ДЗВІН САЛІНИ. Частина VII. (Автор: Прокопець Марія)

опубліковано 19 квіт. 2015 р., 11:19 Степан Гринчишин   [ оновлено 30 квіт. 2015 р., 08:53 ]

ЇX КЛИЧЕ ДЗВІН САЛІНИ

 

 

 

 

20 років поспіль в останню неділю червня Саліна збирає тисячі небайдужих, що приходять, приїжджають не тільки вклонитися жертвам Саліни, та віддати їм данину пам'яті, а й почерпнути від цього святого місця ту силу духа, що витає там скрізь: у саду біля пам'ятного знаку болю, на лісовій стежці, що веде до верхньої могили, де захоронені останки, з шахти, біля самої могили, з великим дубовим хрестом. Вона, та сила, б'є – нуртує з лона землі, що стало кровавим, і вони йдуть на її поклик. Йдуть, мов на прощу.

- Тут маємо бодай хвилину постояти босоніж, аби відчути кожною клітинкою тіла, кожним нервом всю глибину болю стражденного народу нашого, відчути та ввібрати його у єство своє, у серце, у мозок назавжди. Бо тільки тоді збагнемо, яке то щастя жити у вільній державі та не допустимо знову кровавого розгулу ворога, – наголосив у своїй промові Владика Ярослав Приріз.

 

Слово має депутат Верховної Ради Тарас Стецьків

 

Як уже згадувалося, представники багатьох держав – Канади, Англії, Польщі відвідали за цей час урочище Саліна, а от 2007 р. вклонитися пам'яті загиблих приїхали представники Донеччини та Луганщини. І повезли вони у свій край правду про злодіяння, скоєні на наших теренах більшовицькою чумою.

 

 

Виступає - депутат Верховної Ради Іван Гаврилюк

 

Схиливши голови, в глибокій задумі стояли перед пам'ятником БОЛЮ і депутати Верховної ради Ярослав Кендзьор, Антон Ружицький, Тарас Стецьків, Василь Куйбіда, Олег Тягнибок, Іван Гаврилюк, Андрій Лопушанський, Олексій Івченко та інші. Палкі слова промовляли до тисячолюддя... Та чи кожен з них відчув серцем дзвін Саліни?

 

 Виступає екс-міністр міжрегіонального розвитку та будівництва Василь Куйбіда

 

Тут сумні сосни та старовинний сад разом із людьми зачаровано слухали чудовий спів дитячої хорової капели "ДУДАРИК", відомої далеко за межами України. Диригент – Микола Кацал.

 

 Біль та скорбота у пристрасному слові Ігоря Калинця

 

Тут із трепетом у душі, голосом, що аж переривався зболю, заледве стримуючи сльози, співав Дрогобицький хор "БЕСКИД", яким керував незабутній відомий диригент та композитор Роман Сов'як.

 

Тут неодноразово співав хор "ПРОСВІТИ" Залізничного району Львова (диригент –пані Люба Берко) та народна хорова капела "СВІТАНОК" (місто Добромиль, диригенти: п. Георгій Ханик та юний Юрій Ханик).

 

 Виступають: Голова районної ради –Володимир Горбовий та Голова державної адміністрації Володимир Цегенько, 2010 р.

 

Тужливі українські народні пісні звучали тут і у виконанні відомого співака –Остапа Стахіва, а тріо Сестер-Василіанок зі Львова проникливо, душевно виконувало пісні релігійного характеру.

 

Тут зачаровано слухали присутні прекрасний спів юних талантів: Соломії Урбанович, Соломії Гбур та її мами Лесі –зі Львова, Оксанки Лесик, Ярини та Ярослава Леончиків, Ксенії Яворської та її мами Надії з Добромиля, Василя Калужинського, що виконував власні пісні, –з с. Губичі, двох Андріїв –Бербиха та Прокопця з міста Хирів, та, як уже згадувалося –Андрія Кукури.

 

 Голова районного КУНу Володимир Васюта (праворуч), 2009 р

 

 

Тут у скорботній задумі стоять у почесній варті і сивочолі, і юні. А колишня зв'язкова УПА Настя Олексин щорічно приїжджає зі своїм прапором зі села Лопушниця вклонитися пам'яті невинно убієнних.

 

Та не тільки в останню неділю червня Саліна кличе-скликає синів та дочок народу нашого. Вона чекає їх завжди. І радо шумлять сосни, коли чують голоси тих, хто приїхав пізнати правдиві сторінки болючої історії українського народу, коли чують спільну молитву. Бо де, як не тут, юнь отримує такий урок патріотизму, урок болю та урок ненависті до ворогів-окупантів?

 

Тому-то впродовж цього часу приїжджають сюди, мов на прощу, учні та вчителі тих шкіл, де дбають про національно-патріотичне виховання молоді, де плекають майбутніх патріотів високого рангу, таких, що в своєму житті не зрадять українській ідеї, хто берегтиме пам'ять минулого та дбатиме про розвій рідного краю. Хто ніколи не зречеться мови та звичаїв свого народу. Хто дорожитиме Волею і не віддасть свою Вітчизну на поталу ворогам. Я мала честь бути екскурсоводом таких екскурсій не тільки для учнів багатьох шкіл нашого району: Старявської, Міжинецької, Новоміської, Торчиновицької та інших, а й Пластової зустрічі Дрогобиччини, екскурсії молоді с. Шегині Мостиського району, організованої о. Ігорем Шведом; екскурсії учнів с. Більче Миколаївського району, яку організував о. Ярослав Гарасимів та учителька Мирослава Возьняк; супроводжувати спільну прощу молоді цього ж села та молоді села Ластівка Турківського району, й бачити блиск в їхніх очах.

 

Бути гідом під час екскурсії, організованої о. Петром Зеленюхом, для молоді та громадськості с. Калинівки Яворівського району, на якій були присутні 4 священики, а також представники радіомовлення та преси.

 

Мені довелося приймати на Саліні високоповажних гостей із Києва –міністра палива та енергетики пана Івана Плачкова, Голову Правління НАК "Нафтогаз України" пана Олексія Івченка, його першого заступника –уродженця нашого міста, колишнього учня Добромильської школи пана Андрія Лопушанського, міністра будівництва пана Павла Качура, голову обласної держадміністрації п. Петра Олійника та інших і бачити задуму в їхніх очах та скорботу на обличчі. Пам'ятаю –тоді подумалось мені: "Сюди б привести всіх тих, хто і досі плаче за "єдиной нерушимой", тих, хто всіма своїми діями намагається повернути колесо історії назад, що не визнають голодоморів, репресій, а священне стремління народу до ВОЛІ, боротьбу за неї трактують, як бандитизм. Нехай би заглянули в "отвір" шахти, то може, почули б той болючий стогін, що йде з надр землі? Той дзвін, що бринить у повітрі ось уже стільки літ? Може тут прозріли б та стали іншими людьми, змінили свої погляди, свої дії?"

 

Я бачила, як сльози туманили зір і тремтливо збиралися у кутиках віч, щоб за мить скотитися по обличчі гарячим болем у пані Олени Павлюк, пана Миколи Комаровського - журналістів Луцького тижневика "Вісник+К", та їхніх друзів, що прибули віддати шану жертвам Саліни та через свою газету, що є вісником не лише на теренах України, а й за кордоном, сповістити людству про криваві злодіяння, які пережила ця земля.

 

Я бачила, як тремтіли у руках просвітян Галицького та Залізничного районів Львова свічки, коли вони, скорботно звівши очі до неба, промовляли слова молитви...

 

Я чула, як схлипували жінки з села Тернопільської області, а мужчини швидким порухом рук витирали очі... Вони приїхали зі села Вищі Луб'янки Збаразького району, завдяки організованій екскурсії парохом церкви Різдва Пресвятої Богородиці отцем Михайлом Бедрієм для хористів та їхніх дітей.

 

Я із величезним трепетом душі читала зворушливі відгуки прочан, а також поетичні рядки, що вихлюпнулися з глибини серця юної Тетяни Шпайхер, нині головного редактора відомої газети "Наш собор", м. Київ; вчительки Новоміської школи –добромильчанки пані Ольги Віцик; матері сімох дітей Людмили Груци-Волошин із села Тарнава; Любові Венцик зі села Поляна; роздуми учениці Торчиновицької ЗСШ І-ІІ ступенів Дани Бабич та багатьох інших.

 

Чи можна забути очі восьмилітнього Андрійка, що вперше приїхав із бабусею на Саліну з міста Винники, що біля Львова, і довго-довго, не по літах задуманий та серйозний, мовчки ходив по кімнаті, щось стиха наспівував, а потім з такою всезахоплюючою радістю, що немов бризкала з його великих віч, освітлюючи все навколо, оповістив нас:

- Слухайте! Це я склав про Саліну..., – і заспівав першу, створену ним, пісню... Потім він створить ще декілька пісень, і не важливо – буде він поетом чи композитором, але поштовхом до творчості у його душі була Саліна. І цього він не забуде ніколи.

 

Бо хіба такі хвилюючі хвилини зітруться з пам'яті? Ніколи. Проминули роки, відколи учні Старявської ЗСШ І-ІІ ст. разом із вчителями та директором – б. п. Ярославом Івановичем Войтівим першими прийшли, мов на прощу, на Саліну. Саме прийшли, через гори, ліси, поля, несучи за плечима наплічники. За ними їхав віз із наметами, харчами, польовою кухнею...

 

Втомлені, запилені, але такі щасливі! Їхні одухотворені обличчя, пильний гострий погляд віч і досі перед моїм зором.

 

Жаль, але всі мої намагання розшукати світлини цієї першої прощі не дали позитивних результатів. А вони повинні були бути... Можливо хоч тепер, читаючи ці рядки, хтось відшукає їх у старих альбомах і вони будуть експонатами майбутнього музею Саліни. Я вірю – він обов'язково буде.

 

А потім була Добромильська пластова зустріч, яка відбулася з 21 квітня по 1 травня 1995 року, коли на теренах Добромиля вирувало пластове життя, яке глибоким змістом наповнили гуртки з Дрогобича, Самбора, Золочева, Підбужа, Нижанкович.

 

Під керівництвом пластуна Святослава Сурми, який репрезентував курінь ім. Юрія Дрогобича, учасники зустрічі виконали доволі широку та цікаву програму. Місцем їхнього таборування була Саліна, звідки я повела пластунів місцями наших сліз і трагедій: Добромильська катівня, шахти Саліни, – все це відкрилося ще однією сторінкою історії перед чотирнадцятилітніми. Вони мали щастя слухати розповіді свідків тих страшних злодіянь – пана Дмитра Сокола, Василя Фартушка, Іванни Крук-Красневич.

 

Багато хто з числа тих, хто відвідав Саліну, написав свої враження, поділився роздумами, отож декотрі з них пропоную до Вашої уваги.

 

7 серпня 2005 року відбулася одна з традиційних краєзнавчих поїздок "Просвіти" Галицького району м. Львова "Слідами Андрея Шептицького" – в м. Добромиль і с. Лаврів Львівської області. В екскурсії брали участь 45 осіб, серед яких, крім просвітян, були пластуни, школярі, небайдужі до української історії львів'яни.

 

У Лаврівському монастирі ми оглянули залишки давніх фресок. Тут, як стверджує багато істориків, був похований князь Лев, син Данила Галицького. В м. Добромилі ми побували в Добромильському монастирі, куди 15-літнього Андрея Шептицького мати привела на науку. А потім разом із просвітянкою, поетесою і письменницею Марією Прокопець із м. Добромиля ми відвідали братську могилу в Саліні, де були знищені загонами НКВД 3,5 тис. українців перед Другою світовою війною.

 

Біля пам'ятника невинно убієнних, могилою яким стали соляні шахти поблизу містечка, ми помолилися за їхні душі, поклали вінок і прослухали уривки зі свідчень очевидців тих страшних подій, хто чудом врятувався від смерті, які зачитала пані Марія. Вже багато років ця віддана українській справі людина збирає свідчення людей про закатованих і знищених тисячі українців у соляних шахтах біля м. Добромиля загонами НКВД. Саліна – це братська могила, де страшною мученицькою смертю загинули люди, які були неугодні радянській владі. І те, що донедавна ці злочини були заховані від нас, невідомі людському загалу, лягає великим гріхом на тих, хто і нині проповідує комуністичні ідеї і закликає нас назад у комуністичний "рай".

 

Тут у червневі дні щороку відправляються Служби Божі за невинно убієнні душі. Приїжджають люди з різних місць, кому відомо про злочини радянської влади проти українського народу.

 

Саліна повинна стати ще однією Биківнею, ще одним місцем пам'яті нашого народу про трагічні сторінки історії. Сюди повинен приїжджати і Президент України, і представники вищої влади в державі, щоби віддати шану, помолитися за їхні душі, щоб добре засвоїти помилки дотеперішніх поводирів, будуючи Незалежну Українську державу.

НЕВИННО ПРОЛИТА КРОВ ВОЛАЄ ДО ЖИВИХ ПАМ'ЯТАТИ ЇХ.

Марія Павлюх, Галицька районна Рада "Просвіти", м. Львів

 

ТУТ ПРОМОВЛЯЄ ГОСПОДЬ

У червні 2006 р. парох сіл Буців, Шегині та Биків Мостиського району о. Ігор Швед, священик УГКЦ, який на даних теренах проводив велику роботу з національно-патріотичного виховання молоді, разом із Сестрами-служебницями організував екскурсію на Саліну.

 

Згодом у своїх роздумах він напише:

 

"Саліна – це не лише жива історія і не просто земля, освячена кров'ю мучеників. Саліна – це щось більше, аніж школа патріотизму, людяності та вірності високим ідеалам. Для мене Саліна – це місце, де промовляє Господь... Тут народилось і дозрівало моє покликання. Тут, вірю, і надалі Бог змінює життя багатьох людей. Саме тому приїжджаю сюди з дітьми та молоддю. Приїжджаю з надією, що почуте тут Слово проросте і дасть свого часу плоди. Зрештою, приїжджаю просто тому, що люблю свій край.

о. Ігор Швед, священик УГКЦ, уродженець с. Боневичі

 

ГІРКА СІЛЬ

Пам'ять Саліни

Близько сорока мешканців Яворівщини, організованих о. Петром Зеленюхом, у жовтні 2009 року відвідали сусідній Старосамбірський район, а саме – Добромильщину, з таємничим місцем під назвою Саліна.

 

Дорогою туди всі думали, що ж це за місцина така? Хоча до поїздки кожен із подорожуючих, мабуть, вже чув, що там більшовики знищували українців, кидаючи їх у соляні шахти.

 

Провести екскурс для приїжджих із Яворівщини у ті страшні часи (1939-1941 рр.) погодилася Марія Прокопець. Завдяки її розповідям ми подумки відтворили ці жахіття. Проїхавши автобусом відстань, якою вели полонених у 1941 році, ми потрапили на Саліну. Колись тут розташовувалось окреме поселення зі своєю Ратушею, урядом, пекарнями і великим соляним заводом, який славився сіллю, котру експортували до Австрії, Угорщини, Польщі... Згодом його закрили. Не через вичерпані запаси солі, а, за словами місцевих жителів, тому, що стала гіркою сіль – від (!) людської крові.

 

...Коли вели полонених, люди вибігали зі своїх осель, щоб, можливо, впізнати когось, передати їм їжу. Але конвоїри відганяли зацікавлених пострілами, або кидали до колони. Пані Марія переповіла нам кілька розповідей очевидців тих часів, які дали свідчення лише після того, коли Україна стала незалежною державою, – від них стало моторошно.

 

Від почутого мурашки бігали по спині, а волосся, здавалося, ставало дибом. Стоячи біля пам'ятника болю, спорудженого на місці соляної шахти, бачиш людину, котра піднімається з глибини, простягаючи руки, які роз'їла сіль, до неба, немов волаючи: "Не забудьте!". Серце стискалося від болю. Плакали не лише наші душі у цей час, а й небо своїм дощем. Плакали й свічки в руках учасників панахиди, яку відправив отець-митрат Петро Зеленюх разом із своїми настоятелями храмів Симеона Стовпника с. Нагачева о. Володимиром Біланом та св. ап. Петра і Павла с. Іваників о. Андрієм Мацуським, на місці страшної кончини цих жертв комуністичного терору, а також за тими, на місці загибелі яких до цього часу немає могил...

 

Небо плакало, а ми не помічали дощу, бо намагалися у цей момент відчути те, що відчували невинно убієнні, по-звірячому закатовані тисячі людей.

 

Власні вірші на Саліні читав поет Іван Пазин. А Марія Прокопець сказала, що її вразив приїзд яворівчан своєю підготовкою до цієї зустрічі з історією. Особливо зворушила хлібина на столі із запаленими лампадками довкола під час відправлення панахиди. А також терновий вінок із кетягами калини, обвитий чорними стрічками від громади церкви святого Василія с. Калинівки.

 

Коли піднімалися на гору до шахти, то на землі я помітила ніжно-фіолетові квіти, які ніби хтось порозкидав між травою. Однак, придивившись, зрозуміла, що це не мариво, це справжні крокуси – весняні (!) квіти. Чому вони розквітли восени?

 

Повернувшись додому, вирішила довідатися, чому саме вони обрали своїм місцем Саліну, та ще й в осінній час. Ось і натрапила на статтю, де прочитала: "Рано навесні, у березні-квітні, схили гір рясно вкриваються дуже гарними келихоподібними фіолетово-бузковими, рідше білими квітами...".

 

Чи не дивина? Однак захотілося мені довідатися більше. Бо склалося враження, що виросли ці квіти з крапель крові тих, кого вели на страту у ті 1939-1941 роки. Почала шукати, звідки ж походить назва цих чудових квіток. Знайшла і на це запитання відповідь.

 

Назва крокуса пов'язана з давньогрецьким міфом, який розповідає, що якось, розважаючись на стадіоні, Меркурій, бог мандрів і торгівлі, метнув диск так невдало, що потрапив у свого друга Крокоса. Той упав і помер. Ніщо не могло допомогти смертельно пораненому. Меркурій був у відчаї і попросив богів зберегти пам'ять про друга. З краплин крові Крокоса виросли яскраві квіти, які й стали називати його іменем. На мою думку, коментарі тут зайві.

 

Віра Хомік, м. Новояворівськ, Член Національної спілки журналістів України. Жовтень, 2009 року.

 

*     *     *

У 2009 році учні ЗСШ І-II ступенів с. Більче Миколаївського району разом з учителькою Мирославою Возняк та священиком УГКЦ о. Ярославом Гарасимівом провели першу екскурсію на Саліну.

 

А в 2010 р. о. Ярослав спільно з о. Іваном із с. Ластівка Турківського району провели пішу прощу молоді на Саліну. Одночасно прибули на Саліну автобусом і мешканці села Більче.

 

Сповнений враженнями від почутого та побаченого, о. Ярослав звернувся до молоді:

- Коли чумаки ходили в Крим по сіль, то, вертаючись додому, звіряли дорогу за Молочним шляхом, котрий в Україні почали називати Чумацьким.

 

Теперішні покоління мають свою сіль, але всі ми, українці, – ЧУМАКИ НА ШЛЯХУ ДО СПРАВЖНЬОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ І НА ШЛЯХУ УТВЕРДЖЕННЯ ВЛАСНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ. Так розпорядилися небеса, що маємо багато виразних орієнтирів, таких як св. Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Тарас Шевченко, Іван Франко, Маркіян Шашкевич, Євген Коновалець, Степан Бандера, Роман Шухевич, Митрополит Андрей Шептицький та багато інших – чітких і виразних зірок українського небосхилу.

 

Але посеред міріади зірок ясніють закликом пам'яті Дрогобицькі Бригідки, Львівські – Замарстинів і Лонського – тюрми, Стрийська тюрма, і, звичайно, Саліна.

 

Це – місце болю, місце пам'яті, місце слави. Як не старалися вороги знищити цвіт нації, та знищили хіба тіла, а не їхнє діло, їхні душі. І їхні серця – з нами.

 

Нині вони кличуть до пильності, солідарності, братолюбства та згоди.

 

Дякуємо Вам, страждальці, за урок мужності, вірності та незламності. Дякуємо за Вас Богові.

 

Попри те, нехай невтомними будуть ті, хто береже пам'ять і ширить її, такі як берегиня Саліни Марія Прокопець, пан Володимир Горбовий та інші, які посвятили себе цій великій справі.

 

*     *     *

У 2010 р., після відвідин Саліни учнями та вчительським колективом Торчиновицької ЗСШ І-II ст., учениця 7 класу Дана Бабич передала мені ось такі щирі слова-враження:

- Я жила, як всі прості люди. Не задумуючись, яке життя було до мене. Я знаю, що у ті роки, коли була війна, людям було страшно, люди жили бідно...

 

 

Якось ми зібралися усією школою поїхати на екскурсію у Добромиль, дізнатися правду про Саліну. Нашим екскурсоводом була відома поетеса – Марія Прокопець. Ми були приголомшені тим, що нам розказували. Я не знала, що люди настільки можуть бути жорстокими вбивцями. Вони розстрілювали бідняків і ще живими закопували. У ямах, куди безжально кидали трупи і напівживих людей, ще після цього 2-3 дні ворушилася земля. Як же люди могли таке зробити? Ні, це не були люди... Таких слів не можна підібрати, щоб схарактеризувати цих нелюдів. Нехай вони не боялися нікого, але Бог... Невже вони не вірили в силу Божу? Я їх не розумію і не хочу, бо це страшно...

 

На горбочку була церква. В ній теж відбувалися страшні муки... Людей катували і вбивали у Божому домі. Згодом церкву знесли. Мені цікаво: що думали ці люди, коли руйнували храм. Вони думали, що знищать Бога? Вони знищили Отця у своєму серці, вони прогнали Бога, не дали достукатися до їхніх сердець. Значить, вони живуть без серця і душі.

 

Ми поставили свічки за душі людей, які померли не своєю смертю, і щиро помолилися. Адже молитва може врятувати світ.

 

А ще я хочу подякувати невідомому герою, який на верхівку дерева прив'язав символ України – синьо-жовтий прапор. Я дуже вдячна, що Ти не зрадив свою Батьківщину.

 

Мене ця екскурсія дуже вразила. Я всім буду розповідати правду про Саліну. Нехай наш український народ, знає усе про свою Україну і нехай кожен із нас помолиться за своїх ближніх. Будьте теж віддані Україні і не кажіть, що ми живемо у поганому світі!