Держава Польща здійснювала геноцид українців – Частина 8 (автор: Процюк Віталій)

опубліковано 10 січ. 2013 р., 04:53 Степан Гринчишин   [ оновлено 14 січ. 2013 р., 12:58 ]

Книга пам’яті. м. Львів, 1994. – стор. 75.

 

Історія Перемиської єпархії

 

Нищення церков в Перемиській єпархії

 

Подаю кілька випадків насильства польських шовіністів в Перемиській єпархії Деканат Динівський

У селі Іздебки поляки живцем замурували в пивниці пароха о. Ореста Калужняцького (1871-1945). Поляки завжди відзначалися вишуканістю форм: нищенням, знущанням, глумлінням над людьми та духовністю нашого народу.

Павлокома

Церква Покрови Пречистої Богородиці збудована в 1909 році. Спочатку поляки хотіли переробити церкву на римо-католицький костел, але католицькі чинники не погодились на це. Боячись, щоб церква не стала пам'ятником жертвам польського геноциду, вона була розібрана польськими «християнами», бо нагадувала їм повсякденно передсмертні крики мучених ними людей.

 

3 березня 1945 року поляки із сусідніх сіл обступили село, зігнали усіх українців до церкви. Потім виводили на кладовище, де їх мордували, різали і кидали у заздалегідь підготовлені ями. Тоді замучили 324 чоловіка, навіть вбивали дітей-хлопчиків віком від 4 років і старше. Також був замордований парох о. Володимир Лемець та певна кількість жінок.

 

Улюч

Церкву Св. Отця Николая, збудовану в 1925 р., спалило польське військо.

 

с. Ласків

Максим, мешканець с. Ласкова волості Крилів, так говорив про напад на село Ласків: «10.3.1944 р. біля 3 години ранку варта наша побачила зарево від пожежі над Шиховичами, було чути стрілянину. Біля 6 год. прибув посланець з Шихович і повідомив, що польська банда палить село і вбиває людей. Хлопці нашої самооборони в числі 20 чоловік пішли на поміч. Не доходячи до Шихович наткнулися на польську банду в Ластківськім лісі. По короткій перестрілці хлопці мусіли повернутися до Ласкова. Біля 10 год. ранку побачили, що польська банда оточує наше село з усіх сторін. Наша самооборона була дуже мала в порівнянні з польською бандою, яка нараховувала поза 200 осіб, озброєна була дуже добре. Мали багато рушниць і скорострілів. Командував бандою Бжусь з колонії Ласків, літ 40, польський шовініст. При підході до села стріляли запальними кулями. Село загорілось. Люди втікали, бандити стріляли з віддалі, а кого зловили, перед розстрілом мучили; відрізали вуха, носи, кололи багнетами, ножами, потім вбивали. При тому кричали; «Біць вшисткіх до ногі, навет дзєці, жєби не било ані єднего українца на нашей земі!» Коли село згоріло, бандити почали шукати людей на сховищах. Я зі своєю родиною був у сховищі. Нас було 10 осіб. Бандити віднайшли наше сховище, кричали, говорили по українські: «Вилази, Іване, поляки вже пішли і не будуть більше мордувати». Ніхто одначе не вилазив. Бандити почали відкопувати сховище. Відкинули землю. Жінки думали, що нас спасуть, вийшли першими з дітьми. Бандити наказали їм полягати. Познімали з них одежу, взуття і питали, чи є ще хто в сховищі? Жінки казали, що немає нікого. Тоді поляки казали, що будуть їх різати ножами. Почув я голос бандита: «Давай ножа!» Жінки почали сильно кричати. За хвилину чути було постріли, наших жінок і дітей бандити постріляли. Тоді загинули моя дружина Текля – 30 літ, сестра Марія – 37 літ, син Євген – 11 літ, Віра Позинкевич – 12 літ, мій швагро – 50 літ. Після бандити накидали соломи у вхід і запалили. В сховищі почало горіти на усіх вбрання, я вискочив зі сховища і став утікати до лісу. Поляки стріляли по мені, але мені пощастило втекти. В польській банді, яка напала на с. Ласків були переважно місцеві поляки. Я сам декого пізнав. Після погрому села Ласкова польська банда два тижні грабувала майно наших людей. Місцеві поляки приїжджали на згарища з жінками і забирали все, вишукували в землі закопані речі. Під час цього нападу загинув наш священик Лев Коробчук – 30 літ. В селі Ласкові було вбито польськими бандюгами понад 200 осіб.

 

Зі звіту настоятеля парафії Малків

10.3.1944 р. о год. 2.30 – пише настоятель парафії Шиховичі у своєму звіті, дня 14.3 – бандитами було спалене село Шиховичі, а разом усі церковні будинки, шафи з книжками, документи з церковними речами. Вбито біля 200 людей і всі вони валяються на згарищах до сьогодні (14.3.1944). Ходив я з людьми з Космова до Шихович поховати вбитих, але бандити не дають, кожного разу стріляють. Вчора я ще раз ходив до Шихович і бачив, що трупів почали їсти свині, які ходять голодні на згарищах. Багато людей перейшло Буг, так що можна рахувати, що парохія Шиховичі не існує.

 

10.3.1944 р. о год. 4-ій вранці напала на Сагринь велика банда в кількості 500 бандитів і обступили село з усіх сторін. З віддалі запальними кулями запалили село. Село боронилося півгодини, одначе, коли постав в селі вогонь, зробилося велике замішання й оборона мусіла відступити. Бо мала всього 60 чоловік озброєних лише крісами, а бандити 50 скорострілів, крім того 450 крісів. Банда запалила також церкву і парафіяльні будинки. Парафія мала понад 300 господарств. З них згоріло 280. Мешканців Сагриня уже поховано 202, а з сусідніх сіл біля 300. Крім того, до Сагриня заїздили люди задля безпеки з сіл: Пасіки, Теребіня, Модрина, Майдану, так що кожної ночі Сагринь був переповнений людьми з інших сіл;. Загально у Сагрині загинуло 600-800 людей. Деякі закопані там, де вони загинули і це крадькома, щоб поляки не вбили ще тих, що ховають. Як це зробили в Мягкім, де на другий день повбивали людей, що вернулись у село. Після винищення людей, поляки приїздили до Сагриня зі своїми жінками, дочками, синами та возами. Грабували усе та вивозили до лісу, а потім перевозили до своїх домівок. Так на чужому горі «великі польські християни» багатіли, показуючи свою шовіністичну мораль.

 

15.3.1944 р. я бачив ще непоховану 80-літню жінку, якій голодна свиня виїла лице. Бачив 8 трупів задушених димом в ямі сховища. Поляків і тих, що поробилися католиками з православних, не вбивали, давали їм навіть своїх коней, щоб вони також прилучалися до грабунку. Давали перепустки до Тишовець, а потім коней повертали на їхню «пляцувку» на лісничівку до Тучапського лісу. Хто тільки до Сагриня тепер прийде, старається втікати, бо там смерть. Жінки з лісу кричали до наших людей: «Гей, Марино, втікай сюди», а ті думали, що там вже свої, бігли до них. А звідти вискакували на конях бандюги польські і вбивали їх. Під час цього нападу замордовано дружину з дитиною о. Василя Ляшенка. Дружину задушено і прострелено голову, а дитину (4 роки) знайдено вбитою з переламаною рукою. (Звіт настоятеля с. Сагринь).,

 

Виселення та пацифікація очима очевидців

Виселення

Перше виселення я бачив сам. Якраз проходив коло рідного села Полонної, військо обступило село, з усіх сторін. Хати попід лісом мусіли спакувати речі найшвидше: протягом півгодини, бо поляки сподівалися нападу УПА. Зайшов я потім в одну таку хату. На лопаті лежав вироблений хліб. Готовий, тільки у піч всунути, але спекти, він уже не спікся ніколи. Закам'янів. Вояки тим часом зганяли людей в середину села, звідти погнали на станцію в Щавному. Там уже чекали вагони. Однак не знати чому у вагони їх не посадили, а на другий день погнали назад. Через рідне село! Напевно на те, щоб більша була мука! А потім на Карликів і дальше польськими селами, до Сянока. Я був приблизно два км від Полонної, але коли люди вийшли на гору за село, коло цвинтаря, то стали на хвилину, і тоді і я почув такий плач, що серце моє мало не розірвалось. Потім по дорозі від наших я довідався, чинився страшний грабунок. Кількох дівчат поляки зґвалтували. Коли проходили якесь польське село, офіцери пускали в небо ракети, а на той знак вибігали люди, якщо так їх можна назвати й виривали з рук наших людей худобу, стягали з возів, що попало. Наші гнали десь 120 штук худоби, але в Сяноці нарахували коло 20 корівчин. Польські вояки бачили, як наших б'ють по руках, що тримали худобу, але не реагували. У Сяноці, хто мав якісь гроші, той викупився і повернувся назад. Однак вернулось дуже мало. Зрештою, люди хотіли виїхати, бо як було витримати усі ці знущання. Залишилось в Полонній з тих, хто викупився і вийшов з лісу, де переховувався, десь 40 родин, Почали господарювати, думаючи, що на тому вже кінець, другого виселення не буде. В 1947 р. всіх вивезли на Захід.

Петро Гайсин

Пацифікація

В 1930 р. була пацифікація. Не знав я, хто видав накази такого змісту. Знав я, що приїхало військо, обступило село, а в селі стали ловити всіх дорослих, чоловіків й зганяли в читальню «Просвіти». Військові мали списки активних людей, підготовані поліцією та місцевими донощиками. Зловлених клали на лаву. Два вояки тримали, а два били киями, суканими моченими шнурами.

 

Судді дивилися в папери і визначували скільки кому: 50, 80 чи 100. Не кожен це витримав, дехто млів, відливали його водою й били далі. Тих, кого не було на списку били 25 раз. Били за те, що українець. Після пацифікації багато людей лежало по лікарнях, деякі повмирали. Влада не могла залякати таким способом людей, зате робила зі спокійних сусідів, поляків та українців ненависних ворогів.

Володимир Левосюк

 

Дещо з польської післявоєнної літератури про українсько-польські стосунки

Як приклад подаю донесення польського командира загону капітана «Шарего» про розправу над мирним населенням села Верховини майже через місяць після закінчення Другої світової війни. Це донесення було надруковане у видавництві «Ретро», Люблин, Польща у книжці «За самостийну Україну» ст. 88, 1992 р. Автор Генрік Пайонк.

Подаю в оригіналі:

Dowództwo Narodowych Sil Zbrojnych, aby połoźyć kres temu i zapobiec dalszemu mordowaniu Polaków i ich rodzin, wydało roakaz, aby mieszkańców wsi Wierzchowiny co do jednego wymordować, toteź dnia 6.6.1945 r. powyźsze oddziały pod dowództwemkpt. «Szarego» o godzinie 12 minut 15 przybyly do wsi Wierzchowiny, by dokonać akcji na zbrodniarzach. Akcja trwała do godzinu15 min. 10. W czasie akcji przedewszytkim strzelano do wszystkich mieszkańców pochodzenia ukrańskiego, młodych zaś męczono celem wydobycia broni,która była uźywana na Polaków – co się okázało słuszne,gdyź wydobyto z nich kilka automatów, amunicji i granatów. W powyźszej wsi zostało zamordowane 194 osoby pochodzenia tilko ukrańskiego. (Звіт народних сил збройних. Щоб припинити і запобігти подальшим убивствам поляків та їх родин, видано наказ, щоб жителів села Верховина вимордувати всіх. Отже, 6.6.1945 р. відділи під керівництвом «Шарого» о 12 годині 15 хвилин прибули до села Верховина, щоб виконати акції на розбійниках. Акція тривала до 15 години 10 хвилин. Під час акції в першу чергу стрілялось по всіх мешканцях–українцях та молодих мужчин, з метою вилучення зброї, яку використовували проти поляків. Внаслідок цього отримано декілька автоматів, амуніції та гранат. Під час акції в селі було замордовано 194 особи, виключно українців.)

 

«Стріляли до людей тільки українського походження, в результаті замучено 194 чоловіка, молодих мордовано з метою зізнання: де захована зброя?»

 

Яке блюзнірство, розраховане на сліпу шовіністично-польську ненависть до українців. У молодих українців, згідно рапорту, заховані: автомати, гранати і т. ін. Їх ріжуть, б'ють, мордують і під цим насиллям вони показують, де ця зброя захована. Скажіть, хто б собі позволив тримати заховану зброю, бачачи як палять село, вбивають людей, батьків, родичів, сусідів і спокійно чекав своєї смерті? Навіть не робити спроби використати цю зброю для самозахисту проти польських бандюг.

 

Брехня усе це, що написано у рапорті цього злочинця, при цьому неприкрита, нагла. Не було у цих нещасних селян ніякої зброї.

 

Це польський бандюга, пишучи донесення, хоче уникнути будь-якої відповідальності за свої злочини перед світовою громадською думкою. Пишучи подібні публікації певним чином впливають й на польську громадську думку, виховуючи людиноненависницькі настрої до України і її народу. Це маленька частина з усієї брехні, яка ллється нескінченним потоком з польської післявоєнної літератури. Нехай це лишається на польській совісті, якщо вона у них є. Будемо надіятись, що й вони прозріють у своїх оцінках наших взаємовідносин...

 

Післяслово

Повсякденно польська література та польська сучасна громадська думка наголошують на тому, що не українець, то бандит, головоріз, гайдамачка. Не скупляться на епітети та назви. Усе це підтверджується сотнями видань, які вийшли у післявоєнний період у польських видавництвах. Червоною ниткою, проходить, що не поляк, то патріот, захисник своєї «ойчизни».

 

Безперечно, кожен поляк має право на захист своєї, наголошую своєї, а незагарбаної землі. В польському розумінні українець повинен бути позбавлений будь-яких прав на свою споконвічну землю. І взагалі на людські права: культуру, мову, звичаї, віру.

 

Я не хочу сіяти якусь ненависть між нашими народами, боронь Боже. Хочу збагнути сутність польської душі, що ними керує, з чого вони виходять у своїх поглядах та оцінках наших взаємовідносин? Адже ніхто не посміє заперечити, що в українських тюрмах не сидів і не сидить ні один поляк за своє національне походження та переконання. Для поляків в Україні ні один суд не виносив смертного вироку з цих питань. Постає питання: скільки поляки розстріляли українців у післявоєнний період? Для поляків не був збудований концентраційний табір в Україні. Що не скажеш за Польщу, яка мала «Березу Картузьку» для українців. В ньому було знищено десятки тисяч наших патріотів, найсвідоміших синів нашого народу, знущанням, голодомором, фізичним знищенням,

 

Одна із перших в Європі Польща мала свій концентраційний табір «Березу Картузьку», де виховувала свої людиноненависницькі кадри, так би мовити у «християнському» дусі, любові до ближнього. Польща навчила та підштовхнула Гітлера до побудови подібних таборів. За це полякам повинні бути «вдячні» народи світу.

 

Я глибоко переконаний у тому, що кожна людина, якої б національності не була, якою б мовою не розмовляла, яку б віру не визнавала, у якій державі вона б не жила має право на свої переконання від Бога та природи. Хто посміє заперечити цій істині? Якби на нашій землі усі дотримувались цього переконання, то не було б на землі стільки лиха, горя та безвинно пролитої крові. Нехай кожен задумається над тим,.

 

Чому? Росіяни і поляки вважають, що вони мають право мати більше прав, ніж українці.

 

Чому? Жиди вважають, що вони мають мати більше прав, ніж араби та палестинці.

 

Чому? Серби вважають, що вони мають право мати більше прав. ніж хорвати та мусульмани.

 

Чому? Англійці вважають, що саме вони мають мати більше прав, ніж ірландці.

 

Чому? Іракці та турки вважають, що саме вони мають право диктувати свою волю курдам.

 

Хто береться мені довести, що католицька віра краща ніж православна, мусульманська, будистська чи якась інша? Адже католицизм сіяв смерть та горе на наших землях своїми «хрестовими» походами «огнем і мечем», нищив мільйони людей лише тільки тому, що ходили до церкви, а не до костелу.

 

Чому, вважалось, що Богу можна було молитися лише мовами: латинською, грецькою та жидівською? Хіба у цьому не закладений злочин проти людства та Віри? Не на користь Христа та християнства.

 

Якщо я сповідую принципи закону Божого, не відступаю від них, молюся Богу своєю рідною мовою, хіба у цьому можна вбачати злочин? Хто посміє заперечити це: поляк росіянин грек, жид, англієць і т. д. Чому?

 

Аналізуючи пережите, бачене, весь час переслідує мене думка, що ми за народ такий? Народ, який не обстоює себе на своїй споконвічній землі, почуває себе приниженим, упослідженим, другорядним, русскоязичним. Коли вже нарешті вилетить з нас рабська душа, коли ми станемо на своїй землі справжніми господарями, захисниками своєї мови, культури, видатних людей нашого народу, коли ми згадаємо про усі кривда зроблені нам сусідами.

 

Пора сказати відкритим текстом північному сусіду: годі зазіхати на нашу територіальну цілісність Коли припинимо базікання про двомовність у державі, коли перестануть у Верховній Раді виступати чужою мовою, цим нам доводячи й нагло підкреслюючи свою зверхність і зверхність свого жандармського язика.

 

Принципово не поважають народ, з яким доля звела їх жити.

 

Чому ми не платимо ворогам за заподіяні нам кривди, знущання над нами?

 

Чому прощаємо тих, хто мільйонами вивозив наш народ у Сибір, розстрілював сотнями тисяч, мільйонами морив голодомором, називав нас та найкращих синів нашого народу – бандитами, а катів наших величав патріотами. Платив й далі платить їм великі пенсії ще й понині.

 

Ми навіть не робимо спроби хоча б відшукати та назвати поіменно усіх душителів нашого народу не для помсти, а для того, щоб прип'яти їх до ганебного стовпа та винести на суд історії. Попри усе те, ми українці пам'ятаємо заподіяні кривди народам, які живуть поруч з нами, вшановуємо пам'ять про загиблих, про гнаних, скривджених. Ми пам'ятаємо Бабин Яр, депортацію німців та кримських татар, ба навіть вивішуємо прапори з чорними стрічками. Це прекрасно, чудово, що почуття до скривджених залишилось у наших душах, не змогли кати це почуття забрати від нас. А як же жми самі? Нас українців з «Закерзоння» брутально депортовано 520 тисяч на схід та 362 тисячі на захід під так званою операцією «Вісла» і ніхто й словом не обмовився на офіційному рівні.

 

Ми й далі боїмося сказати правду, не дай Боже скривдити ворога, нагадавши йому про його злочини. Окупант нас бив, стріляв, нищив нашу духовність, мову, культуру, нищив фізично, але що характерно, нас називав бандитами. Ми, що неймовірним здається, змирились з цією назвою, ніби справді ми такі були і є?

 

Ні! Я і мільйони свідомих українців завжди твердили і твердять словами Василя Симоненка!

 

Народ мій є,

Народ мій завжди буде,

Ніхто не перекреслить мій народ.

Пощезнуть всі перевертні, приблуди

І орди завойовників заброд.

Ви, байструки катів осатанілих,

Так знайте, виродки, про це!

Народ мій є,

В його гарячих жилах

Козацька кров пульсує і гуде.

 

Ця праця, це малесенька цеглина з того ПАМ'ЯТНИКА, який мусить бути збудований безвинно загиблим українцям на наших споконвічних землях Холмщини, Підляшшя, Перемишльщини, Ярославщини та Лемківщини від людиноненависницьких банд польських шовіністів.

 

Вічна пам'ять нашим загиблим братам і сестрам. Нехай не зітреться з нашої пам'яті та пам'яті пройдешніх поколінь у віках!