Дорога до істини (автор: Сайчук Надія Лук`янівна)

опубліковано 30 серп. 2013 р., 10:58 Степан Гринчишин   [ оновлено 6 вер. 2013 р., 09:50 ]

Родина мого чоловіка Босаковського Іллі Лаврентійовича двічі зазнала депортацій з Холмщини, с. Березно (Бжезьно). Частково були виселені в Україну, частково по операції «Вісла» на північ Польщі в Ольштинське воєводство.

 

В роки незалежності, випадково, він дізнається, що в його селі односелець Ковальський Владислав Станіславович на православному цвинтарі збудував церкву і запрошує всіх бажаючих на храмове свято Володимира Великого. Їдемо. Шукаємо могили предків у сусідньому селі на православному цвинтарі. Село Плаваниці (Плаваніци). На місці цвинтаря могутній ліс і між дерев уламки пам`ятників – так мовчки зберігають наші могили в Польщі (в цьому 2013 році Голова Українського товариства Холмщини Григорій Купріянович організував виставку поруйнованих православних церков на території Польщі у 1938 році).

 

Через архіви і довідкові служби знаходимо родину на півночі Польщі. Їдемо. Не заплановано зупиняємось на нічліг в Ельбльонгу. Там випадково знаходжу свого двоюрідного брата. Татова сестра, з дому Сайчук Мотрона Климівна, вийшла заміж за поляка і під час післявоєнних подій 1945 року виїхала до Ряшева (Жешув). Брат Кшиштоф Шутеркевіч в розмові про родину мами згадує маминого брата Атанаса. Я вперше про нього почула.

 

З татовою родиною зв`язки не підтримувались. Тато казав: «Чого ти до того Карова поїдеш, там нікого вже нема». 50 років тому я була у цьому селі, поспілкувалася з родиною в традиціях того часу – говорити про сьогодення і не порушувати тему минулого.

 

І ось, нарешті, цього 2013 року я вирішила поїхати до Карова на Львівщині, Сокальський район. Випадково в Інтернеті чоловік натрапив на інформацію про відкриття пам`ятника воякам УПА у 2009 році Степаном Івасейком у с. Карів. Їду до Карова шляхом, засіяним ямами, шляхом, який колись називався дорогою. «Дякую» нашій невладі. Зустрічаюся з родичкою Сайчук Марією Василівною – дочка двоюрідної сестри. Це хранительниця усіх родинних таємниць. Тут вона підтверджує, що Атанас був і що сов`єти його забрали кудись просто з «Просвіти», а далі безвість. Діда Климка і бабусю Марину вивезли в Казахстан, де через два місяці вони померли (повідомили односельчани). Сестру тата, Параскеву, запроторили в Челябінськ – реабілітована, повернулась. Померла в Рава-Руській.

 

Ох, багато є чого розповісти про цей немалий рід, але закінчу про долю Атанаса, це мені неймовірно болить, бо лиш на 8-му десятку літ я дізналась про його долю. Випадково в Інтернеті чоловік натрапляє на публікацію «Західноукраїнська трагедія 1941 року», де надається список розстріляних у 1941 році і там знаходимо –  Сайчук Атанас Климович , 1919 р.н., розстріляний в 1941 р. Яким чином юнак 20-ти річного віку міг загрожувати більшовицькій державі?