Депортації українців у 1944-1951 роках (автор: Литвин Микола)

опубліковано 29 лип. 2013 р., 02:01 Степан Гринчишин   [ оновлено 5 серп. 2013 р., 01:13 ]

Українсько-польський етнополітичний конфлікт на завершальному етапі Другої світової війни, до розпалювання якого долучилися німецькі й радянські чинники, став приводом для радянського і польського керівництва вирішити задавнений міжетнічний конфлікт шляхом проведення депортацій українців з Надсяння, Лемківщини, Холмщини і Підляшшя до УРСР та поляків з Галичини і Волині до Польщі.

 

Вказана акція мала, на думку зверхників Кремля, не лише нормалізувати вибухонебезпечну суспільно-політичну ситуацію на українсько-польсько-білоруському пограниччі, але й сприяти вирішенню повоєнних фінансово-господарських проблем, зокрема на півдні та сході УРСР (Цепенда І. Українсько-польські відносини 40-50-х років XX століття: етнополітичний аналіз. – К., 2009. – С. 332.).

 

Для Варшави йшлося також про розгром прикордонних відділів УПА, а загалом – ліквідацію української національної меншини, асиміляцію опозиційно налаштованих переселенців у польському середовищі (Баран В. Україна: новітня історія (1945-1991). – Львів, 2003. – С. 42-43.).

 

Злочинні московсько-варшавські плани підтримали керівники США та Великої Британії. Разом із новим радянсько-польським кордоном три керівники антигітлерівської коаліції схвалили на Кримській конференції 1945 р. необхідність репатріації в СРСР усіх радянських громадян або емігрантів без громадянства (репатріанти, як правило потрапляли з німецьких концтаборів у радянські фільтраційні табори, а далі – в ГУЛАГ) (Литвин В. Україна в Другій світовій війні (1939-1945). – К., 2004. – С. 420-421.).

 

Що ж до повоєнної Польщі, то вона, на нашу думку, стала смиренним виконавцем політики Кремля. Як відомо, 21 квітня 1945 р. у Москві підписано польсько-радянський договір про дружбу, взаємодопомогу і співпрацю, який підтвердив радянський погляд на кордони Польщі й радянський контроль над суспільно-політичним життям у Польщі. Власне він прив'язав країну до радянського табору щонайменше на декілька десятиліть (Дейвіс Н. Боже ігрище. Історія Польщі. – К., 2008. – С. 862-864.).

 

Депортації українського населення Надсяння, Лемківщини, Холмщини і Підляшшя 1944-1947 рр. здійснені за згоди союзників антигітлерівської коаліції, координації зусиль СРСР і прорадянських режимів Польщі й Чехословаччини. За тогочасної геополітичної ситуації їх уникнути було неможливо. Загалом депортацію українців із цього українського етнічного терену можна умовно поділити на чотири етапи.

 

Перший – від жовтня 1944 р до липня 1945 р. в УРСР, який більшість польських і частково українських авторів охарактеризували як відносно добровільний.

 

Другий – від вересня 1945 р. до листопада 1946 р., коли переселення в УРСР здійснювалося за участю війська та інших репресивно-силових структур.

 

Третій – від квітня до жовтня 1947 р., коли в ході операції «Вісла» брутально депортовано холмщаків на т. зв. «по німецькі землі» Польщі. Зауважимо, що на території Надсяння і Лемківщини другий етап в основному завершився у липні 1946 р., а третій – у липні 1947 р.

 

Четвертий, заключний етап, – вирівнювання польсько-радянського кордону 1951 р. у районі Устриків Дольних (Дрогобиччина). Жертвами переселенсько-депортаційних акцій 1944-1951 рр. стало більше семисот тисяч українців Надсяння, Лемківщини, Холмщини та Підляшшя.

 

Лише для незначної частини місцевого населення, насамперед соціально незахищених і громадян лівих поглядів (малоземельних і безземельних; тих, хто втратив житло і худобу та ін.) переселення наприкінці 1944 – першій половині 1945 рр. носило добровільний характер. Вказана категорія людей повірила агітаційно-пропагандистським заходам польської цивільної і військової адміністрації, у складі яких служило чимало функціонерів НКВД і місцевих комуністів, почасти українців.

 

До термінового виїзду спонукали регулярні рейди-грабунки новоствореної польської міліції, а також мобілізація до Армії Людової чоловіків 1921-1924 рр. народження, яку населення Надсяння, Лемківщини та Холмщини бойкотувало.

 

Неможливо було жити й у селах, які знищувало польське підпілля у першій половині 1944 р. (лише на Грубешівщині 27 населених пунктів). На цьому етапі підпілля ОУН і УПА (особливо в північних повітах) не протидіяло переселенським акціям, зважаючи на соціальний стан, політичні симпатії цих людей, а також насиченість району польськими і радянськими регулярними частинами, підрозділами НКВД. Щоправда, цей етап «евакуації» з боку влади проходив неорганізовано: не вистачало утеплених вагонів, які, до того ж, приходили нерегулярно, що робило неконтрольованим процес транспортування людей. Зауважимо й те, що дестабілізував суспільно-політичну ситуацію й наводив страх на холмщаків у першій половині 1944 р. Український легіон самооборони, який був створений за сприяння гітлерівців для боротьби з бандерівськими відділами УПА.

 

Радянофільські настрої підживлював план керівництва УРСР (сформульований наприкінці весни 1944 р.), який полягав у тому, щоб провести новий кордон, що захопив би регіон довкола Холма. М. Хрущов намагався переконати Й. Сталіна до створення Хомської обл. УРСР, посилаючись на той факт, що більшість населення регіону становили українці, яких постійно переслідували поляки. І як тільки у липні 1944 р. Червона армія ввійшла в прикордонну зону, було організовано своєрідні «плебісцити», численні петиції та листи місцевих українців до Києва і Москви щодо приєднання Холмщини до УРСР. Оскільки вказаний план у Москві не схвалили, це спричинило суспільні негоції в поведінці української меншини Польщі (Дет. див.: Депортації. Західні землі України: кінець 30-х-початок 50-х рр. Документи, матеріали, спогади. У 3 т. / Відп. ред. Ю. Сливка. – Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича, 1996. – Т. 1 (1939-1945 рр.). – 749 с.; 1996. – Т. (1946-1947 рр.). – 539 с., 2002. – Т. 3 (Спогади). – 418 с.; Пиріг Р., Цепенда І. Листи Микити Хрущова з питань евакуації українського і польського населення за Люблінською угодою 1944 року // Студії з архівної справи та документознавства. Т. 3. – К., 1998. – С. 155-160; Сергійчук В. Трагедія українців Польщі. Документи. – Тернопіль, 1997. – 439 с.; Білас І, Депортація НКВС-МДБ і доля українського населення в Польщі: історико-правовий і суспільно-політичний аспект переселення // Військо України. – 1993. – № 4. – С. 63-123; Гонтар Т. Польсько-українська угода 9 вересня 1944 р. про обмін населенням та створення апарату депортації // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. М. Алексієвця. – Тернопіль, 2002. – Вип. 2. – С. 123-127. Гонтар Т. Становище переселенців з Польщі в південних і східних областях УРСР 1944-1945 рр. // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Вип. VII. Серія: Історія. 36. наук, праць. – Тернопіль: Лілея, 1998. – С. 146-155. Горний М. Вплив політики німецької окупаційної влади на формування настроїв українців Холмщини і Підляшшя напередодні виселення до УРСР // Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість / НАН України; Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича. – Львів, 2007. – С. 155-164).

 

З серпня 1945 р. переселення українців повністю набуло ознак насильницького, оскільки польська влада залучила до цього процесу військо (не менше 27 батальйонів). У березні 1946 р. до Грубешівського, Томашівського, Влодавського повітів скеровано репресивно-каральні структури, які в середині липня в основному закінчили переселенську акцію. До кінця року проведено ще декілька спроб виселити втікачів із СРСР, насамперед південноукраїнського регіону.

 

Переселенців крім західних областей (Волинської і Ровенської) розселяли на сході і півдні України, переважно Запорізькій, Дніпропетровській, Херсонській, Одеській, Миколаївській, де відчувалася гостра господарська необхідність в робочій силі, а також було вільне (але малопридатне) житло, яке залишилося після депортацій у 30-40-і рр. родин з німецьких, татарських, грецьких, болгарських і єврейських поселень.

 

Не всі переселенці отримали від радянської влади одноразову грошову допомогу (500-2000 крб.). Грошова реформа 1947 р. стала формою закабалення переселенців-боржників. Влада неохоче нараховувала людям похилого віку (більшість становили селяни) пенсії. Не завжди також функціонери визнавали дипломи міжвоєнної і воєнної доби. Нерегулярно надходили товари широкого вжитку (сіль, сірники, крупи, мило, гас, тарілки, чоботи, валянки, ложки) у спеціальні магазини облспоживспілки для переселенців. У багатьох населених пунктах західних областей неодноразово мобілізовували людей на заготівлю палива для шкіл і лікарень, вивіз деревини для спорудження будинків для переселенців.

 

Щоправда, досить активно проводилася серед них політмасова робота: молодь залучали до комсомолу, виборних кампаній; кожен двір зобов'язано передплачувати одну-дві компартійні газети.

 

Окремі переселенці, що мали російське або рідне наддніпрянське коріння, прагнули виїхати подалі від прикордоння – Києва (до столиці й області заборонявся в'їзд) або Росії (Москви, Кримської, Орловської та ін. областей). Найбільше родин на півдні (понад 8 тис.) прийняла Запорізька область, яка асоціювалася для багатьох з Січчю, козацькими вольностями. Там переселенці навіть внесли свої заощадження у фонд придбання бойового літака для Червоної Армії. Однак на новому місці більшість переселенців загнали у колгоспи, усуспільнено більшість їх коней, корів, сільгоспінвентаря (підвод, соломорізок, віялок, плугів, борон). У деяких колгоспах родини переселенців показували приклади високої працьовитості й трудової дисципліни (хоча за трудодень давали лише 200-500 г зерна), дехто швидко доріс до посад бригадирів і ланкових. Однак більшість не могла соціально адаптуватись у радянсько-комуністичну дійсність, ігнорування владою релігійних потреб, незвичний степовий клімат, брак води і фуражу. Нерідко й окремі місцеві мешканці, недобросовісні керівники колгоспів, проводили або стимулювали самовільний виїзд «поляків» якщо не на Холмщину, то в західні області (головно Волинь) УРСР, поближче до рідних теренів, де ще не відчувалися наслідки голоду 1946 р., оскільки суцільну колективізацію там проведено лише у 1948-1949 рр.

 

До цього часу в західних областях репресовано і депортована тисячі селян, які брали участь у національно-визвольній та антикомуністичній боротьбі, що звузило соціальну базу руху опору на Волині. У 1946-1948 рр. посилилися позаекономічні методи наступу на депортованих одноосібників – погрожування, залякування, шантаж і нове виселення у віддалені північні і східні райони СРСР (табори і спеціальні поселення).

 

Республіканські місцеві радянсько-партійні органи Волинської і Ровенської обл. штучно підігрівали ворожнечу між українцями-переселенцями з Холмщини і Пряшівщини (Чехословаччини) з однієї, і між переселенцями в цілому і корінним населенням з іншої (Дет. див.: Данилиха Н. Проблема забезпечення житловими і господарськими приміщенями українців із Польщі в УРСР у 1944-1950-х рр. (На матеріалах західних областей України) // Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. Вип. 2. Депортації 1944-1951. – Львів, 2007. – С. 104-125; Довгалюк X. Депортація українського населення з Польщі 1944-1946 рр. Політика уряду щодо депортованих // Міжнародний Науковий Конгрес «Українська історична наука на порозі XXI століття», Чернівці 16-18 травня 2000 р. / Відп. ред.: Л. Винар, Ю. Макар. – Чернівці: Рута, 2001. – Т. 2. – С. 333-341; Дрозд Р. Депортація українців Польщі в Радянську Україну в 1944-1946 рр. // Південний архів. Історичні науки. – Вип. 16. – Херсон, 2004. – С. 287; Заброварний Б. Депортації українського населення із Закерзоння в 1944-1947 роках // Історіографічні дослідження в Україні / Гол. ред. В. Смолій. Вип. 13. Ч. 1: Україна і Польща: історія і сучасність. – Київ, 2003. – С. 359-385; Зашкільняк Л. Політика польської влади щодо українців у 1944-1947 рр. // Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. Вип. 2. Депортації 1944-1951. – Львів, 2007. – С. 165-171; Пронь Т. «Евакуація» – депортація українського населення з території Польщі на Україну відповідно до укладеної Угоди між урядами УРСР і ПР 9 вересня 1944 р. II Наукові праці: Науково-методичний журнал. – Вип. 81. Історичні науки. – Миколаїв, 2009. – С. 57-62; Пронь Т. Переселення українського населення з Польщі на Південь України в 1944-1946 рр. (На матеріалах Миколаївської та Херсонської областей) // Україна XX ст.: культура, ідеологія, політика. – Вип. 9. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2005. – С. 269-282.)

 

Документи підтверджують безаргументованість тези польської влади про воєнну небезпеку напередодні акції «Вісла» у південно-східних воєводствах дій УПА і Самооборонних кущів, потуги яких у 1946-1947 рр. різко зменшилися внаслідок обезлюднення українських сіл, порушення системи матеріального і кадрового забезпечення українського підпілля. Власне взимку 1946-1947 рр. за ухвалою 3-ї Округи ОУН закерзонського краю повні відділи 28-го Холмського Тактичного відтинку «Данилів» 6-ї Воєнної округи УПА «Сян» (командир Є. Штендера) трансформовано у невеликі групи (боївки), що розпорошилися у пристосованих до зимівлі схронах і невеликих селах, які були віддалені від польських гарнізонів і частин НКВД. Повстанці уникали зустрічей з польським й радянським військом. Не перешкоджали роботі виборчих комісій (січень 1947 р.), перейшовши виключно до оборонної («кротової», на думку польських дослідників) тактики дій.

 

Знесилену українську військово-політичну опозицію, на нашу думку, влада могла спробувати нейтралізувати політичними методами, але цього не зробила. Представники польської центральної влади були налякані переговорним процесом між командуванням АК-ВіН і УПА щодо спільної антикомуністичної боротьби, можливості якої продемонструвала успішна акція на Грубешів 27-28 травня 1946 р. Відділи «Вовки» І, II, III (120 бійців) та боївки СБ «Ясеня» (15 осіб) застосували у цьому бою не лише вмілу тактику нападу на ворожий гарнізон, але й бойову майстерність, ефективно використавши саморобні вогневі «торпеди» (Дет. див.: Літопис Української Повстанської Армії. Нова серія. Т. 12. Кн. 1. Воєнна округа УПА «Буг». Документи і матеріали 1943-1952 / Упор. В. Мороз, О. Вовк. – Київ; Торонто, 2009. – 800 с.; Літопис Української Повстанської Армії. Т. 22. УПА в світлі польських документів; книга перша: Військовий суд Оперативної групи «Вісла» / Упор. Є. Місило. – Торонто; Львів, 1992. – 627 с.; Літопис Української Повстанської Армії. Т. 39. Тактичний відтинок УПА 28-й «Данилів»: Холмщина і Підляшшя (Документи і матеріали) / Ред. П. Потічний, упор. П. Потічний, С. Шпак, Є. Штендера. – Торонто; Львів, 2003. – 1044 с.; Літопис УПА. Нова серія. Т. 2. Волинь і Полісся: УПА та запілля 1943-1944. Документи і матеріали / Упоряд. О.Вовк, І.Павленко, – Київ; Торонто, 1999. – 723 с.; Сергійчук В. Український здвиг: Закерзоння. 1939-1947, – Київ, 2004. – 840 с.).

 

Сеймовий закон про амністію від 27 лютого 1947 р. розповсюдився лише на польське підпілля, а це свідчило про те, що ОУН і УПА тоді вже не складали для польської комуністичної влади серйозної загрози. Амністія для військовиків АК закінчувалася 25 квітня, за три дні до початку операції «Вісла», чим нова влада прагнула нейтралізувати польську антикомуністичну опозицію – можливого ситуативного союзника ОУН і УПА у вирішенні українського питання.

 

Вбивство українськими повстанцями 28 березня 1947 р. генерала К. Сверчевського стало пропагандистським приводом і юридичним обґрунтуванням для влади до широкомасштабної воєнно-політичної операції «Вісла» (спершу її називали «Схід») проти УПА і швидкого переселення українського населення і мішаних (українсько-польських, українсько-білоруських) сімей на так звані «повернені землі» (насамперед північну Прусію), звідки депортовано німців.

 

Аналіз комплексу документів і ходу операції засвідчує, що спеціальну ухвалу Політбюро ЦК Польської робітничої партії від 29 березня 1947 р. і постанову Президії Ради Міністрів від 24 квітня цього ж року швидше всього узгоджено з керівництвом СРСР і Чехословаччини. Показово, що операція мала, насамперед, денаціоналізувати українські етнічні терени. Зокрема, згідно з офіційними даними на Люблинщині, у військовому окрузі № 7, підлягали виселенню 31 тис. українців, зокрема у Грубешівському повіті – 6,6 тис. осіб, Томашівському – 4,8 тис., Білогорайському – 2,4 тис., Холмському – 1,4 тис., Влодавському – 6,3 тис., Біла-Підляському – 9 тис.

 

Списки депортованих робилися швидко, не перевірялися й відразу передавалися командирам груп для реалізації операції. Ешелони з депортованими 5-6 днів супроводжував військовий конвой. Однак в умовах холоду і антисанітарії до нового місця не доїхало сотні лемків, надсянців, холмщаків, чимало худоби.

 

За розпорядженням Державного комітету від 4 серпня 1947 р., останніми були переселені у вересні-жовтні українці з прикордонних повітів – Краснистав, Замость, Білгорай. При цьому взагалі не брався до уваги ступінь лояльності й партійної приналежності, підпадали під виселення навіть родини демобілізованих і солдат дійсної служби. «Заслужені» родини (відзначені за бойові заслуги, поранені, працівники виборчих комісій) мали переселяти окремим транспортом на кращі ділянки Сілезії.

 

На початку проведення операції «Вісла» 6-а Воєнна округа УПА «Сян» не провела організованої акції проти виселення, оскільки польське військо значно переважало в силі. Щоправда, у Грубешівському, Томашівському і Влодавському повітах рейдуючі сотні куреня «Беркута» (командир В. Сорочая) спалили близько двох десятків опустілих українських сіл, щоби вони не дісталися польським колоністам. На цей час курінь «Беркута» складався із чотирьох сотень (близько 150 осіб). Південніше від нього діяли курені «Залізняка» (повіт Любачів, Перемишль), «Байди» (Сянок, Лісько), «Рена» (Сянок, Ясло, Кросно).

 

Силу і масштаби українського підпілля на Холмщині і Підляшші підривала низька («приспана», як свідчать документи ОУН) національна свідомість селянської маси (т. зв. «калакутів»), корені якої слід шукати в денаціоналізаційній політиці царської адміністрації до Першої світової війни та у міжвоєнний період польської влади, забороні діяльності Греко-католицької церкви і, як наслідок, переході після 1905 р. значної частини холмщаків і підлящуків (за різними даними, від 120 до 200 тис. осіб) на римо-католицький обряд.

 

Зауважимо і те, що 1947 р. зуміли уникнути виїзду більша частина українських і змішаних родин з деяких повітових міст і самого Любліна. Власне підготовлений владою окремий наказ щодо міст так і не був реалізований. У містечках (зокрема у родичів і знайомих) знайшли прихисток чимало сільських сімей. У повітових містечках легше було й підробити або купити польські документи. Пасивно протидіяли політиці влади окремі українці, що працювали у повітових структурах Управління громадської безпеки, зокрема у Влодаві. Уникли депортацій лише окремі офіцери Війська польського, держслужбовці воєводської і повітових структур, залізничники, студенти столичних вузів, деякі священики.

 

Загалом у рамках операції «Вісла» депортували, за різними даними, від 137 до 150 тис. осіб. Кілька тисяч українців, а серед них десятки священиків, виїхали на захід перед вступом Червоної армії. Через Люблін фільтраційні комісії «евакуювали» в УРСР, головно західні області, тисячі українців, які поверталися з Німеччини (Дет. див.: Документи про акцію «Вісла» // Україна і Польща між минулим і майбутнім / Ред. А. Павлишин. – Львів: Видавничий центр «Фенікс», 1991. – С. 18-24; Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках XX ст. Невідомі документи з архівів спеціальних служб. – Т. 5. Акція «Вісла» 1947. – Варшава; Київ, 2006. – 832 с.; Дискусія з теми «Акція «Вісла» // Україна-Польща: важкі питання. Т. 9 / Наук. ред. М. Кучерепа. – Луцьк, 2004. – С. 17-35; Депортації українців і поляків: кінець 1939-початок 50-х років (До 50-річчя операції «Вісла») / Упоряд. Ю. Сливка. – Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 1998. – 132 с.; Дрозд Р. Акція «Вісла» – метод вирішення української проблеми у Польщі // Депортації українців і поляків: кінець 1939-початок 50-х років (До 50-річчя операції «Вісла») / Упор. Ю. Сливка. – Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 1998. – С. 19-23; Дрозд Р. Боротьба за тотожність: українці на західних та північних землях Польщі після акції «Вісла» // Українці Холмщини і Підляшшя: історична доля, духовна і матеріальна культура впродовж віків / Упоряд. М. Кучерепа, Н.Сташенко. – Луцьк, 2008. – С. 228-240; Дрозд Р. Депортація та розселення українців – чинник асиміляції // У пошуках правди про акцію «Вісла». Науково-практична конференція. Перемишль, 22-23 листопада 1997 року. Зб. доповідей і матеріалів конференції. – Перемишль, 1998. – С. 11-18; Дашкевич Я. Дискусійні питання довкола акції «Вісла» // Депортації українців та поляків: кінець 1939 - початок 50-х років (До 50-річчя операції «Вісла») / Упоряд. Ю. Сливка. – Львів, 1998. – С. 24-28; Дашкевич Я. Подзвінне операції «Вісла» // Незалежний культурологічний часопис «Ї». – 1997. – № 10. – С. 55-72.).

 

Слід погодитися із думкою польських істориків про те, що частину українського населення Підляшшя влада помилково (а в деяких випадках свідомо) зарахувала до білоруської національності, а тому переселила їх в 1945-1946 рр. до Білоруської РСР, з якою була заключна. аналогічна з Українською РСР, угода про евакуацію.

 

До соціально неактивної білоруської меншини на «понімеччиних землях» польське керівництво поставилося толерантніше: з 127 тис. зареєстрованих до виїзду переселено 36 тис. осіб. Водночас депортовано лише два десятки литовців.

 

Влада намагалася якнайшвидше асимілювати депортованих – розпорошувала українські сім'ї, щоб вони не створювали компактних національних груп і їхня кількість не перевищувала 10% жителів сіл; українців також заборонено розселяти у зоні 50 км від сухопутного і 30 км від морського кордонів.

 

Чи не найскладнішою проблемою, з якою зіткнулися переселенці після прибуття на нове місце проживання, стала відсутність належних умов для облаштування господарств. Зокрема, в Ольштинському воєводстві, куди переселено більшість українців, не вистачало вільних незнищенних житлових і господарських будівель, які залишили німці (кожне третє господарство вимагало капітального ремонту, а майже кожне десяте не надавалося до вжитку). Надані владою кредити не відповідали масштабам і темпам відбудови. Ситуацію дестабілізували й агенти, яких серед переселенців вербували польські спецслужби для підривної діяльності в українському середовищі. Все це сприяло тому, що відразу розпочався процес самовільного повернення закерзонців на свої землі, який частково легалізовано лише в 1956-1957 рр.

 

Найбільш «підозрілих» українців, у першу чергу патріотично налаштованих селян, представників інтелігенції, симпатиків УПА, влада ізолювала в таборі Явожно (Краківське воєводство), на території філіалу колишнього гітлерівського концентраційного табору в Освенцімі. Всі вони потрапили до цього табору за принципом т. зв. колективної відповідальності. Серед його 3873 в'язнів-українців були і священики, зокрема, отці В. Шевчук (розстріляний 1947 р.), Д. Повстюк, В. Ляшенко, Й. Кондеус, М. Костишин та ін.

 

Наслідки брутально проведених депортацій 1944-1946 рр. і особливо операції «Вісла» 1947 р. створили не лише етнокультурні проблеми для депортованих українців, але політичні, духовні, господарські наслідки для польського соціуму, яке втратило багате поліетнічне середовище, фахівців-господарників, об'єкти сакрального мистецтва польсько-українсько-білоруського пограниччя.

 

Масове виселення українців із регіону довело до майже повної ліквідації мережі православних парафій на території відновленого Люблинського воєводства. У Грубешівському (Гостинне, Черничин, Підгірці, Шпиколоси), Холмському (Жумок, Плаваничі, Жмудь, БусьноХ Біло-Підляському (Гнійно, Бубель, Воскреничі, Докутів), Володавському (Коденець, Косинь, Любінь) повітах Римо-католицький костел перебрав без порозуміння з керівництвом Православної церкви низку сільських церков.

 

Занедбаними залишилися у повоєнні роки храми в деукраїнізованих селах Любартівського (Дратів), Володавському (Володава, Славатичі, Сосновиця, Сухава, Угруськ), Біло-Підляському (Старий Павлів) повітах.

 

Під тиском громадськості, зокрема й репатрійованих холмщаків, лише у 1989 р. відновлено православну Люблинсько-Холмську єпархію. Поступово зростає мережа й Греко-католицької церкви. Після проголошення незалежності України легалізовано й реставровано в Луцьку давню ікону Хомської Богородиці.

 

Аналіз офіційних документів, спогадів і поточної періодики України та Польщі дають підставу вважати депортації українців з прикордоння як конфлікт історичної пам'яті сусідніх народів: Українці хочуть пам'ятати історію, яку поляки воліють забути. Особливо з гіркотою переселенці з Лемківщини, Надсяння і Холмщини згадують про втрату рідної землі, повоєнну радянську дійсність, коли на півдні, сході й навіть заході України їх нерідко з негативним підтекстом сприймали як «поляків», «мазурів», «забужан», «холмщаків», «лемків», або ж «куркулів» (з огляду на привезений реманент і худобу) (Дет. див.: Дрозд Р. Боротьба за тотожність: українці на західних та північних землях Польщі після акції «Вісла» // Українці Холмщини і Підляшшя: історична доля, духовна і матеріальна культура впродовж віків / Упоряд. М. Кучерепа, Н. Сташенко. – Луцьк, 2008. – С. 228-240; Зимомря М. До питання про засади акції «Вісла»: виміри, оцінки // У пошуках правди про акцію «Вісла». Науково-практична конференція, Перемишль, 22-23 листопада 1997 року / Упоряд. М. Литвин. – Перемишль, 1998. – С. 31-35; Ісаєвич Я. Основні проблеми українсько-польських відносин у XX ст. // У пошуках правди. Зб. матеріалів міжнародної наукової конференції «Українсько-польський конфлікт на Волині в роки Другої світової війни: генезис, характер, перебіг і наслідки», Луцьк, 20-23 травня 2003 р. – Луцьк, 2003. – С. 5-21; Ісаєвич Я. Холмсько-волинська трагедія, її передумови, перебіг, наслідки // Волинь і Холмщина 1938-1947 рр.: польсько-українське протистояння та його відлуння. Дослідження, документи, спогади / Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність / Гол. ред. кол. Я. Ісаєвич. – Львів, 2003. – Вип. 10. – С. 3-58; Кабачій Р. Деякі морально-етичні аспекти акції переселення польських українців на Херсонщину в 1945 р. // Південний архів. Історичні науки. – Вип. 5. – Херсон: Айлант, 2001. – С. 170- 176; Кабачій Р. Чим завинили українці Закерзоння? // Наше слово. – 2007. – 29 квітня; Литвин М. Депортації 1944-1945 рр. у суспільній свідомості українців // Україна-Польща історична спадщина і суспільна свідомість / НАН України; Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича. Вип. 2. Депортації 1944-1951 – Львів, 2007. – С. 12-19; Савчук О. Чужі серед своїх, доля депортованих українців Холмщини // Депортації українців та поляків: кінець 1939 - початок 50-х років (До 50-річчя операції «Вісла»), – Львів, 1998. – С. 82-83.).

 

Вивчення складних соціально-політичних деформацій на Холмщині і Підляшші у 40-і роки XX ст. повинні ставитися в контекст відповідних історичних умов у Центрально-Східній і служити підставою не до протиставлення національно-політичних рацій українців і поляків, а до взаєморозуміння історії українсько-польського пограниччя. Насамкінець зауважимо, що національно-культурні запити депортованих в Україні підтримують Об'єднання товариств депортованих українців, суспільно-культурні товариства «Надсяння», «Лемківщина», «Холмщина», «Ярославина». Конгрес українців Холмщини і Підляшшя, які проводять наукові конференції, зеленосвяточні та першолистопадові походи на стрілецько-повстанські могили, пісенно-мистецькі фестивалі, зустрічі-ватри, видають історико-мемуарні книги (краєзнавчі нариси сіл, збірник «Ярославищна», «Лемківський календар» та ін.).

 

Микола Литвин, доктор історичних наук, професор, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України; Ярослав Кондран, Олег Самчук (Львів).