Автор: Іван Кандиба, довголітній політв'язень московсько-кагебістських концтаборів смерті
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга І. Документ №261
Після комуністичних судилищ-розправ їх жертв
завжди чекав етап (доставка на місце відбування покарання). Таке настало і щодо
мене та інших шести із т. зв. групи Лук'яненка-Кандиби (всього нас було 7
чоловік) після таємного судилища-розправи, що відбулася над нами 20-24 травня
1961 р. На етап 16 серпня 1961 р. попало четверо: Іван
Кілиш, Йосип Горовницький, Степан Вірун і я. В другій половині дня нас
помістили на Львівській залізничній станції у вагон-зек та поїзд вирушив в
напрямку Мордовії, де розміщалися концтабори нашого місця відбування покарання.
Ранком 18 серпня ми прибули у Харків, де нас висадили і автозеком завезли у
харківську пересильну тюрму. Там помістили нас в одну із підвальних сирих і
брудних камер до чотирьох невідомих нам в'язнів. Камера була розміром не більше
12 кв. м
з двоярусними дерев'яними нарами, невеликий столик, кілька табуреток та один із
головних атрибутів камери – «параша». Серед «жильців» камери був інтелігентного
вигляду кремезний дідуган з сивим, накоротко остриженим волоссям та сивою
бородою, якому можна було дати під 70 років. Пересувався він повільно при
допомозі кийка, маломовний; з першого погляду відчувалося, що він «західняк».
Серед інших трьох був один років 40 мужчина, кремезний, середнього зросту,
розмовляв мовою східного українця. Як виявилося, він був засуджений за службу в
німецькій поліції. Третій серед них був молодий хлопчина, смуглявий, років 18–19,
який з затрудненням розмовляв по-нашому. Він за походженням румун, сповідував єговізм,
за що і був засуджений. Четвертим був теж молодий хлопчина, щуплий, низького
росту, років 17, на вигляд дуже неохайний, в брудній одежі з випущеною
сорочкою, поведінки «жуліка», розмовляв російською мовою наскрізь переплетеною
лайливими, нецензурними словами. Це був кримінальник. Ось у такому товаристві ми опинилися. Як завжди
при таких зустрічах, в першу чергу, знайомство – запитання: хто ви? Звідки? За
що попали? По якій статті судили? На який термін? і т. п. Досить стримано цікавився подібним і «дідуган».
Ми з самого початку відчули, що він людина духовного сану. В розмові це
підтвердилося, беручи до уваги предмет його зацікавлення. Він цікавився
становищем української греко-католицької церкви в Галичині, яка після
насильницької розправи над нею в 1946 р. перебувала в глибокому підпіллі разом
з рештками її священнослужителів. Відчувалося його тяжке переживання з приводу
такого становища. Але не признався, хто він такий. Однак нам все-таки скоро вдалося взнати, хто
він, наш співкамерник. Нам посприяв в цьому хлопчина-румун, який чув, що
наглядачі звали його «Сліпий». Так ми взнали, що маємо честь перебувати в
середовищі наступника славного митрополита Андрея Шептицького –
митрополита-політв'язня Йосипа Сліпого. Ми тут же прийняли його в своє товариство і
ділилися з ним своїми харчами, яких мали чимало, бо перед етапом отримали
продовольчі передачі з дому. Так ми чотири доби жили однією сім'єю і майже
нічого не брали з тюремної їжі, яка була крайньо поганої якості – синя пшоняна
похльобка та якась засмічена пісна каша і недопечений чорний хліб та якась
брудна водичка під виглядом чаю. За ті дні ми здружилися, і наш дорогий краянин
поступово «розкривався» перед нами. Багато розповідав нам про пережите за всі
14 років його перебування в ув'язненні та й за роки до ув'язнення, що для нас
було надзвичайно цікавим та корисним. Розповідав, з якими великими
пригодами-перешкодами йому доводилося писати історію Української
греко-католицької церкви, яку все-таки написав. Він повертався з Києва, куди його завезли понад
півроку тому. Везли його туди з комфортом, в цивільному одязі, в окремому купе
м'якого вагона у супроводі двох кагебістів і харчувався разом з ними в
ресторані поїзда. У київській тюрмі теж тримали його в одній із найкращих камер
та годували цілком нормально. Періодично викликали його на співбесіди з великим
начальством. Розмови в основному велися навколо питання
відречення його від Української греко-католицької церкви. Це й було в основному
причиною етапування його до Києва. На випадок згоди обіцяли надати йому один з
найвищих санів і т. п. Водили його по церквах, музеях, культурних установах та
учбових закладах. Та митрополит Йосип Сліпий стояв, мов скеля несхильним, та не
піддавався на всілякі спокуси і залишився вірним Українській греко-католицькій
церкві, вірний своєму українському народові, і тому кагебісти вирішили вернути
його назад в мордовський концтабір. Його везли назад етапами разом з в'язнями
різної категорії, серед яких переважали кримінальники, які, як правило, вели
себе крайньо грубо, нахабно до інтелігентів та старших, грабували їх – забирали
як речі, так і харчі, в тому числі й пайку та по-різному знущалися над ними. Ось при таких обставинах ми й зустрілися з ним
у харківській пересильній тюрмі. На четвертий день нашого перебування всю нашу
групу повезли в Мордовію, а митрополит Сліпий залишився в цій сирій тюрмі. Дуже і дуже було сумно розлучатися з ним,
залишаючи його в таких умовах. Після цього ми більше не зустрічалися. Маємо наглядний приклад того, як ставилося КГБ
в різних обставинах до своїх жертв, до своїх підопічних. Та всьому буває якийсь кінець. Через півтора року після нашої харківської зустрічі, тобто в січні 1963 р., митрополиту Сліпому було запропоновано виїхати до Риму, до Ватикану, при умові, що він не буде робити зупинки в рідному Львові. Наш Дорогий пастир був змушений погодитися на такі умови і через якийсь час опинився в середовищі Римського папи. Так скінчилися тяжкі митарства по тюрмах і концтаборах смерті протягом 18 років одного із найславніших синів України митрополита Йосипа Сліпого, якому ще судилося прожити понад 20 років, хоча й поза межами рідної і любимої України, але все-таки на волі й в цивілізованому світі та ще й в середовищі близьких по духу і вірі йому людей та дослужитися до одного із найпочеснішого церковного сану – до кардинальського титулу папського престолу. |