Автор: Іван Кандиба, довголітній політв'язень московсько-кагебістських

концтаборів смерті

 

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №261

 

Після комуністичних судилищ-розправ їх жертв завжди чекав етап (доставка на місце відбування покарання). Таке настало і щодо мене та інших шести із т. зв. групи Лук'яненка-Кандиби (всього нас було 7 чоловік) після таємного судилища-розправи, що відбулася над нами 20-24 травня 1961 р.

На етап 16 серпня 1961 р. попало четверо: Іван Кілиш, Йосип Горовницький, Степан Вірун і я. В другій половині дня нас помістили на Львівській залізничній станції у вагон-зек та поїзд вирушив в напрямку Мордовії, де розміщалися концтабори нашого місця відбування покарання. Ранком 18 серпня ми прибули у Харків, де нас висадили і автозеком завезли у харківську пересильну тюрму.

Там помістили нас в одну із підвальних сирих і брудних камер до чотирьох невідомих нам в'язнів. Камера була розміром не більше 12 кв. м з двоярусними дерев'яними нарами, невеликий столик, кілька табуреток та один із головних атрибутів камери – «параша».

Серед «жильців» камери був інтелігентного вигляду кремезний дідуган з сивим, накоротко остриженим волоссям та сивою бородою, якому можна було дати під 70 років. Пересувався він повільно при допомозі кийка, маломовний; з першого погляду відчувалося, що він «західняк». Серед інших трьох був один років 40 мужчина, кремезний, середнього зросту, розмовляв мовою східного українця. Як виявилося, він був засуджений за службу в німецькій поліції. Третій серед них був молодий хлопчина, смуглявий, років 18–19, який з затрудненням розмовляв по-нашому. Він за походженням румун, сповідував єговізм, за що і був засуджений. Четвертим був теж молодий хлопчина, щуплий, низького росту, років 17, на вигляд дуже неохайний, в брудній одежі з випущеною сорочкою, поведінки «жуліка», розмовляв російською мовою наскрізь переплетеною лайливими, нецензурними словами. Це був кримінальник.

Ось у такому товаристві ми опинилися. Як завжди при таких зустрічах, в першу чергу, знайомство – запитання: хто ви? Звідки? За що попали? По якій статті судили? На який термін? і т. п.

Досить стримано цікавився подібним і «дідуган». Ми з самого початку відчули, що він людина духовного сану. В розмові це підтвердилося, беручи до уваги предмет його зацікавлення. Він цікавився становищем української греко-католицької церкви в Галичині, яка після насильницької розправи над нею в 1946 р. перебувала в глибокому підпіллі разом з рештками її священнослужителів. Відчувалося його тяжке переживання з приводу такого становища. Але не признався, хто він такий.

Однак нам все-таки скоро вдалося взнати, хто він, наш співкамерник. Нам посприяв в цьому хлопчина-румун, який чув, що наглядачі звали його «Сліпий». Так ми взнали, що маємо честь перебувати в середовищі наступника славного митрополита Андрея Шептицького – митрополита-політв'язня Йосипа Сліпого.

Ми тут же прийняли його в своє товариство і ділилися з ним своїми харчами, яких мали чимало, бо перед етапом отримали продовольчі передачі з дому. Так ми чотири доби жили однією сім'єю і майже нічого не брали з тюремної їжі, яка була крайньо поганої якості – синя пшоняна похльобка та якась засмічена пісна каша і недопечений чорний хліб та якась брудна водичка під виглядом чаю. За ті дні ми здружилися, і наш дорогий краянин поступово «розкривався» перед нами. Багато розповідав нам про пережите за всі 14 років його перебування в ув'язненні та й за роки до ув'язнення, що для нас було надзвичайно цікавим та корисним.

Розповідав, з якими великими пригодами-перешкодами йому доводилося писати історію Української греко-католицької церкви, яку все-таки написав.

Він повертався з Києва, куди його завезли понад півроку тому. Везли його туди з комфортом, в цивільному одязі, в окремому купе м'якого вагона у супроводі двох кагебістів і харчувався разом з ними в ресторані поїзда. У київській тюрмі теж тримали його в одній із найкращих камер та годували цілком нормально. Періодично викликали його на співбесіди з великим начальством.

Розмови в основному велися навколо питання відречення його від Української греко-католицької церкви. Це й було в основному причиною етапування його до Києва. На випадок згоди обіцяли надати йому один з найвищих санів і т. п. Водили його по церквах, музеях, культурних установах та учбових закладах. Та митрополит Йосип Сліпий стояв, мов скеля несхильним, та не піддавався на всілякі спокуси і залишився вірним Українській греко-католицькій церкві, вірний своєму українському народові, і тому кагебісти вирішили вернути його назад в мордовський концтабір.

Його везли назад етапами разом з в'язнями різної категорії, серед яких переважали кримінальники, які, як правило, вели себе крайньо грубо, нахабно до інтелігентів та старших, грабували їх – забирали як речі, так і харчі, в тому числі й пайку та по-різному знущалися над ними.

Ось при таких обставинах ми й зустрілися з ним у харківській пересильній тюрмі.

На четвертий день нашого перебування всю нашу групу повезли в Мордовію, а митрополит Сліпий залишився в цій сирій тюрмі.

Дуже і дуже було сумно розлучатися з ним, залишаючи його в таких умовах. Після цього ми більше не зустрічалися.

Маємо наглядний приклад того, як ставилося КГБ в різних обставинах до своїх жертв, до своїх підопічних.

Та всьому буває якийсь кінець.

Через півтора року після нашої харківської зустрічі, тобто в січні 1963 р., митрополиту Сліпому було запропоновано виїхати до Риму, до Ватикану, при умові, що він не буде робити зупинки в рідному Львові. Наш Дорогий пастир був змушений погодитися на такі умови і через якийсь час опинився в середовищі Римського папи.

Так скінчилися тяжкі митарства по тюрмах і концтаборах смерті протягом 18 років одного із найславніших синів України митрополита Йосипа Сліпого, якому ще судилося прожити понад 20 років, хоча й поза межами рідної і любимої України, але все-таки на волі й в цивілізованому світі та ще й в середовищі близьких по духу і вірі йому людей та дослужитися до одного із найпочеснішого церковного сану – до кардинальського титулу папського престолу.