Енкаведисти постріляють, постріляють і – щезають (Частина V)

опубліковано 6 лют. 2013 р., 11:41 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 лют. 2013 р., 10:59 ]

Автор: Дарія Юріївна Кошак-Свистельницька

 

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга ІІ. Документ № 162

 

Проте боротьба продовжувалася. З Чорного лісу прийшли до нас провідники «Аркадій» і «Сталь» зі своїми боївками. Відбулися конференції. Готувалися до наступної зими. А зима того 1946 р. була дуже рання. Наприкінці жовтня випав сніг і вже не танув. Нам з «Ксенею» сказали, що зимувати підемо в Жаб'є. «Леся» лишилася в Березівці. Вранці наша група з 15 осіб зібралася в дорогу: поручник «Сірий», поручник «Чорногора», наш новий провідник «Аркадій» зі своїм стрільцем «Павлом», (розмовляв львівським акцентом), «Іскра», політвиховник «Левада», ще кілька стрільців – і ми з «Ксенею». Провідник «Сталь» зі своєю боївкою повернувся назад на Буковину. Нам принесли хустини і киптарики: светри і шкарпетки ми з «Ксенею» виплели собі самі.

 

Отож ми попрощалися і пішли в сторону Космача. У горах сніги лежали по пояс. Ми пересувалися лише вночі верхами, вдень пересиджували в лісі, і задля безпеки не запалювали вогню. Страшно було зайти в село навіть за продуктами. Ми з «Ксенею» ішли в середині групи по втоптаному вже сліду, а хлопці, змінюючи один одного, пробивали дорогу. Сніг падав чимраз більший, сильнішали і морози. Від зіпрілих наших тіл сніг топився і налипав на спіднички, від чого вони робилися як парасолі. Під ранок ми зупинялися десь у ліску і розпалювали іноді вогник. Хлопці в їдунках топили сніг, кип'ятили і пили гарячу воду. А ми з «Ксенею» крутилися біля вогню, здирали лід зі спідничок і так сушилися. Майже без їжі ми перейшли з Березівки аж у космацькі полонини. На одній з полонин зупинилися. Господарі сказали, що тут більш-менш спокійно, а значить, можна відпочити. Нас, дівчат, висадили на таку полицю, де сушать сир. І ми там відігрілися. Спочатку нас напоїли гарячим молоком, а потім на протязі декількох годин давали потрохи бурешинника (паляниця з бараболі і муки, дуже смачна) і сиру (будза). Хлопці також відпочили, просушилися, поспали, і ми знову рушили верхами, бо низом бушували облави.

 

Так зайшли на постій, де квартирувала сотня «Вихора». Тут знову нас обігріли, нагодували. Я зустріла своїх земляків з Косова: Бернадську Нусю, яка була санітаркою, і чотового «Скобу» (Дмитра Балагурака).

 

 

При сотні був кравець, він зняв з нас мірку і обіцяв пошити штани. Наступного дня ми пішли далі, на Жаб'є. Поручник «Чорногора» звернув десь у сторону, а ми подались на Дземброню, де чекав нас зі своїми бійцями надрайоновий провідник Косівського і Жаб'євського районів «Артим». Стрінулися ми в хаті двоюрідного брата «Артима» Василя. В хаті була старенька мама, жінка і діти. Ми там переночували, а вранці подалися на гору «Піп Іван», де мали зимувати. Було розпорядження проводу, щоби всі підпільники організованими групами збиралися на зимівлю і проводили освітні вишколи. Перед нашою групою стояло саме таке завдання.

 

Під вечір ми прийшли на місце. Це був схил гори, не дуже густо вкритий лісом, щось на зразок зрубу. Внизу плив потічок. Нас було тринадцять осіб: «Артим» та три його хлопці – «Черемош», «Смілий», «Заведія», провідник «Аркадій», його стрільці «Павло», «Іскра», «Левада», поручник «Сірий», «Ксеня», я («Христя») і ще два стрільці. Чоловіки відразу взялися за роботу: звалили кілька смерек і почали будувати колибу. Задня стіна в землі, а в передній двоє віконець з полудня замасковані деревцями і пеньками. Ми з «Ксенею» готували їжу. У «Ксені» виходили смачніші страви, а з мене кухарка була гірша. Вдома мені ніколи не приходилося варити, мама чомусь все відкладала на пізніше цю науку та так і не встигла мене навчити. Але ми з «Ксенею» радилися, допомагали одна одній, і виходило непогано. Хлопці прихвалювали наші обіди, і це ще більше додавало охоти. Морози все міцнішали. Вночі від холоду так тріскали смереки, ніби хтось стріляв. Дуже близько вили вовки. Хлопці закололи кілька штук худоби і підвісили високо на жердці, щоби вовки не могли дістати. Продуктів було досить: бараболя, ярина, квасоля, а в основному кулеша, масло, бриндзя. Ми ще чекали поповнення. Хлопці часто ходили на зв'язок, але ніхто не приходив. Приносили вісті, що кругом засідки, облави.

 

За кілька днів наша колиба була готова. Всередині кімната зі стелею, підлогою, двома вікнами і двома дверима. В куті – піч під бляхою, де можна варити. Від задньої стіни – подвійні нари. Хлопці нас поклали спати вгорі від печі; навпроти, до нас головами, спали «Іскра» і «Левада», знизу – поручник «Сірий» і «Аркадій», до них головами – «Артим» і «Смілий». Ще чотири стрільці спали на нарах під протилежною стіною.

 

«Артим» – Скульський Іван, 1920 року народження, з Жабя, мав закінчену гімназію, працював учителем. У 1944 році пройшов старшинську школу і очолив сотню. Наприкінці року, як зняли повітового провідника Косівщини «Куряву», «Артим» став повітовим провідником Косівського і Жаб'євського повітів. Розумний, дуже зрівноважений і відважний хлопець. Мав великий авторитет серед місцевих людей і стрільців через свою чесність і справедливість.

 

 

Ми з «Ксенею» в'язали хлопцям шкарпетки, рукавиці, навушники. Почалися курси, які вів наш провідник «Аркадій». Під його керівництвом ми вивчали історію, політекономію, географію. Лекції були просто чудові, відчувалось, як багато знає ця людина. Все почуте ми конспектували, старанно вивчали, а наступного дня, після вимогливого опитування, «Аркадій» викладав новий матеріал. Займалися всі, крім тих, що йшли на стійку. Стійкових було два пости. Стояли вдень і вночі, мінялися через кожні дві години. Дуже потішним у нас був стрілець «Павло». Не любив військового вишколу, хлопці все його вчили, як повертатися направо-наліво, але загинути по-геройськи зумів.

 

Так пройшов грудень, наближалися Різдвяні свята. Поповнення не було. Хлопці ходили на зв'язок, але поверталися самі. До нас доходили чутки, що москалі сильно перетрясли гірські села і піднімаються все вище в гори. Восени большевики сиділи тихо, а як випав сніг, пішли облавами. На саме Різдво недалеко від нас почулася стрілянина. «Артим» казав, що в тій стороні зимує боївка «Білоруда». Мабуть, завязала бій з облавниками.

 

Ночі ми проводили в колибі, а вдень виходили в лісок на гору, звідки було видно все довкола, і стежили. Часто бачили шнурок прикордонників то на одній горі, то на іншій. Два рази вони були зовсім близько від нашої колиби, але нічого не запримітили. Ми встигли зробити собі кілька групових знимок і тішилися, що буде пам’ятка. Зробили собі запасний постій, заховали там трохи продуктів. Кілька разів бачили вовків, а ще «Артим» показав нам берліг ведмедя. Поступово заспокоїлися, здавалося, що прикордонники начебто вже прочесали весь терен.

 

17 січня звечора ми готувалися до Святого Йордану. Спати полягали, як завжди, вбрані, взуті, все під руками, щоб в разі потреби схопитись і захищатись від ворогів. Над досвітком вбігає стійковий і каже, що в потоці нашому якийсь шум і ніби чути тихі голоси... Тривога! Всі схопились і побігли вгору, а далі поміж корчі пішли в сторону Дземброні. Надворі було ще темно. Сніг високий, по пояси, іти важко. Міняючись, хлопці пробивали дорогу. Без відпочинку ішли до обіду. На підході до села поділилися на дві групи, «Ксеня» мала іти з одною, а я з іншою, як раптом позаду нас почулися голоси і гавкіт собак – погоня. Ми побігли далі. Проскочили замерзлий потік – за нами вже стріляли. Пам'ятаю, як «Черемош» схопився рукою за смереку, обкрутився кругом неї і присів. Я бігла, доки не впала. Не пам'ятаю більше нічого – зімліла. Зброї ні я, ні «Ксеня» не мали, хоч не раз просили в хлопців. Але вони відповідали: «Дівчата: ми всі озброєні і, в разі чого, не дамо вам пропасти». А що вийшло?

 

Вчула, що мене копають, трясуть, стрілили в голову, але надбіг хтось і крикнув: «Не стрелять – надо языка!» Мене відтрясли і повели. Вже темніло. Пам'ятаю, провідник «Аркадій» лежав на дорозі лицем догори, а над чолом, під самим волоссям, чорніла дірочка. Нижче лежала «Ксеня» з розірваною лівою щокою. Далі – «Артим» з простріленою головою. «Леваду» привели живого. Вибив з автомата всі набої, а сам живий. Мертвими були «Черемош» і ще один стрілець. Москалі позбирали за нами всі наші сумки, а в них папери, знимки «Артима» і поручника «Сірого», планшети з їх документами. Стали бити і питати, хто ми є, скільки нас було.

 

...Боже, я жива, жива попалася. Це найстрашніше, що могло статися. Господи, як вмерти!..