У святу неділю не сизі орли заклекотали. (Автори: Корольов В., Мицик Ю.)

опубліковано 1 лют. 2015 р., 08:19 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 лют. 2015 р., 09:23 ]

Войовнича політика турецьких султанів відігравала протягом кількох стопіть, в основному XV–XVII, реакційну роль в економічному та культурному житті багатьох народів Європи. В особливо тяжкому становищі опинилися Росія, Україна і Молдавія. Вони постійно терпіли від татарських наскоків, які фактично не припинялися, починаючи з часів монголо-татарської навали XIII ст. Потрапивши під турецький протекторат у 1471 році, Кримське ханство вогнем і мечем плюндрувало російські, українські та молдавські міста й села, сіяло смерть і спустошення, забирало в неволю тисячі жителів. Ще з часів монголо-татарської навали завойовники вивозили й продавали невільників у різних кінцях імперії Чингізідів, що простяглася від Тихого океану до Середземного та Чорного морів. Так, Італієць Плано Карпіні, посол Римського Папи Іннокентія IV, в 1246 році у ставці великого монгольського хана Гуюка бачив руса-невільника Кузьму, який був придворним ювеліром та різьбярем і показував послу зроблені ним для хана трон та печатку. У 1214 році, перебуваючи у великого хана Мунке в Імперській столиці Каракорумі (Центральна Монголія), зустрічався з невільником-русом, який був архітектором. Інші джерела свідчать про те, що невільників з українських земель продавали у XIV–XV століттях у Каталонії, Італії, на півдні Франції. За галицьких рабинь на ринках Генуї та Венеції платили в цей час по 46 золотих дукатів. Ці чорні традиції Чингізхана та Батия продовжували турецько-татарські феодали. Работоргівля давала їм великі прибутки.

 

 

Вже перший значний наскок турецьких загарбників на Галичину (Львів, Перемишль, Чортків) у 1497–1498 рр. призвів до того, що українськими й польськими бранцями були переповнені «Фракія, Македонія, татарські землі, Азія і Греція». Білоруський публіцист початку XVI ст. Михайло Литвин (М. Тишкевич) із гіркотою згадував свою розмову зі старим перекопським митником, який, постійно бачучи, як ординці женуть у Крим нові й нові юрби полонених, спитав: «Чи залишаються ще люди в нашій стороні, чи ні!» І почувши ствердну відповідь, дивувався: «Та звідки ж береться їх така сила-силенна!»

 

Захоплених у ясир людей ординці продавали на невільницьких ринках Кафи, Гезлева, Козлова, Стамбула та інших міст. Це засвідчують і українські народні думи, передовсім «Плач невільників у турецькій неволі».

 

Рабинь-слов'янок часто продавали в гареми. Траплялося, що вони навіть потрапляли до турецьких султанів, як відома Роксолана – дружина Сулеймана І Кануні (1520 – 1566), мати Селіма II (1566 – 1573).

 

У своїх гаремах українських невільниць мали султани Осман II, Ібрагім, Мустафа II. Українські матері породили турецьких султанів Мухаммеда IV (1648 – 1687) та Османа III (1754 –  1757).

 

Молодих хлопців робили євнухами або віддавали до яничарського корпусу. Загальновідомо, що більшість турецьких яничарів і єгипетських мамлюків розмовляла слов'янськими мовами. Автори XVI – XVII ст. Павло Йовій, Адам Олеарій відзначали, що ці мови займають трете місце у стамбульському дворі після турецької та арабської.

 

З яничар-потурнаків вийшло чимало державних та військових діячів Османської імперії. Досить згадати великих візирів XVI ст. – слов'янина-босняка Мустафу-пашу, серба Мехмеда Соколлу (Соколовича). Син слов'янина-яничара з Вардару (Македонія) та вдови православного попа Орудж-Хайреддін, його брати Хизир та Ісхак Барбаросси («Рудобороді») очолили антиіспанське повстання в Алжірі 1512 –  1518 рр. і домоглися незалежності цієї країни. Щоправда, Орудж змушений був визнати себе турецьким васалом і приєднати Алжир до Османської імперії. Український полоняник Яків Малик став у XVII ст. великим візиром князівства Гуджарат (Західна Індія) і відіграв велику роль у посиленні обороноздатності цієї держави. Якийсь українець-потурнак у 1730 р. став пашею у Південному Ємені.

 

Звичайно, такі випадки нечасті. Основна маса невільників була приречена на повільне згасання внаслідок тяжкої праці та жахливих умов існування, туги за батьківщиною і рідними. Рабовласники давали їм обурливі клички, таврували, мов худобу, примушували приймати іслам і тяжко працювати. Власне, уже перші дні неволі, невільничий ринок залишали невигойну рану в душі невільників.

 

Яскраву картину невільницького ринку в Стамбулі змалював, зокрема, у вересні 1608 р. вірменський мандрівник Симеон Лехаці: «Інша брама веде до Ясир-базару, де продають численних християн різних племен. Діди і старі жінки сидять, дівчаток і хлопчиків, парубків і гарних жінок купці, узявши за руки, показували і продавали, наче коней чи мулів. Інших невільників збирали десь на площі, наче отару овець. Покупці відкривали обличчя і груди молодих дівчат, обмацували з голови до ніг усе їхнє тіло, щоб в них не було корости, виразки чи якихось інших ран. А вони стояли тихо й нічого не казали. Тих, які подобалися покупцям, купували, віднявши в батька й матері, розлучивши із сестрами та братами, й везли до себе. Таке горе, якого я досі ніколи не бачив і не знав, смутило мене. У мене заболіла голова, затремтіло серце, обурилася душа і здригнулося все моє єство. Дивлячись із сльозами й журним обличчям на небо, я, зітхаючи, казав: «Горе мені страждучому! Краще б мені не народжуватися на світ чи не приходити сюди, ніж своїми очима бачити таке смутне та тяжке видовисько!..»

 

Минали роки, десятиліття і століття, а невільницький ринок продовжував існувати. Про те саме пишуть різні автори-сучасники, зокрема й Василь Григорович-Барський, славетний київський мандрівник XVIII ст.

 

З-поміж іноземців свої спогади залишив шведський посол до Криму в 1651 р. Йоганн Майєр: «Я бачив полонених християн, котрі працювали і на Великдень, йдучи за плугом. Коли ж вони через втому не могли рухатися, їх жорстоко били ліниві татари. Потім нещасні люди діставали трохи їжі, до того ж погано зготованої: трохи молока й трохи сиру».

 

Джерела свідчать, що невільники ненавиділи гнобителів і готові були при першій же нагоді, особливо під час походів на Крим запорізьких і донських козаків, підняти повстання. Це змушувало рабовласників бути винятково обережними. Вони посилювали охорону невільників, заганяли їх на ніч до глибоких ям, котрі закривали решіткою. Але це не могло зламати духу невільників.

 

Найтяжча доля випадала гребцям на турецьких галерах. Сюди насамперед призначали козаків. Більшість гребців становили українські та російські невільники, про що свідчать різні джерела. Зокрема, італійський автор першої половини XVII ст. Марко Томмазо Марнавізіо пише: «Тепер на турецьких галерах майже не побачиш невільників з інших націй, крім уже згаданих». Він мав на увазі українців та росіян. Нелюдські умови існування, жахлива перевтома при греблі, огидна їжа, холод та спека, паразити – все це призвело до того, що турецьке слово «кадирга», тобто галера, перейшло в українську, російську та білоруську мови і стало синонімом до слова неволя. Свідчення сучасників щодо цього однозначні. Згаданий Марнавізіо писав, що невільників-гребців «турки купують у татар, знущаються над ними, б'ють і гноблять, наче своїх власних рабів».

 

Чеський шляхтич Вацлав Вратислав, який на власному досвіді пізнав долю гребця, писав наприкінці XVI ст.: «Неможливо уявити і повірити в те, щоб жива людська душа знесла й витерпіла такі жахливі поневіряння».

 

Минали століття, галерний молох поглинав тисячі життів, а становище невільників не змінювалося. У 1719 р. російський паломник М. Г. Нечаєв, оглядаючи галери, що стояли у Стамбулі, зробив у щоденнику красномовний запис: «Ту нужду страшенну, яку терплять невільники на каторгах, годі описати. Вони з горя плачуть і волають: краще б нам не родитися на світ!»

 

Боячись невільничих бунтів, командування турецького воєнно-морського флоту, капітани галер вживали запобіжних заходів. Невільників приковували групами до банок (упорних брусів), а кожен, крім того, був ще прикутий за одну чи обидві ноги до тих самих банок. Часто кайданами сковували і руки, але так, щоб це не заважало греблі. У відкритому морі турки вдягали на кожного невільника залізні наплечники чи кола, щоб вони не могли напасти на своїх мучителів. Спали і їли раби по змінах, не залишаючи банок. Кайданів їм не знімали навіть під час роботи з вітрилами чи виходу на берег.

 

Стосовно невільників турецьке командування завжди керувалося терористичною системою управління і покарань. Найжорстокіше поводження з гребцями було нормою.

 

Вратислав згадував про те, що невільника, який працював не в повну силу, наглядачі жорстоко били по голому тілу ременем із волячої шкіри або мокрим канатом, змоченим у морі. Через те по всьому тілу робилися криваві синці. Невільникам під час екзекуції заборонялося навіть стогнати, інакше на їхні спини падали подвійні удари. Щоправда, останнє не було нормою. За свідченням колишнього невільника-гребця, голландського вітрильного майстра Яна Янсена Стрейса, котрий залишив у своїх спогадах важливі свідчення і про Селянську війну під проводом Степана Разіна, на «його» галері «жорстокий кат бив усіх підряд, вважаючи непорядком, коли не лунали чиїсь зойки». Якщо невільник непритомнів, то його били ще жорстокіше і навіть викидали за борт у відкритому морі.

 

Досить часто наглядачами на галерах були потурнаки — християни-ренегати, які прийняли іслам. До невільників вони ставилися з особливою жорстокістю. Були, звичайно, серед них і винятки. Слід зазначити, що турецькі наглядачі повинні були пильно стежити і за тим, щоб невільники-гребці не кінчали життя самогубством, і жорстоко карали їхніх товаришів по нещастю, якщо таке і траплялося на галері. Всю цю картину страшних знущань над людьми стисло і точно змальовує українська народна дума «Невільники на каторзі».

 

Тяжка доля невільників, особливо гребців-галерників, була неабияким випробуванням людської мужності і сили духу, тому більшість рабів наполегливо шукала шляхів до волі, намагаючись за найменшої можливості визволитися.

 

Найкоротший та найлегший шлях для утікачів із Кримського ханства чи турецьких фортець Північного Причорномор'я пролягав через так зване «Дике поле». Ним користувалась більшість невільників, про що свідчить і українська народна дума «Втеча трьох братів із города Азова». Зокрема, цим шляхом скористався колишній ярославський кріпак, донський козак Фома Григор'єв, коли в 1649 р. після трирічного полону втік із Криму на Дін.

 

З Таманського півострова на Дін утекли в 1649 – 1650 рр. невільники, донські козаки А. Кондратьєв, М. Максимов, І. Федоров, Д. Федоров, причому останній був у татарській неволі 15 років.

 

Під час обміну полоненими під Валуйками в 1653 р. від кримського князя Маметші втік до росіян Іван Гавриленко, уродженець Вишгорода. З ним прибув хлопець-мусульманин Лячинко, який не пам'ятав своїх батьків і лише з розповідей знав, що його батько був невільником-християнином з України і вже давно втік у рідні краї. Опинившись у Москві, Лячинко просив у царя дозволу прийняти християнство і залишитися у Росії.

 

Найбільша кількість полонених із Росії та України перебувала у Стамбулі, але й вони наполегливо шукали шляхів до повернення на батьківщину. Типовою долею невільника-утікача є біографія донського козака Микити Недосєкіна. Він потрапив у полон під Азовом у 40-х роках XVII ст. і згодом опинився у малоазійській частині Туреччини. Звідси втік у 1653 р. на Афон, потім повернув на Сербію, пройшов Валахію, де зустрівся з іншим утікачем, колишнім дрібним дворянином із Тули П. Пилюгіним, якого ординці захопили в полон ще в 1634 р. і продали в Стамбул. Подальший шлях до Києва обидва втікачі пройшли разом і просили в київських воєвод дозволу виїхати до Москви.

 

Другим випробуваним шляхом для утікачів був так званий «балканський шлях». Його популярність була не випадкова. Втікачі розраховували на приязнь греків, болгар, сербів та інших народів, що терпіли від турецьких загарбників. Близькість мов, культур, однакова віра теж збільшували шанси на успішну втечу з полону. Характерно, що місцеві купці за власною ініціативою нерідко скуповували в рабовласників невільників і везли їх на батьківщину. Так, у 1669 р. молдавський грек Олексій викупив із кримського полону 7 «ратних людей» і привіз їх у Москву. У 1682 р. «грек» (очевидно, серб) Іван Сербин привіз у Росію 84. невільники. У 1693 р. грек Юр'їв викупив із полону росіян Безуліна і Гаврилова та українців Моргуненка і Болтенка, привіз їх у Москву.

 

Велику роль у визволенні невільників-християн із турецького і татарського полону відігравали вірменські купці. Так, у 1624 р. вірмени Антонін, Криштоф і третій (ім'я невідоме) викупили з татарської неволі за 500 золотих талярів українського художника Дмитра Борисковича з Рогатина.

 

У 1628 р. вірменин Якуб, син Івана, викупив у Стамбулі українців: двох братів та чоловіка з жінкою.

 

Рідше втікачі обирали більш далекі маршрути через Середню та Західну Європу або через Іран, який постійно ворогував з Османською імперією. Так, відомий керівник антитурецьких походів український православний князь Самійло Корецький потрапив 1612 р. у Молдавії в полон і був кинутий у відому стамбульську темницю – замок Єдикуле. Звідси у 1617 році він утік за допомогою грецьких православних ченців та львівських вірменів М. Аведиковича і С. Серебковича. Морем він дістався до Венеції, а звідти на батьківщину.

 

«Сын боярский», тобто дрібний російський дворянин С. Фомін разом із п'ятьма товаришами втік із неволі до Ірану, а звідти разом із російським посольством повернувся до Москви.

 

Зазначимо, що в 1619 р. до Мінгрелії прибув корабель запорожців, який висадив на грузинський берег 40 козаків на чолі зі Степаном. Вони мали за дорученням полковника Оліфера Голуба пробратися до Ірану й з шахом Аббасом Великим укласти антитурецьку лігу. Степан прибув до шаха раніше, а його 39 товаришів внаслідок зради Георгія III, царя Імеретії були видані турецькому візиру, котрий якраз перебував біля озера Ван. Візир ув'язнив козаків у якійсь вежі, але багатьом із них удалося утекти з полону. 8 козаків прибули 17 червня 1619 р. до Ісфагану й зустріли там шаха Аббаса і свого товариша Степана. Після досить вдалих переговорів, про які згадує відомий італійський гуманіст XVII ст., мандрівник і вчений-орієнталіст Піетро делла Валле, козаки повернулися в Україну.

 

Логічно припустити, що шлях через Іран обирали невільники, котрі опинялися в Анатолії, Лівані та Сирії. До речі, відомий арабський письменник і мандрівник Павло Халебський (з міста Халеб у Сирії), який побував у Молдавії, Росії та на Україні в 1654 – 1656 рр., із подивом зазначав, що тут перебуває «сила полонених, котрі втекли з нашої землі».

 

Щоб вирватися з полону, невільники використовували будь-які можливості, зокрема, намагалися якось побачити грецьких чи вірменських купців, пробитися до дипломатичних представників Росії, Речі Посполитої, до послів Богдана Хмельницького.

 

Траплялося, що тих, які вже не могли працювати, рабовласники відпускали на волю, вручаючи їм відповідний документ. Але це не давало змоги вирватися з рабства. Відпущені невільники не могли сплатити мита за виїзд з Кримського ханства чи Османської імперії і мусили жебракувати, аби не вмерти з голоду. Досить типовою є доля киянки Тетяни, дочки Юрія. У 1649 р. вона пішла на свій город, під Києвом. По дорозі її захопили татари, які формально були тоді союзниками Хмельницького. Тетяну продали на ринку у Криму якомусь греку із Стамбула, котрий через 11 років відпустив її на волю і одружив з невільником-росіянином. Через 4 роки чоловік Тетяни помер, а вона не могла виїхати зі Стамбула доти, доки їй не допоміг у цьому російський дипломат Олексій Васнецов. Тільки 1684 р. після тридцяти п’ятилітнього полону Тетяна прибула до Москви разом із послом.

 

На жаль, легальних заходів для того, щоб визволити полонених із неволі, часто не вистачало. Так, у 1651 р. до російського посла у Криму І. Єлякова прибув київський чернець Арсеній у супроводі перекладача – запорізького козака Федора. Вони привезли зі собою грамоту з Посольського приказу, в якій послу вказувалося на необхідність посприяти викупу з полону матері й двох сестер Арсенія. І. Єляков вжив відповідних заходів, але вдалося розшукати лише одну сестру Арсенія – Федору, яка проживала в Сатанові. Хазяїн Федори зажадав від її брата величезної суми – 300 золотих, у той час як той мав лише 75 золотих монет. Викупити сестру Арсенію не вдалося. У таких випадках посли нерідко йшли на значний ризик, сприяючи втечі невільників з полону.

 

Відомі випадки, коли невільники навіть приймали мусульманство, вступали на військову службу в турецькому війську, щоб за зручної нагоди перейти на бік супротивного османам війська. Так, 9 серпня 1672 р. до Яна Собєського, тодішнього великого гетьмана коронного, було надіслано двох турецьких солдатів, які перейшли до польського гарнізону в Кам'янці-Подільському. Один із них був колишнім невільником, який походив «з Лохвиць на Задніпрі», тобто з м. Лохвиці, що на Полтавщині. Другий перебіжник був колишнім невільником. Його турки взяли в полон в Угорщині. Обидва «побусурманилися» у неволі, стали кухарями у візира у Стамбулі й супроводжували потім свого пана на війну. Під стінами Кам'янця-Подільського вони перейшли на бік польського війська і принесли важливі відомості про становище в турецькому таборі.

 

У вересні 1672 р. до польського загону, який вів бойові дії на Волині проти ординців, перейшло троє турецьких солдатів. Один із них, ІІІахкей, насправді мав ім'я Василь і походив із Костянтинова. В юності він потрапив у татарську неволю і був проданий якомусь турецькому вельможі Алімазі в Анкару і пішов із ним на війну. Другий, ІІІахпас, насправді був Стефаном, «бранцем із Паволочі». Він супроводжував свого пана з військом під Ясси і Кам'янець-Подільський, а потім зумів використати зручний момент для втечі. Третій перебіжчик, Делавер, мав ім'я Міхай і був угорцем за походженням. Усі троє принесли важливу інформацію про сили турецької армії і додали, що серед колишніх невільників у турецькому таборі є чимало таких, котрі при нагоді допомогли б громити османів.

 

Справді, ці факти не були поодинокі. Так, у березні 1673 р. до Львова прибув утікач із турецької армії, потурнак, шляхтич Потишинський. Інформація, принесена ним, була настільки важлива, що Потишинського повезли до Варшави. Трохи згодом прибула група колишніх невільників, які покинули турецьку армію під Кам'янцем-Подільським. Серед них був німець, «покоєвий» слуга самого Халіл-паші.

 

Утечі невільників-гребців із галер були особливо небезпечні. Вдень і вночі галерники перебували під пильною вартою, розпорядок якої регулював морський статут. За спробу втечі і навіть появу коло місць зберігання зброї гребців карали в найжорстокіший спосіб: били по п'ятах, відрізали вуха й ніс, страчували. Характерний випадок оповідає Ян Стрейс. Його сусідом по галерницькій лаві був «московит», який за 24 роки неволі кілька разів намагався утекти, але невдало, внаслідок чого «він втратив вуха й ніс». Наглядачі попередили його, що якщо він ще раз спробує утекти, то його спалять. Незважаючи на останнє попередження, втікач залишився непохитним у своєму намірі і пропонував Стрейсу спільну втечу, кажучи: «Я скоріше помру, ніж дозволю цим чортовим собакам... мучити мене... Хіба існує скарб прекрасніший і кращий, ніж воля!!» Стрейс погодився з товаришем, і ще одна спроба втечі виявилася вдалою.

 

Досить частими були випадки, коли гребців-галерників визволяли після бою переможці турецького флоту. Цікава доля іншого московита – селянина Василя Скуридіна, котрий протягом 43-х років був гребцем на галерах. Під час морської битви між турецьким та іспанським флотами османи потерпіли поразку. Кілька галер іспанці захопили в полон, і Скуридін, як і 60 його товаришів (росіян, українців, білорусів), був відпущений на волю за наказом іспанського короля Філіппа IV. 1612 року Скуридін дістався до Чигирина, де зустрівся з гетьманом Богданом Хмельницьким, а звідти відбув до Москви.

 

Український козак Іван Бакулін (Вакуленко), котрий пробув на галері 22 роки, під час бою на Середземному морі у 80-х роках XVII ст. був визволений флорентійськими моряками разом з іншими 250 гребцями. Неаполітанський віце-король передав магнату Томашеві Замойському рабів-галерників, яких його флот визволив після переможної битви неподалік Греції. У славнозвісній битві при Лепанто (1571 р.) європейський флот визволив 15,5 тисячі гребців на турецьких галерах, серед яких було 12 тисяч християн.

 

Умови морської битви збільшували шанси невільників на успіх втечі, і вони ж давали гребцям унікальну можливість масового протесту. Так, у 20-х роках XVII ст. під час бою при Карахармані запорізько-донська флотилія, яка складалася з 300 човнів, ударила на турецьку ескадру на чолі з капудан-пашею Реджебом. Як свідчить турецький хроніст Наїма, паша пізніше отримав прізвисько «пере­можець козаків». Турецька ескадра нараховувала 43 галери, але 22 з них безнадійно відстали через штиль і перевтому гребців. В один із моментів битви гребці перестали веслувати і полегшили висадку козацького десанту (200 душ) на адміральську галеру. Лише міцні кайдани перешкодили гребцям приєднатися до козаків. Турецьку ескадру врятував свіжий вітер, який дав змогу галерам рухатися під вітрилами, без допомоги гребців.

 

Найвищою формою протесту невільників були повстання, які, на жаль, майже не привернули уваги дослідників. Перше відоме повстання гребців-галерників відбулося 1613 р. Під час бою між турецькою та іспанською ескадрами в Середземному морі повстало 400 гребців-галерників. Серед них були донці й запорожці, що пробули в полоні від 10 до 20 років. Здобувши перемогу, колишні невільники віддали захоплені кораблі іспанцям і через Італію, Чехію вирушили додому. У Варшаві вони спробували побачитися з митрополитом Філаретом, батьком першого російського царя Михаїла з династії Романових, але спроба їм не вдалася. Отримавши лише «благословення» Філарета, невільники пішли на Січ і на Дон.

 

Дуже своєрідним було повстання 1625 – 1626 рр. Тоді галера капудан-паші вмерзла в лід, і 260 російських та українських гребців було переведено до балаклавської тюрми. Саме тут навесні 1626 р. спалахнуло повстання, яке очолив відомий запорізько-донський отаман Олексій Шафран. У полон він потрапив ще у 1620 р. під час морської експедиції козаків. Невільники перебили охорону  і під сильним ворожим вогнем 160 із них зуміли захопити корабель, який стояв у балаклавській гавані. На ньому повстанці дісталися врешті до рідних боратів.

  

Восени 1627 р. вибухнуло повстання гребців на адміральській галері Касимбека, яка стояла я порту Мітіліні (острів Лезбос). 220 невільників, з котрих 192 були українцями, росіянами та поляками, вибрали слушний момент, коли через бурю частина команди зійшла на берег, і повстали. Їх очолив український шляхтич, уродженець м. Бара Марко Якимовський. На захопленій галері повстанці обійшли Грецію, припливли в сицілійський порт Мессіну, а потім дісталися до Палермо, Неаполя і Рима. Їх гідно вшанував правитель Королівства Обох Сицилій Фердинанд IV, Римський Папа та єпископи. Потім через Краків вони повернулися додому. Подвиг невільників-повстанців увічнив італійський письменник М. Марнавізіо у своїй книжці, яка вийшла у світ 1628 р.

 

Одне з найбільших повстань невільників-гребців відбулося у 1642 р. на турецькій галері, яка перебувала у Мармуровому морі, під керівництвом майбутнього козацького полковника з Ніжина Романа Катіржного. Більшість невільників становили українці та росіяни (207 осіб). Ще 70 галерників були з інших християнських країн. Відзначають джерела також важливу допомогу, яку подав повсталим потурнак-італієць Сильвестр із Ліворно. Під час повстання було вбито або викинуто за борт 220 осіб турецької команди. Повстанці успішно провели корабель повз Грецію до Мессіни. Звідти вони повернулися на батьківщину.

 

У 1665 р. вибухнуло повстання на двох турецьких галерах у Середземному морі, яке очолив поляк Чарнецький. Серед повстанців були й жителі м. Котельви Йосип Михайлов (Михайленко) та Роман Федорів (Федореико), котрих ординці захопили в полон трьома роками раніше. Успіху повстання сприяв наступ венеціанського флоту. Пізніше визволені кораблі прибули до Венеції, і обидва побратими дісталися на батьківщину.

 

У 1697 р. повстали невільники на турецькій галері, яка пливла з Гезлева (сучасна Євпаторія) до Стамбула. Оволодівши кораблем, повстанці пристали до берега і пішки дісталися до Запорізької Січі. Нарешті, можна згадати повідомлення деяких авторів про повстання гребців, яким керував славнозвісний запорізький гетьман Іван Сулима. Захоплену повстанцями галеру він подарував Папі Римському Павлу V, за що був нагороджений Золотою медаллю.

 

Повстань, звичайно, було значно більше, не всі вони закінчувалися успішно, про багато з них поки що не маємо жодних відомостей. Одне слово, науковців та дослідників чекає серйозна робота.

м. Дніпропетровськ