Червень 1941 року. Луцька тюрма. Підготував: Величко Лев

опубліковано 22 груд. 2011 р., 23:16 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №30. (Записано 15 липня 1941 року).

Перед кількома днями подавали ми за німецьким часописом більшу інформацію про те, що діялось в луцькій в’язниці. Тоді писалось про 1500 закатованих в’язнів-українців. Сьогодні користуючись репортажем воєнного кореспондента п. Горста фон Кобілінскі, подаємо в деякому скороченні точніші дані про мученицьку смерть 2800 українців. Очевидно, що й ця цифра ще не повна й її, мабуть, доведеться ще не раз підвищувати.

Луцька тюрма була, як зрештою всі тюрми Західної України, виповнена вщерть українськими політичними в’язнями .У камерах, довжиною 10 метрів, сиділо по 200 в’язнів, очевидно на голих долівках.

В’язні не оманювали себе жадною, найменшою навіть надією побачити волю. Вже після перших гарматних стрілів, які доходили й до понурих тюремних камер, в’язні були приготовані на найгірше, бо хто як хто, але вони найкраще знали своїх катів.

У коридорах загриміли важкі кроки. Камери відчинено, а озброєні по зуби енкаведисти криком, брудною московською лайкою й ударами гвинтівок почали всіх в’язнів зганяти на величезне тюремне подвір’я. Кожноразово брали по 400 українців.

На подвір’ї положення всіх стало ясне. Проти виведених в’язнів скеровано кулемети. Лють і ненависть, а при цьому безмежна погорда з’являлася в очах жертв. Між в’язнями не було слабких. З ясним зором станули вони попід тюремною стіною, звернені спиною до неї. У двох лавах з тим, що передня впала, по приказу, навколішки, задня стояла. За кулеметами стояла зграя катів з ручними гранатами. Те, чого не зробили кулемети, доконали гранати.

Дві години тривала різня, вибухи і лунали передсмертні зойки катованих під стіною жаху. Врешті в напрямі стирти людського м’яса й крови паде запит: «Хто з вас ще живий?». Двічі повторює енкаведист своє питання, врешті піднімається один, другий, третій, десятий. Ось так зголосилося 46 живих ще в’язнів. Кати веліли їм пороздягати вбитих 2754 товаришів недолі, одежу спалити, а тіла закатованих поховати тут же на тюремному подвір’ї.

«Стоїмо, – кінчить Горст фон Кобілінскі, – на тюремному подвір’ї, що на ньому поховано 2000 українських людей. Решту поховали в поблизьких бомбових вирвах. Глядимо на 40-метрову стіну, на якій аж до першого поверху виразно можна бачити сліди екзекуції. Приходять українські жінки з іскоркою надії, що може між врятованими 46 в’язнями знаходяться їх чоловіки, і покидають з риданням оте місце жаху».

Волинь, моя Волинь

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №286.

Глембовська Олександра Дем’янівна, народилася 24 грудня 1930 року в місті Корець Рівненської області, православна, селянка, безпартійна, репресована і депортована в 1945 році, повернулась в Україну в 1961 році.

Одинадцятирічною ученицею школи зустріла я війну. Після того, як німці почали заводити новий порядок, школу закрили. Старшого мого брата забрали на роботу в Німеччину. Коли ж наприкінці 1942 року хотіли забрати в Німеччину і другого брата, то він сказав, що працювати на німців не буде, зв’язався із підпільниками і через деякий час пішов в УПА. Їхній загін воював з німцями. Брат загинув у бою. Було це в 1943 році.

Коли відновилась совєтська влада на Волині, почалося переслідування місцевих жителів з різних мотивів. Біда приходила майже в кожну сім’ю. Нашу сім’ю, яка складалася тоді з 5 чоловік за брата, вивезли в Сибір. Пригадую, як перевозили нас на Схід у «телячих вагонах». Заштовхнули у вагони сотні сімей. У кожному було багато людей, що ніде сісти. Конвоїри не відкривали вагонів. Ніхто не дбав про те, що їдять і як живуть схоплені зненацька і не підготовлені до поїздки люди. Не давали не тільки їжі, а й води. Сухе голодування тривало більше тижня. Арештовані злизували вологу зі стін. Язики у більшості розпухли так, що вивалювались з рота. Щодня вмирало десятки людей, дітей та старших. Мерців не забирали до того часу, поки не прибули на розсильний пункт. Навіть дивитись на це нормальним людям було понад силу.

А яке страхіття чекало нас на поселеннях у Пермській області.

До цього часу не розумію, за що Господь Бог послав на наших людей такі страшні муки. У Пермській області ми пробули з 1945 по 1961 рік, після цього повернулась в Корець Рівненської області на постійне проживання.