Дітям роки визначали за кількістю зубів

опубліковано 5 жовт. 2012 р., 07:39 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №290

 

Грендиш Ярослава Дмитрівна, народилася 7 липня 1932 р. в с. Чемеринці Перемишлянського району Львівської області, українка, греко-католичка, селянка, безпартійна, репресована і депортована 13 жовтня 1947 р., повернулась на Україну в 1956 р.

 

Мій батько Грендиш Дмитро Іванович, 1896 року народження, був сотником петлюрівської армії. Вернувся на Україну після розгрому цієї армії з м. Маріуполя. Ішов додому пішки протягом місяця.

 

У 1922 р. був арештований польською поліцією і сидів у львівській тюрмі Бригідки, звідки утік. За панування Польщі працював у молодіжних організаціях «Сокіл», «Луг», «Пласт», був членом ревізійної комісії одного українського кооперативу, займався працевлаштуванням безробітних українців. Був знайомий з докторами Надрагою і Панчишиним. Під час німецької і совєтської окупації в 1939-1944 рр. батько належав до проводу УПА. У 1944 р., з поверненням більшовиків, його арештували і відправили у Воркуту. На допитах вибили йому майже всі зуби. Сильної фізичної будови людина, він у тюрмі став інвалідом.

 

У 1956 р. був висланий в Красноярськ, а потім у Джезказган до сім'ї. Помер 1964 р. на рідній землі.

 

Батько ніколи не міг розповідати про тюремні тортури спокійно. Він говорив, що у Джезказгані сидів з такими в'язнями, які були засуджені на вічно. Розповідав, що 80% політв'язнів з Івано-Франківської обл. мали 25 років каторги, носили букву «К» і номер. Наглядачі жорстоко знущалися над гуцулами. З болем в душі згадував священика з Тернопільської обл. Косака, якого засудили на довічне ув'язнення.

 

У нашій родині зазнали більшовицьких репресій мої сестри Надія (1925 р. н., сиділа у Воркуті) та Марія (1926 р. н., Молотов, Тайшет), а брат Степан (1921 р. н.), вояк УПА, у лютому 1943 р. загинув у бою з німцями.

 

Мою маму Софію Дмитрівну (1900 р. н.) вивезли 14 жовтня 1947 р., на саму Покрову, разом з дітьми у Прокоп'євськ Кемеровської області. Крім мене, з мамою поїхали Зеновія (1928 р. н.), Петро (1934 р. н.), Остап (1936 р. н., згодом помер з голоду), Катерина (1939 р. н.) та Ольга (1942 р. н.).

 

Перед страшною бідою людина завжди має передчуття. Після страшного голоду в 1947 р. у наступному році був великий урожай. Ми, малі діти, збирали все, щоб нічого не пропало в полі. Скрізь були вінки з кукурудзи. Ми накопали 300 ц картоплі, вирубали капусту і перед Покровою 12 числа почали квасити її і, як завжди, увечері співали. Якось до нашої хати зайшов начальник облави, присів на лавці і каже: «Как хорошо украинские соловьи поют! Долго ли они будут петь?» Мати глянула на нас усіх і каже: «Діти, збираймося, нас будуть вивозити в Сибір». Цього вечора нас ще не вивезли. З 13 на 14 жовтня о 2 год. ночі нашу господарку окружили і наказали: «Собирайтесь, вы поедете в Сибирь».

 

У першу чергу мама поодягала нас у новий одяг і взяла все, що можна було з їжі. Мама попросила зарубати на дорогу декілька гусей. Ми жили в центрі села і на наше подвір'я звозили інших репресованих людей. Підігнали машини і о 6 год. ранку почали вантажити на машини. Падав мокрий сніг. З Чемеринець нас повезли через Поморяни до Золочева. Тоді почалася масова депортація людей Західної України. Ми всі намокли. Нас запхали у товарний вагон без будь-яких санітарних умов. У ньому ми їхали місяць до Прокоп'євська. Було холодно. Волосся на головах примерзало до стін. Вирубали у кутку вагона в підлозі діру для туалету. Дуже вмирали люди, особливо діти. Трупи доводилося викидати через вікна.

 

У Прокоп'євську нас загнали у санпункт. Від пропарювання одяг знищився. Отже, ми, галичани, залишилися босими та роздягнутими на 50-градусному морозі серед зими. Місцеві жителі ходили у кожухах і валянках. Нас поселили у бараках, збудованих військовополоненими. Барак нагадував хлів з довгим земляним коридором, поділеним на секції, серед кожної стояло 4 плити для приготування їжі. Коли запалювали ці плити, у барак заповзали вужі і висіли на стінах, грілися. Спочатку люди їх боялися, а потім звикли.

 

Комендант бараку переписав всіх. Комісія відібрала робочу силу. Дітям роки визначали за кількістю зубів. Усім підліткам ставили 14 років.

 

Після переселення нам постійно говорили таке: «Ви виселені навічно. Тут вам і помирати. Ви вбивали наших батьків і братів. Прощення вам не буде!» Моя мама всіх потішала, мовляв, нічого вічного нема, казала: «Головний люципер (Сталін) буде з деревиском бігати». Її слова виповнилися, настав час погибелі цього ката.

 

Багато чоловіків і навіть підлітків працювало на шахті, де досить часто траплялися обвали, гинули люди. Після кожного трагічного випадку відправлялася панахида.

 

Тим, хто працював у шахті, видавали по 1 кг хліба на день, іншим тільки 200 г. Щоб одержати пайку, доводилося вистоювати чергу. Дуже зухвало і нахабно поводили себе в чергах татари з Криму, нерідко вони влаштовували бійки.

 

Як мали вижити в таких умовах сім'ї, де не було «робочої сили» і дужих захисників? Моя мати пішла якось у комендатуру і занесла заяву, щоб нас переселили у колгосп. Лише там можна було врятуватися від голодної смерті. Нам дозволили. Ми продали дещо з майна, щоб купити квитки, і під наглядом представника комендатури поїхали до станції Іжеморка. З цієї станції на санях в хуртовину нас повезли у глухий і відсталий колгосп. В дорозі діти захворіли тифом. Заночували в якійсь мечеті. Я вийшла, щоб попросити у людей хоч чого-небудь з харчів для хворих. Але в селі всі ворота були закриті, вікна завішані ряднами. Енкаведисти настроювали місцевих людей проти нас. Їм говорили, щоб нас не жаліли, не помагали нам, що везуть вони не людей, а людоїдів, розбійників. Мені відкрили в одній хаті. Не вміючи просити милостиню, мовчки стала біля порогу. Спочатку господиня почала на мене кричати, обзивати, але, побачивши, що перед нею немічна дитина, вийняла з казана кілька картоплин і дала мені. Я швидко понесла їх хворим.

 

Нас привезли у с. Новослов'янівку, поселили в якісь холодні комори. Німці, вивезені з Поволжя, жили тут у землянках. Пам'ятаю, родина Шнайдерів, змилосердившись, потіснилася і впустила наших людей у землянку. Решту залишилось у коморі. Щоб не замерзнути від холоду, почали будувати і собі землянку.

 

У Сибіру землянки робили без покрівель, тому весною вода затікала туди.

 

Я і мама виявилися найсильнішими в нашій родині, бо не захворіли тифом. Коли землянки були готові, ми пішли в тайгу, нарубали дров, покрили гіллям землянку, поставили піч і пішли видовбувати замерзлу ще з осені колгоспну картоплю. Напекли паляниць і майже всі отруїлися. Зайшла до нас сусідка з місцевих, і, побачивши, що ми майже напівмертві, побігла додому за молоком. Так вона нас врятувала.

 

Через деякий час голова колгоспу Овчинников змусив нашу сім’ю пасти колгоспних свиней. Ці свині були такі худі і голодні, що коли їх вигнали пастись на луг, вони, наївшись молодої трави, здихали. Ми ж повинні були увечері всіх свиней доставляти у кошару. Здохлих здавали завідуючому фермою.

 

У тому селі люди їли тільки капусту і картоплю. На трудодень видавали 100 г хліба. На все село було тільки 3 чоловіки, решту загинули на фронті. Восени нам доручили пасти корів. Раз у день ми могли видоїти корову і принести меншим дітям молока.

 

Гірко згадувати, як ми відзначали там наші свята. На Великдень йшли на цвинтар і там плакали за покійними.

 

Займалися деяким промислом. За вив'язану пухову хустку, наприклад, давали відро картоплі. Потім нам дали город. Ми почувалися найщасливішими тоді, коли з того городу зібрали перший урожай.

 

У тій далекій чужій стороні туга за Україною була велика і гірка, що може зрозуміти тільки той, хто пережив таке.

 

У 1953 р. з Воркути була звільнена найстарша моя сестра Надія і вивезена на поселення в Акмолінську обл. (станція Шортанди). У той час діяв указ про з'єднання родин. На клопотання Надії ми мали переїхати з Сибіру в Казахстан. Комендант НКВД на прощання зробив нам ще одну прикрість. Він заявив, що можемо їхати в Казахстан за свій рахунок, хоч повинні були видати гроші.

 

У Казахстані всі влаштувалися на роботу в мебельний комбінат і відразу. ж почали будувати хату. У 1953 р. до нас прибув батько (уже інвалідом) і сестра Марія. У 1955 р. три старші сестри вийшли заміж за звільнених політв'язнів: Зеновія за Петра Кащука з Волині (вояка УПА), Марія – за Ореста Прокопчука (вояка УПА), Надія – за Петра Качулу.

 

У 1956 р. в один день ми продали все майно і виїхали додому. Мама цілувала землю, поріг своєї хати. Мої батьки-страдальці навіки спочили на рідній землі.

 

На прикладі моєї родини добре видно, як ставилися окупанти-зайди до нас, українців. Польські поліцаї три рази обливали бензином нашу хату, щоб спалити «вороже гніздо». Батька запроторили німці у Золочівський концтабір, брат поліг в нерівному бою з фашистами, боронячи наш край. Жорстоко розправилися з нами і більшовики-загарбники.

 

Вижила, зазнавши серйозних втрат, наша велика родина. Чужою волею розметані по далеких краях мої сестри Надія і Зеновія живуть у Цілинограді зі своїми родинами, але хочуть повернутися на Україну. Марія – у Джанкої, також чекає тої нагоди, щоб прибути додому. Чотири сестри і брат живуть на Львівщині.

 

Нелегкою була і моя доля. Після закінчення університету (українська філологія) чотири роки жила у Львові без прописки, будувала львівський музей під відкритим небом. Згодом переїхала в Київ. У 1976 р. звільнили мене з роботи, як неблагонадійну. Після довгих митарств влаштувалася у Львівський музей етнографії. Щиро працюю на народній ниві.