько усе те робив. Так той же робив, то ж по спеціальності, як кажуть, а цей просто фізично сильний був. І так познущались!.. А хіба тільки над ним?..».

 

Під постійним страхом вигнання зі школи як дочка «ворога народу» перебувала Віра Кононенко, але мала щастя, що ніхто з односельців її не видав, бо хлопців з таким клеймом повигонили. Вона пам'ятала, як наставлені московськими окупантами посіпаки брутально викидали зі школи таких дітей. Був такий голова колгоспу Попов і у Міловатці. «А він, той голова, дитину, дочку того розкуркуленого витягнув з класу за вухо, – що «не місце таким дітям у школі... А взагалі так говорили, що діти за батьків не відповідають. А насправді так тяжко знущалися над ними...».

 

Довелося Вірі Кононенко після педшколи за призначенням учителювати у Ратнівському (тоді Седлищенському) районі Волинської области, перетерпіти примусову працю в Німеччині в час коричневих окупантів, жити з тавром дочки «врага народа» під червоними окупантами і все ж з одним питанням: за що таке знущання. Біль у серці не вгамовувала і та цинічна реабілітація.«... а мені саме дужче жаль батька... Ну як вони доживали після того, як наручники наділи?.. Де він шатався?.. Де він загинув?.. Чим він провинився?.. Це ж якби судили, щоб ми знали, за що. Мовчки забрали і... І не політичний діяч. Він не вмів писать, а тільки так поганенько читать, а писать тож і ні. Так що – то політичний діяч? Робив увесь вік, жив своїм трудом. Но ми так крепко пострадали...»

 

Звичайно, Віра Кононенко, як і мільйони людей з нормальною психікою і мораллю, не могла збагнути логіку каїнового ремесла кремлівських людиновбивців, а тим більше україновбивців, бо не знала їхньої геноцидної катівської програми – вона і досі за сьома замками кремлівських спецархівів. Після голодоморної зими 1933-го і т. зв. розкуркулень пішло полювання на «петлюрівців», «махновців», різних «шпигунів», «учасників націоналістичного підпілля», «есерівців», «троцькістів», «бухарінців» та інших «ворогів народу».

 

30 липня 1937 р. главар союзного катівського корпусу Єжов видав таємний оперативний наказ № 00447 з 5 серпня розгорнути найнещаднішу «операцию по репрессированию», в результаті якої до кінця 1937 р. було заарештовано 160 тисяч осіб, з яких 67 тисяч 767 розстріляно, тобто, як пише сучасний дослідник, у 15 разів більше ніж за роки «великої вітчизняної»! В числі репресованих українців було 53 %, поляків – 18,8 %, німців – 10,2 %, росіян – 8 %, євреїв – 2,5% (Мудров А. «Велика чистка» в Україні // Дзеркало тижня. –2007, т № 42 43. – 10 листопада. – С. 27. 186). За наказом того ж оберката 15 серпня 1937 р. № 00486 запроторенню у концтабори та дитбудинки особливого режиму підлягали дружини і діти батьків, засуджених з 1 серпня 1936 р.

 

У кремлівських народовбивців вже не вистачало фантазії до якої дати і з яким звинуваченням розстрілювати людей. Скількох тисяч людських життів коштувало одне тільки «ознаменування» 20-річчя «великої жовтневої»!.. Сьогодні знає світ ім'я типового ката-виконавця червоного терору, з двокласною освітою, капітана-енкаведиста М.Матвєєва, «інтернаціоналіста» за національністю (так себе вписав в анкеті), який 27 жовтня, 1, 2, 3, 4 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох (Північна Карелія) власноручно розстріляв 1111 соловецьких в'язнів (по 260-180 щоденно!). «Серед них – М. Зеров, Лесь Курбас, А., О. та Б. Крушельницькі, В. Підмогильний, П. Филипович, В. Поліщук, Г. Епік, Марко Вороний, М. Козоріз, О. Слісаренко, М. Яловий, академік М. Яворський та багато інших» (Ковалів Ю. Криваві сліди «Великого терору» //Літературна Україна. – 2007. – 1 листопада. – С. І .).

 

Уже названим наказом № 00486 15 серпня 1937 р. верховному енкаведисту в Україні Ізраїлю Леплевському (Москва тоді для каїнового ремесла в Україні підступно використовувала зросійщених євреїв, щоб незабаром і їх розстріляти як небезпечних свідків!) було встановлено ліміти (!!!) на «відстріл» (офіційно «ліквідація», «чистка») української інтелігенції за «категоріями»: перша – розстріл, друга – 10 років каторжних таборів. З свого боку той же Леплевський, як і інші, не тільки виконував план репресій осіб різних категорій, а ще й у вересні 1937 р. просив «утвердить дополнительно для Украины по 1-й категории 4500 человек и по 2-й категории – 15200 человек» (Мудров А. «Велика чистка» в Україні // Дзеркало тижня. – 2007. – № 42-43. – 10 листопада. – С. 27.) (звернімо увагу на «круглі» числа – і це людські життя!!!).

 

8 грудня 1937 р. у тому ж урочищі Сандармох було «ліквідовано» 507 осіб, серед яких з України письменник В.Вражливий, літературознавці М. Нарушевич, А. Лебід, журналіст М. Любченко, професор-лікар В. Удовенко, лікар Володимира Крушельницька та багато інших (Ковалів Ю. Криваві сліди «Великого терору» // Літературна Україна. – 2007. – 1 листопада. – С. 1.).

 

Хвиля червоного терору «особливих трійок» наростала. Лише у вересні-жовтні 1938 р. за їх рішенням з 26500 обвинувачених розстріляно 22500 (і знову ті ж «круглі» числа!!!), тобто 85% (Мудров А. «Велика чистка» в Україні // Дзеркало тижня. – 2007. – № 42-43. – 10 листопада. – С. 27.).

 

Ото ж у ті криваві «ліміти» потрапив і воловник Олексій Кононенко. Вбивали учених, митців, духовних осіб, лікарів, вчителів і малоосвічених селян, воловників, як Вірин батько, тільки за те, що вони були українці. Добивали вже й тих, що пережили голодомор – наймасовіше і найжорстокіше людиновбивство у світовій історії!

 

Злочини проти людства і людяности. «Де ви тепер, кати мого народу?» – це питання поета-патріота В.Симоненка завжди стає пекучим, коли мандруєш по Україні і записуєш від людей пережите під різними окупаціями, а особливо під московсько-більшовицькою та ще й у слобідсько-полтавському краю, – з такими родючими, хлібодатними ґрунтами, з такими працьовитими людьми! Важко порівнювати злочини народовбивців і способи їхнього знищення людей, бо так чи так є згуба найціннішого – людського життя. Але смерть від голоду є найбільш мученицькою. Московсько-більшовицькі україновбивці, крім масового фізичного терору, багатомільйонних каторжних таборів, убивали наших людей саме голодною смертю, перед страхіттями якої бліднуть єврейський голокост, вчинений гітлерівцями, чи недавні етнічні чистки, вчинені у колишній Югославії братами кремлівських народовбивців.

 

І нині в Україні люди ридають при згадці про пережите у голодному 1933-му, 1947-му. Села завалені трупами, часті випадки поїдання дітей і рідних божевільними від голоду, озброєні енкаведистські загороди на шляхах, аби голодні люди не могли шукати порятунку у містах чи у недалеких усім забезпечених селах Росії, витрушування навіть з хатніх горщиків будь-чого їстивного, забирання з двору корівки, за повід якої тримаються голодні діти, як останньої рятівниці, привезені ешелони переселенців з Росії у вимерлі українські села, перед заселенням яких спецкоманди поспіхом стягають трупи з дворищ у гуртовий могильник...

 

Такі жахіття довелося вислуховувати повсюдно. Частину з цих документальних матеріялів я розшифрував з аудіозаписів без будь-якого редагування, – це, як кажуть, лише краплинка з величезного моря неймовірних страждань і мук нашого народу, якими затопила Україну криваві російські шовіністи. Те, що пережила вчителька Віра Кононенко та її родина, Федора Сивера (1914 р. народження) з Міловатки, Наталія Крохмальова (1918 р.), Олександра Тарануха (1921 р.), Марія Заярна (1924 р.), Марія Калич (1928 р.), Раїса Соколова (1934 р.) з Гончарівки Сватівського району, – те перетерпіли тисячі-тисячі українських родин. Про те вони згадували плачучи. Це моторошні документи знищення хліборобського цвіту української нації.

 

Тут нема місця текстово подати стенографічні розповіді названих свідків геноцидного злочину. Проте розповідь Наталії Іванівни Крохмальової (1918 р. н.) потребує того, щоб її подати таки повністю у стенографічній точности, бо вона фактично ілюструє, як недоморених голодом, в тому числі і дітей, – оповідачці тоді йшов тільки 15-й рік – добивали навесні того 1933-го ще й рабською працею на колгоспних плантаціях, як безпаспортні колгоспні раби намагалися вирватися з колгоспного рабства – основного супутника геноциду українського селянства:

 

«Я пухла, як колодка ходила. Ноги лопалися й живіт. І вода бігла без конця. І ото ми там жили до шляху ближче. По шляху люди йдуть, падають і мруть. Лежать на шляху мертві. А люди проходять, і оце як так і надо. Ото так було. А тоді я у колхоз стала ходити полоти. І там 300 грам хліба за день давали. І я ото, думаю, піду. Яка там з мене роботнік був, Боже!.. Візьму сапочку – і не потягну тієї сапочки. І ото ж клюю, клюю...

 

І ото я і жила. Ну і пухла всю дорогу була, шо ж там 300 грам!.. Ото ж запущена була така, страшна. А тоді було собраніє на третій бригаді, і там старий тік був. Запалили полову, а солома стоїть. А полова та горить. І там кругом тока уже посадили буряк сахарний, такий уже здоровенький. Ну отак уже був не то шо здоровий, а отак бурячочки. Казали: «Ідіть, ідіть на собраніє». І я пішла. Побачила той буряк, уже прорваний, як і положено. Ну, а я ж побачила, осталась там ночувать у куріні. Всі ж розійшлися по домах, а я осталася. Думаю, ночуватиму тут у куріні, а полова горить... Так я їх як наїлася тих буряків! Воно ж голодна була, з сил вибита. Совсєм же без сил. Буряків тих як наїлася.

 

І я як заснула в отім куріні... Понос напав... Поприходили на роботу люди. Як глянули на мене... А я мокра лежу. І ото кажуть: «Не лізьте, там Наташка лежить в куріні». І воші по мені лазять... [плаче] прямо ото лазять воші по мені. Ото баби балакають: «Уже Наташці всьо». І я зразу одтухла тоді. Кожка на мені висить... [плаче]. Тоді вони ж балакають: «Наташці вже всьо, вмре, вмре вже». А я думаю: «Ну, вмреш, то вмреш». Вони ідуть полоть, а я думаю, як я буду лежать у куріні: мені ж і не дадуть і 300 грам. Отож і хана мені буде. Вони дивляться, шо встаю і сапочку в руки беру. А вони до бригадіра кажуть: «І вона йде полоти». – «Ну тоді знаєте шо, дайте їй хай хоч вона отдєльно поле от людей». Я ото полола, всохла. А тоді прийшла додому вже ввечері. Прийшла додому, а у мене мачуха була така, як змія, ух, така у мене мачуха була!.. Невиносімо, страшно вам розказувать, як гадюка. Оце вона на тім світі, і мені нема гріха, шо це я так кажу. Дивиться на мене, думала, шо оце ж вона не прийшла, оце вона вмре, оце її не буде. А я ж прийшла жива! Ну, а шо воно ото ж не мила, нічого не було, я ж грязна була. Прийшла, ні теплої води немає, уже темніє надворі. Я прийшла, налила водички, трошки себе обмила, оце в воді самій холодній виполоскала. Утром, воно ж і сире, ще не висохло, а я уже мокре оце так надівала. І... пішла на роботу. І вижила...

 

А тоді, ви знаєте, уже й баришня стала. Така ловкенька була. До мене уже й хлопці чіплялися. А я гола, ну куди ж мені? Мачуха заїдала. Ну куди ж мені діватися?.. Поїхала скирдувать сіно з одним дядьком. А як розплакалась, так як оце зараз. Кажу: «Дядя Гаврило, шо мені робить дальше, я не знаю, кажу. Уже годи мої такі, і я гола, боса, і шо мені дєлать?» А він каже: «Наташа, ти знаєш, до нас приїхав вербовщик із Донбасу, і оце, – каже, – ти завербуйся на год, аби тобі дали паспорт». Оце ж у колхозі не давали паспортов. «Получиш паспорт, поробиш там, тоді – куди хочеш, туди й поступиш»...

 

Пережите українцями в голодомори нині важко собі навіть уявити. У школах, як знаємо, дітей вражала соціяльна екстрема, зображена В.Стефаником у новелі «Новина»: Гриць Летючий утопив свою донечку, аби не мучилася голодна. Але яких і скільки треба Стефаників, щоб описати жахи більшовицького голодомору українців!.. Тут, мабуть, мусять сказати слово самі жертви того злочину. Повинна нині сказати своє слово і вся світова громадськість. Не може бути такого, щоб залишилася у непам'яті, у забутті жодна загублена катами душа, стерті з лиця землі села і хутори. Вони мають бути увіковічнені в книгах, меморіяльними знаками на нашій землі, а на поетове «Де ви тепер, кати мого народу?» відповідь має дати Міжнародний Трибунал. І нехай не забувають теперішні комунопокидьки, які палять, знищують пам'ятні знаки жертвам страхітливих злочинів, туляться до ідолів і ликів найбільших тиранів у світовій історії, буквально гавкають на нашу волю навіть у Верховній Раді, що і з них спитають, кажучи словами одного з їх бардів, хто був син народу, а хто – сучий син! Спитають так, як нині на лаві підсудних питають з червоних правителів колишньої Югославії, як і в недалекому майбутньому питатимуть з усіх народовбивців у світі.

 

Не можу не звернути увагу на ще один супутник московського геноциду українців у Другій світовій війні, яку і нині, як хомут на шию, накидають українцям та іншим поневоленим народам як «великую отечественную» (ще Михайло Драгоманов зауважив, що імперська Московщина всі загарбницькі війни іменувала «отєчєствєннимі»!).

 

Виявляється, кремлівським україновбивцям замало було голодомору у 1933-му. Вони його доповнювали систематичним енкаведистським, спеціяльно планованим, цілеспрямованим терором... І був 1934-й, 1937-й, 1941-й, 1947-й і т.д. Були ретельно приховувані не тільки Катині з польськими жертвами, були могильники Вінниці, Биківні, Дем'янового Лазу і тисячі інших з українськими жертвами страшного злочину. Я дитячими очима (мені у 1941 р. було 6 років) бачив гори трупів, закатованих перед втечею енкаведистами безневинних краян на нашому Прикарпатті. На лінії фронту в селах над Дністром у 1944 році я бачив, як нещадно гнали голодних, ще в домашньому одязі українців-наддніпрянців під німецькі кулемети, я бачив, як по-садистському пакували у телятники до Сибіру моїх краян у повоєнний час, як героїчно гинули у нерівній борні з новими окупантами українські партизани, як захищали вони нас від нового рабства. Як у собаки із зубів, я видер паспорт у колгоспних правителів-рабовласників лише тоді, як став студентом! Я знаю – і світ тепер знає! що кремлівські тирани всіх українців збирались депортувати з рідної землі, і не змогли це зробити лише тому, що мали справу з великим народом.

 

Про голодоморну і іншу геноцидну злочинність імперської Московщини мені у зв’язку з експедиціями на Луганщині довелося бути ще й свідком на суді. Прислужники московсько-більшовицького імперського режиму з відновленням державної незалежности України люто ненавидять усе національне українське – державну символіку, гривні, мову, національні культурно-просвітні, патріотичні громадські і партійні організації, їхніх провідників, за ідеологічними імперськими штампами агітпропу тоталітарного режиму нахабно перекручують і фальсифікують давню і новітню історію України, зокрема, стосовно вчинених тим режимом злочинів, по-гадючому сичать проти правди про героїчну національно-визвольну боротьбу українців з окупантами. Як вже згадував, вони на Луганщині (і не тільки там!) чинили і чинять акти вандалізму щодо пам'ятних хрестів на могилах жертв голодомору, всіма способами цькували і досі цькують тих людей, які розкривають правду про злочини кривавого режиму, які відроджують національно-культурні традиції.

 

Під час наших експедицій ці представники «п'ятої колони» імперського режиму під виглядом «защиты чести и достоинства всех ветеранов войны и труда» у місцевих газетах «Новини Сватівщини», «Голос громади» накинулися на члена обласного правління товариства «Просвіта», депутата Сватівської райради і голови районного осередку Народного Руху України Євгена Дзюбу з приводу його інформації «На честь Дня Покрови» у газеті «Новини Сватівщини» (23.Х.2002 р., № 86). Автор повідомляв, як пластуни, просвітяни, рухівці, обласний отаман Українського козацтва Віктор Гувжинський, отець Української автокефальної церкви Димитрій разом із жителями с. Маньківка святкували храмове свято Покрови Пресвятої Богородиці. Тоді на мітингу Є.Дзюба сказав: «Кожен народ має свою історію. У кожного вона різна, але люди пам'ятають її і пишаються нею.

 

Майже 300 років Українське козацтво боронило віру, мову, традиції свого народу. Покровителькою Українського козацтва є Пресвята Богородиця. Є вона покровителькою іще одного феномену – Української Повстанської Армії. Кращі сини і доньки нашого народу піднялися на боротьбу проти коричневої та красної зарази і спромоглися 15 років показувати світові, що є велика нація – українці!

 

Нарешті ми маємо свою, точніше, незалежну державу. Маємо свою мову, свою церкву, відроджуємо традиції, звичаї. Та, на жаль, з нас сміється весь світ і наші жінки. Не наша це держава, не українська. Чи є вихід? Є приклад маленької Естонії, яка протягом всієї багатовікової історії була незалежною лише 30 років, а зараз є передовою країною Європи, і їхній Президент приїхав учити нашого.

 

Та ніхто нам не допоможе! Ні Росії, ні Америці, ні Польщі – нікому не потрібна сильна, багата Україна. Такою її зроблять українці-патріоти, і не гаслами, і не мітингами».

 

Тут автор інформації нагадав слова Франка про те, що патріотизм не «празнична одежина», а «труд важкий» і завершив іменами подвижників української державницької ідеї на Сватівщині: «Дякуючи Богові, ми маємо на Сватівщині таких людей, як Володимитр Просін, Брати Проскуріни, подружжя Кузовєніних та Чуніхіних, Володимир Гордійчук, Віктор Погорілий, Наталія Доценко, отець Димитрій. І багато таких: пластуни і просвітяни, рухівці і козаки, кредитяни [члени Кредитної Спілки. - М.Ч.] і більшість фермерів та значна частина підприємців. Отже, Україна буде!»

 

Ось на підставі такої інформації два місцеві захисники «красної зарази» розгорнули публічне цькування у пресі одного з найдіяльніших організаторів нашого культурологічного проекту вивчення Слобожанщини і зробили позов до Сватівського районного суду на Євгена Дзюбу з вимогою публічного вибачення і виплати 25000 гривень міській ветеранській організації. На початку березня 2003 р. я отримав судову повістку (бланк українською, заповнено російською!) від Сватівського районного суду з'явитися на 20.03 до судді С.І. Цибульника у ролі свідка. Не маючи змоги за станом здоров'я поїхати до Сватового, я 9.03 вислав на адресу суду і редакції газети «Новини Сватівщини», як зацікавленої особи, письмову заяву-свідчення, зміст якого не втратив актуальности і сьогодні. У ньому я заявив:

 

1) Я ознайомлений зі змістом інформації Євгена Дзюби «На честь Дня Покрови», опублікованої 23.10.2002 р. у газеті «Новини Сватівщини», та змістом названої вище позивної заяви до Сватівського районного суду Рижевола В.О. і Радомського С.М., які себе уповноважили як голова і член президії представляти Сватівську міську раду ветеранів війни і праці і, як видно зі змісту позивної зави, представляти всіх ветеранів війни і праці взагалі.

 

2) Автори позивної заяви Рижевол В.О., Радомський С.М. абсолютно безпідставно звинувачують гр. Дзюбу Є.С. у тому, що він «наплевал в душу ветеранам войны и трудового фронта», оскільки в інформації Дзюби Є.С. «На честь Дня Покрови» не названо імені жодного ветерана війни і праці, не згадано навіть у загальній формі такої категорії громадян України.

 

Висловлені авторами позивної заяви звинувачення Дзюби Є.С. є цілком очевидним і безпідставним, політично мотивованим підтасуванням і домислом осіб з іншими поглядами на історичне минуле. Позивачі мають право мати свої погляди, але не мають права паплюжити честь і гідність громадян, які не поділяють їхніх поглядів.

 

Висловлені позивачами звинувачення Дзюби Є.С. у тому, що він має свої погляди на історичну роль героїчної Української Повстанської Армії, на боротьбу кращих синів і дочок українського народу проти різної масті окупантів України, суперечать статті 19-ої Загальної Декларації Прав Людини, затвердженої і проголошеної 10.12.1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН, яка гласить: «Кожна людина має право на свободу переконань і вільне волевиявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів». Висловлені позивачами звинувачення суперечать і відповідним статтям Конституції України.

 

Очевидним є той факт, що В.О. Рижевол і С.М., Радомський, як свідчить зміст їхньої позивної заяви, зборами ветеранів війни і праці, публікацією статей «Тавруємо ганьбою» у газеті «Новини Сватівщини» 27.11.2002 р., «Відкритий лист-реакція» в газеті «Голос громади» 5.12.2002 р. розгорнули протиправну публічну кампанію приниження чести і гідности гр. Дзюби Є. С., за яку вони повинні нести відповідальність по закону.

 

У зв'язку з провокацією, спрямованою на публічну дискредитацію громадянських прав і особи Дзюби Є.С., а заодно і на авторитет редакції газети «Новини Сватівщини», я як громадянин суверенної демократичної Української Держави вважаю за обов'язок захищати конституційні права громадян і прошу моє свідчення оголосити у суді, а редакцію газети «Новини Сватівщини» опублікувати разом зі свідченнями жителів Сватівщини про московсько-більшовицьке україновбивство (матеріали «Злочини проти людства і людяности» пересилаю редакції). При цьому вважаю за потрібне заявити таке. Мій батько Чорнопиский Гнат Іванович, 1897 р. народження, рядовий червоної армії 26 квітня 1945 р. був скошений кулеметною чергою у Берліні, але вижив і як інвалід війни, годувальник 5-дітної родини доживав вік у колгоспному рабстві (копію його інвалідського посвідчення додаю). Чоловік моєї сестри Блошко Михайло Миколайович, зовсім юний кулеметник червоної армії, повернувся з війни нашпигований осколками; будучи інвалідом, у колгоспному рабстві утримував багатодітну родину, передчасно пішов із життя. Мій дядько Стойко Михайло Вікентійович, батько 3-ох дітей (одне народилося, як був уже на фронті), у 1944 р. як червоноармієць-кулеметник загинув у Прибалтиці... Не буду перелічувати ще з десяток моїх ближчих і дальших родичів, які пролили свою кров «не за Україну, а за її ката» (Т. Шевченко) у найбільшій трагедії XX ст. – у Другій світовій війні, як і ті 596 жителів с. Міловатка на Сватівщині, як мільйони полеглих в усій Україні – оті 8 мільйонів цивільних і військових українців. Це найбільші жертви у Європі, бо навіть воююча Німеччина втратила 6,5 млн. військових і цивільних (Див.: Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993. – С. 627).

 

Сьогодні цивілізований світ знає, що цю бійню зав'язали два злочинні імперіалістичні фашистські монстри – червоний, московсько-більшовицький, сталінський, і коричневий, німецько-нацистський, гітлерівський, – знає світ, що ці криваві тирани таємним злодійсько-змовницьким способом (пакт Молотова-Ріббентропа 23.08.1939 р.) ділили світ, що у боротьбі за цей поділ поклали в могилу, скалічили, знівечили десятки мільйонів невинних людей.

 

Суд історії виніс свій вердикт коричневому німецько-нацистському фашизму у карному форматі його главарям на Нюрнберзькому трибуналі 1946 р. Громадськість європейських країн затаврувала коричневий фашизм, таврує вилазки неофашистів, державні закони заборонили нацистську символіку і пропаганду, але червоний московсько-більшовицький фашизм (російський шовінізм), який чинив страхітливі злочини впродовж 70 років існування його імперії зла проти своїх громадян, знищивши їх біля 100 мільйонів, ще чекає свого Міжнародного Трибуналу.

 

У демократичній Україні його адепти вільно користуються його символами, нахабно паплюжать державні символи, державну мову, героїв національно-визвольних змагань, одурманюють людиноненависницькою ідеологією суспільність і ховають правду про жахливі злочини проти людства і людяности. Але Правда, як каже народ, у вогні не горить і у воді не тоне».

 

До цього тепер можна хіба що доповнити. Зблокована внутрішня і зовнішня антиукраїнська імперська Московщина, не зважаючи на тисячі документально засвідчених фактів геноцидного голодомору українців, або, як доповідав своєму керівництву 31 травня 1933 р. італійський консул у Харкові, катастрофічної заміни в Україні, на Кубані і Середній Волзі українського етнічного «матеріалу» на російський, не зважаючи на десятки фундаментальних наукових досліджень голодоморного геноциду українців, в т.ч. іноземцями, – не зважаючи на все, веде шалену інформаційно-пропагандивну війну, вдається до абсурдних маніпуляцій задля приховування найтяжчого злочину проти людства і людяности, втягує у цю брудну кампанію представництва різних країн, щоб голосуванням –  чи може бути щось більш блюзнірське!!! – ховати сутність і справжню мету злочину.

 

Українці пам'ятають, як саме під час геноцидного голодомору уряди країн Європи та Америки фліртували з тиранією коричневого та червоного фашизму, як їх зіткнення привело до страшної світової війни. Авжеж і нинішнє фліртування з нащадками каїнового ремесла таїть у собі потенційну загрозу нових злочинів, яких світова цивілізація не повинна вже допустити.

 

Михайло Чорнопиский, доцент кафедри української фольклористики ім. Ф. Колесси Львівського національного університету ім. І. Франка, Голова фольклористичної Комісії НТШ (Львів).