У німецьких казармах і російських казематах, частина IІ, (автор: Саламаха Володимир)

опубліковано 16 черв. 2013 р., 10:32 Степан Гринчишин

Бурхливі шкільні роки у Львові

Коли директор школи, колишній старшина УГА, пан Шерстило привів мене в клас, один з учнів, а це Ярослав Гордоник встав і, хоч побачив мене вперше, попросив директора посадити мене за одну парту з ним. Так ми з першої хвилини зустрічі заприятелювали. І не тільки з ним, а також з його друзями, які жили недалеко. Це були Юрій Дейнека, Богдан Ванельчук, Микола Стародуб, дівчатка Стефця Мицик, Орися Грицина. Зі школи ми разом йшли додому, а біля своїх будинків розходились. Деколи ходили разом в кіно. Через місяць ми майже всі вступили у фізкультурне товариство на вулиці Руській № 20, в УТТ (українське тіловиховне товариство). Колись, до приходу більшовиків, воно називалось Товариство батька Сокола. Займались гімнастикою, різними вправами на природі, грали в сітківку. Зрідка ходили в похід за Львів, у Брюховичі, співали пісні. За один 1942 рік ми закінчили два класи – 5 і 6, перейшли в 7-ий. Мої нові друзі ще до приходу "визволителів" були в пласті, але пласт забороняли, як поляки так більшовиками з німцями. Ми із заздрістю дивилися на німецьких школярів, які були в німецьких організаціях. Вони мали свою уніформу. Часто ми з ними мали і сутички. Це був воєнний час. Коли вони на нас дивились з ненавистю, то ми теж. За один рік навчання в школі нас переводили з одного будинку в інший, на різні вулиці багато разів. Йшла війна, з фронту привозили багато ранених німецьких вояків і школи переобладнували на лазарети.

 

Після закінчення 7-го класу нас, учнів багатьох шкіл, організовано привели в Преображенську церкву на вулицю Краківську. Перед нами виступив єпископ Костельник, привітав нас зі закінченням 7-го класу, побажав нам здоров'я і успіхів у навчанні. Він нам, намов дорослим, сказав: "Дорогі діти. Українці. На вас всіх покладає надію вся Україна. Будьте горді, що ви є спадкоємцями славних княжих лицарів і славних козаків". Разом зі своїми директорами і вчителями ми всі організовано пішли на Янівський цвинтар, на 38-ме поле, де похоронені були стрільці УГА, які полягли в боях з польськими окупантами.

 

Наші директори, колишні старшини УГА, з повагою стояли перед могилами генерала Тарновського і Левицького. Відбулася церемонія звітування перед могилою генерала Тарнавського. З 38-го поля всі перейшли до двох дерев’яних хрестів. Це могили українських оунівців Біласа і Данилишина, яких польські окупанти засудили до кари смерті. Тут вони поховані. Тепер в нашій незалежній Українській Державі їхні могили впорядковані і першого листопада приходять сотні людей помолитись, від дати їм шану, а священики відправляють службу Божу за їх душі.

 

1943 рік. Я закінчив 7-ий клас і вступив у ремісниче училище на механічний відділ. Брат Богдан вчився у Малій духовній семінарії. Жили ми у Львові, в залізничних будинках. Тато працювали на залізниці кондуктором пасажирського поїзду Львів-Здолбунів. Разом з татом працювали їхні знайомі пани: Маєвський і Біда.

 

Одного разу тато розповіли цікавий випадок. Поїзд вертався із міста Здолбунова до Львова, у вагоні були старший кондуктор і молодший, один німець. Це були переважно німці або поляки з Сілезії. При перевірці білетів у пасажирів виявилось, що один пасажир не має білета. Німець почав бити його по лиці. А цей пасажир знав, що візьме у вагоні білет, бо кондуктори мали спеціальні білети і "кліщі", якими при перевірці компостерували білет і ставили на ньому дату. Цей пасажир виявився інтелігентною людиною, вчителем. На удари по лицю заговорив: "Бий, бий, ми вас чекали". Німець схаменувся, але запитав у пана Маєвського, що той сказав? Пан Маєвський, володіючи німецькою мовою, йому все пояснив. Німець зупинився і відійшов. Тоді тато, як кондуктор, завів цього вчителя до кондукторської суператки, де був пан Маєвський, дав можливість помити окровавлене лице. Він заговорив: "Я не знаю, хто Ви, але знайте, що німці війну вже програли за своє нелюдське відношення до нас. Майже всі українці, які чекали німців як спасителів від більшовицької тиранії, стали ненавидіти їх за їхнє ставлення до українців".

 

Другий епізод. Початок 1944 року. Поїзд Сокаль – Львів. Не доїжджаючи до станції Стоянів поблизу Камянки-Бузької, раптово пролунав вибух, поїзд наїхав на міну і зупинився. Ніч. Відкрили кондуктори двері, а біля вагонів з однієї і другої сторони партизани-ковпаківці. Всі озброєні, кричать, щоб виходили всі. Німецьких вояків зразу роззброювали і відводили дальше в сторону, а в цивільних пасажирів забирали все, хто що мав. Дійшла черга до кондукторів. У мого тата забрали годинник і гроші за куплені білети. Всі стоять біля вагонів чекають, що дальше буде. Чують автоматні черги. Це ковпаківці роздягнули німецьких вояків тут же, відвівши трішки подальше, розстріляли всіх, одяг забрали. Після цього якийсь старшина звернувся до пасажирів, що якщо в кого щось забрали, особисто зверніться до мене. Тато хотіли сказати, що в нього годинник забрали, щастя, що пан Маєвський зупинили мого тата, бо тих, котрі звертались до старшини, відводили в бік, звідки було чути постріли.

 

Всі чекали команди зайти в поїзд. А тим часом вже відновлювальна служба направляла рельси після вибуху. Пасажири побачили дуже багато партизанів Ковпака, піхотинців і кіннотників, переважно в цивільному одязі. Розмовляли переважно українською мовою, а також польською, білоруською і російською. Така була зустріч і таке в нього пережиття.

 

В той страшний час всі пережили великі страхи. Тато через пару днів вернувся додому з цієї поїздки, а коли мусів їхати знову, то ми прощались з ним як на смерть.

 

Я продовжував у 1943-44 роках вчитись у ремісничій школі на вулиці Шептицьких. Заняття були сплановані так:

 

Теорія, креслення, заповнення різних ділових бланків, здається, два дні в тиждень.

 

Практика, виготовлення при допомозі лещат, закріплених на спеціальних металічних столах, пильників, кутника, засувки на двері, кернера, молотка з отвором під ручку, малої наковальні та інших деталей.

 

Після виготовлення виробу йшов процес гартування. У подвір'ї була кузня. У кузні кожний учень мусів відпрацювати не менше тижня (я пробув там два тижні). Він повинен був навчитись, як розпалити горно, виготовити з стального листа перстені, зварювати при допомозі синіколі і латуні, після цього треба було пильником зачистити.

 

Відрізати ручною пилкою кусок рельси, приблизно 70-80 міліметрів, і вручну виготовити наковальню.

 

Всі ці вироби ми виготовляли вручну під наглядом інструкторів. Це були переважно українці з Великої України, спеціалісти своєї справи.

 

Ходили ми на Львівський ливарний завод, в трамвайну ремізу, на ЛПВРЗ (Львівський паровозо-вагонно-ремонтний завод).

 

Теорію нам викладали в різних приміщеннях і школах. Зі мною вчився Роман Кристиняк. Мої шкільні товариші-друзі вже працювали на вулиці Байка, тепер це вулиця Київська, в майстерні по ремонту автомобілів.

 

Я часто заходив до дому Юрка Дейнеки, ми обмінювалися книжками для читання, грали в шахи, ходили у Стрийський парк. Моїми друзями були Ярослав Городник, Микола Стародуб, який мешкав на вулиці Глибокій. Тут же, під № 20, жила наша товаришка Стефця Мицик. А Орися Грицина мешкала на теперішній вулиці Героїв УПА.

 

Часто ми зустрічались на вулиці Руській, будинок №20, на фізкультурних вправах. Там перед нами виступали солідні старші пани, учасники визвольної боротьби, ветерани Першої світової війни.

 

На заняттях викладачі попереджували нас, щоб ми не ходили по вулицях, аби не попасти в облаву, яку німці час від часу робили, забираючи молодь на каторжні роботи в Німеччину. Потрібно було мати при собі посвідчення, шкільне чи ремісничої школи.

 

Ми з братом Богданом, який продовжував вчитись у Малій духовній семінарії на вулиці Сикстутській (тепер вулиця Дорошенка), їздили поїздом на село до діда Подолюка в села Куткір і Безброди. Там ще була наша хата, господарка, корова. У будинку жили знайомі люди. Ми кожного тижня їздили за молоком. У діда Подолюка перебував його внук, Павло Подолюк, 1922 року народження. Він давав нам читати національно-патріотичні статті, Декалог ОУН, різні брошурки.

 

Ми вже знали, що на Волині була створена Українська Повстанська Армія, що в кожному селі в Галичині є Самооборона, в якій є свідомі як молоді, так і старші люди. Знали, що в кожному селі є станичні і вони виконують вказівки проводу. Що молодь виконує вказівки старших. Що існує дисципліна, конспірація. Кожний член Самооборони збирав і віддавав старшим зброю, яку ремонтували, змазували спеціальною оливою і магазинували. Я знав, що в багатьох місцях лісу, поля, горбів, забудов будують глибоко в землі криївки, магазини, схрони. Я склав присягу після вивчення Декалогу, в якому чітко було сказано про все це.

 

Ми з братом Богданом купували книжки Ю. Опільського, Чайковського "За сестрою", "Ідоли падуть", і брошурки про голодомор на Великій Україні. Дуже мене захопила книжка – 2-а томики "Проти червоних окупантів" та "Холодний Яр". Я не покидав своєї мрії бути колись генералом або конструктором. Навчання в ремісничій школі мені давало багато знань про метали, а особливо практичні заняття з власноручного виготовлення виробів та інструментів, їх технології виготовлення. Коли мені в руки попадали деталі з автомобілів – шестерні чи інші деталі – я знав, як їх виготовляють. Але, крім своєї майбутньої професії, мене цікавило все. Для чого створена УПА, чому в лісах, у Карпатах є вишкільні табори.

 

Ми були дітьми, але час нас виховав на думаючу молодь. І нас не треба було агітувати, тягнути до праці, до порядку, до дисципліни, конспірації.

 

1944 рік. Як тільки приходила ніч, видно було заграви в далеких селах, де мабуть проходили бої або відбувалися напади польської вояччини – АК (Армія Крайова). Люди жили постійно в страху. Червона Армія зупинилась на Тернопільщині. Німцям вже не вистачало своїх вояків. Німці створили зі своїх школярів віком 15-18 років помічників протилетунської оборони. Звернулись до голови Українського Центрального Комітету професора Володимира Кубійовича, щоб з українських школярів-підростків, хлопців і дівчат створити Українське Юнацтво протилетунської оборони.

 

Літом 1943 року німці вже привозили до Львова вишколених юнаків на агітацію, щоб молодь добровільно вступала в ряди юнацтва, але голова УЦК професор Володимир Кубійович не погодився, відмовив. Тоді німці виготовили плакати, на яких українські юнаки показані в уніформі з синьо-жовтими пов'язками на лівому рукаві, в юнацькому однострої. Я не думав про юнацтво, а хотів стати неповнолітнім вояком УПА. У ремісничій школі, не знаю, з якої причини, перестали відбуватися навчання.

 

Я поїхав до діда, бо в цей час на Львів, переважно вночі, налітали совєтські літаки. Мені старші люди запропонували прийти на зустріч біля хреста, на роздоріжжя, о 24-ій годині ночі. І я прийшов, тут вже був мій брат Павло і ще двоє осіб. З сторони села Куткора почулись кроки багатьох людей. Один із старших присутніх пішов їм на зустріч. Вони обмінялись кличками-паролями. Вже через 5 хвилин до нас підійшла сотня вояків-повстанців. Моросив дощик. Це були молоді люди віком біля 20-25 років. На них були трикутники – німецькі спеціальні вироби, зелені за кольором, з чотирьох штук яких збирають палатку на 4 особи, а коли йде дощ, та накидають на себе ці трикутники, защіпають ґудзики і вони охороняють людину від дощу. Повстанці всі були озброєні німецькою і совєтською зброєю. На чолі сотні високий повстанець, старший. Перейшли біля нас, зупинились, про щось поговорили. Два повстанці чи поводирі вернулись в сторону Куткора, а сотня рушила. Я ще з одним юнаком долучився до сотні і ми рушили в сторону Дунева. Порівнялись з безбрудським лісом. Я звернувся до того, що йшов попереду сотні, з проханням зарахували мене в сотню. Він глянув на мене, хоча була ніч, але я побачив його вольове лице з усмішкою. Він сказав: "Тобі, дитино, ще заскоро в постанці". Я не чекав такої відповіді. Через годину сотня підійшла до села Кудерявці, село Дунів залишилось з правої сторони. Перед селом, десь за 250 метрів, нас зупинили. Обмінялись паролями. До нас підійшли нові проводирі та повели сотню вперед. Я з куткірським юнаком вернувся до хреста. Так мені пощастило бути дійсним повстанцем хоч 1 годину, бо я був також озброєний обрізом з австрійського кріса Майнліхер. Почало світати. Я вернувся до хати діда, переночував, рано пішов ще до нашої хати, взяв банки з молоком, попрощався, пішов до Куткора на станцію, дочекався поїзда, ледве сів у вагон і доїхав до Львова. Ідучи до станції на поїзд, зустрів я свого сусіда односельчанина, однолітка Андрія Олійника. Він запросив мене, щоб я через тиждень приїхав до нього, щось мені покаже. 

 

У вагоні були переважно селяни, які їхали до Львова чи то на базар, чи везли комусь якісь продукти. Але більшість з них зі своїми мішками, торбами зійшли на станції Підбірці. Поїзд доїхав до Підзамча і я зрозумів, чому люди зі своїми пожитками не хотіли сюди їхати. Як тільки зупинився поїзд, я побачив біля вагонних дверей багато німецьких вояків, які кожного перевіряли, а тих, хто мав більші мішки, відводили в сторону, мабуть все в них перевіряли, можливо, забирали. Я зі своєю банкою молока вийшов із вагону і між людьми пішов до станції та боковою стежкою вийшов у місто. Вже добре розвиднілось, дощ перестав. Я дійшов до трамваю. Тут було багато цивільних людей, а також багато різних вояків – донських і кубанських козаків. Подобались мені кубанці. Їхні шапки справжні козацькі. В кожного шаблюка, в декого кріс. Донські козаки мали круглі з дном шапки, на дні якого навхрест червоні або сині смужки.

 

Всі їхали в центр, а дехто на головний двірець. Я доїхав до привокзальної площі і пішки дійшов до залізничних домів біля кінотеатру Рокса. Прийшов додому, нікого вже не застав. Помився і положився спати. Не думав, що я змучений з дороги засну. Закрив двері на ключ, але не витягнув його, положився спати. Спав я не менше години. Сниться сон, якийсь дивний гуркіт. Ледве зірвався, біжу до дверей. Тато злий, але радий, що я вже вдома. Брат Богдан на лекції. Мама десь пішли в магазин. Ми поїли і я, взявши портфель, побіг в училище.

 

На цей раз були лекції. Вчитель попередив нас, учнів, щоб ми були обережними і нікуди не ходити, аби не попасти в облаву, бо сьогодні застрілили німецького офіцера.

 

Під вечір брат вернувся з лекцій у семінарії. Я розказав йому, що мене взяли перепроваджувати сотню наших повстанців по зв'язку і що вони відмовились зачислити мене в сотню. Брат Богдан розповів, що бачив у місті юнаків, які марширували в центрі, гарно виглядали, співали, а також бачив плакат, який закликав хлопців і дівчат вступити в українське юнацтво, і що крім військової муштри і вишколу при гарматах протилетунської оборони, всі будуть продовжувати вчитись за гімназійною системою. Домовились, що все розізнаємо і мабуть вступимо, але треба буде дізнатись, де мають записуватися добровольці. Через декілька днів про все дізналися. Запис відбувався в будинку, де тепер Львівська обласна Рада. Через декілька днів я пішов в училище на практичні заняття, де пощастило мені домовитись з токарем і виточити бойок до кулемета Дехтярова.

 

В місті було багато військових. Вертаючись додому, побачив у нас на вулиці багато військових німецьких автомобілів з вояками зі зброєю. Приглянувся, а це ж наші січові стрільці з дивізії Галичина. Надійшла ще чота в повному виряді і пішла по вулиці Городецькій вліво, до мосту на Левандівку. Таких, як я, виявилось більше. Ми разом пішли за ними аж до мосту, де була велика пекарня. Перед мостом чота зійшла вниз, на рампу, де відбувалось їхнє вантаження у вагони і платформи. Ешелон мабуть поїде на схід, в напрямку Красного.

 

Жалів я, що не мав з собою фотоапарата Кодак, був би з моста зробив фото. Пішов я додому, також жаліючи, що я не дорослий, і мені всього 14 років. Але остаточно вирішив, що в майбутньому буду обов'язково вояком української армії.

 

Вдома я остаточно домовився з братом Богданом вступати в юнацтво-протилетунської оборони. Поки що батькам ми нічого ще не говорили. Богдан ще ходив на навчання в семінарію, я в училище. Фронт зупинився біля Тернополя. Тато ще ходили до роботи.

 

У квітні я згадав пропозицію свого шкільного друга Андрія, поїхав в село, відвіз я виготовлену деталь до кулемета – бойок. Віддав другові. Він сказав, що поставить на місце і я вночі випробую. Але наказав вистрілити одиночними, щоб не витрачати патрони. Через пару днів у темну ніч я пішов в долину, націлив кулемет в землю, вистрілив.

 

А взагалі в ті часи ніч була підвладною самообороні кожного села і УПА. Німці боялись кудись вночі висовувати свого носа. Біля нас, де ми жили була мазурська колонія (хутори) Білка над рікою Полтавою. Всіх мазурів в 1944 році бандерівці попередили, а там, мабуть, була сильно озброєна польська боївка, щоб всі виїхали. І дійсно, мазури виїхали, мабуть, в Польщу. Ці хутори були спалені, залишилась тільки школа.

 

Я в черговий раз приїхав в село до свого сусіда Андрія і вдень ми пішли в село Куткір на залізничну станцію. Біля залізничної рампи був будинок лікаря Папроцького. Це був лікар від Бога. Він лікував усіх, хто до нього звертався, не тільки жителів Куткора, а й навколишніх селян. Його сестра Ольга була вчителькою. У 1940-1943 роках також вела дитячий садок, мабуть ще тепер люди пам'ятають її. Вона вчила мене в 3-4 класах. Лікар Папроцький два рази рятував мене від смерті, коли я був хворий на запалення легенів (1937-38 роки).

 

У квітні 1944 року я з Андрієм зробили дуже ризикований вчинок, не думаючи в свої дитячі роки про те, чим це все могло закінчитись. У будинку лікаря Папроцького був німецький воєнний відділ з охорони залізниці, мабуть на відрізку Куткір – Задвір'я. Там перебувало не менше 15 вояків. Ми з Андрієм перейшли біля будинку, пішли до станції, дійшли до залізничного мосту на річці Ставчина, зійшли до річки і понад річкою пішли ще 2 км на поля, які звалися ставки. Мабуть там колись давно були великі стави. Там в 1941 році впав совєтський двомоторний літак і втопився в трясовині. Ідучи берегом річки, ми побачили німецький літак Месершміт, зовсім цілий, тільки пропелер був зігнутий. Бо літак сідав на житнє поле, не випускаючи колеса. Ми залізли в кабіну як пілоти, перед нами були вмонтовані різні круглі прибори. Все тут було на місці. Я виліз на ліве крило, бо був відкритий прямокутний люк до гарматки калібру 20 міліметрів. У той час я не сподівався, що через рік-півтора я стану гармашем на протилетунській гарматі калібру 20 міліметрів. Я витягнув 4 патрони із металічної ленти. У цьому літаку були на крилах по одній одноствольній гарматі калібру 20 міліметрів, а в центрі перед пілотом кулемет. Ми попробували важелі, якими відкривались закрилки на крилах і на хвості. Одним словом, вивчали його дію. Не думаючи, що за нами могли спостерігати німецькі вояки, прийти, постріляти або забрати нас, та ще й на село накласти штраф (контрибуцію). Через годину-півтори ми вилізли з кабіни і повернулись до річки, дійшовши до залізниці, перейшли під мостом через річку і не йшли біля будинку вояків, а через фільварок та міст на річці Полтві повернулись додому. Андрій пішов до себе, а я до діда. Тут застав свого вуйка, колишнього вояка австро-угорської армії і учасника Першої світової і українсько-польської воєн. Мусів я признатись звідки прийшов. У мене з кишені витягнули 4 патрони, які як новенькі блистіли. Одні кулі на патронах були стальні, гострі – пробивні, а інші тупі – запальні та розривні. Тут же мені вуйко накрутив вуха, вивів з хати до стариці Полтви і заставив викинути патрони у ріку. Так закінчилась моя перша дія проти гітлерівського рейху.

 

Наступного дня я поїздом щасливо повернувся до Львова з мішком. Це був кінець травня, початок червня 1944 року. Домовились з братом поки що батькам нічого не говорити. знаючи, що провід ОУН забороняє офіційно вступати українцям в дивізію Галичина і українське юнатство протилетунської оборони. Але ми вирішили таки вступити, хоч знали, хто такі німці і скільки вони зробили українцям зла.

 

Вояки протилетунського юнацтва

Перед тим, як почати другу частину своїх спогадів, мушу ще написати епізод, як я мало не попав насильно в українське Юнатство протилетунської оборони, а це військова юнацька підготовча формацій до дивізії "Галичина".

 

Я мусів ще поїхати на село до діда Подолюка, попрощатися. Було все спокійно. Ми сіли до сніданку – дідо, вуйко Михайло, вуянка Меланка. Бабуся подала запашне молоко і домашньої випічки хліб. Ми поснідали і вуйко Михайло попросив, бо щось він прихворів, щоб я пішов до стайні і викинув з-під корови гній на двір, на гноярню. Я вийшов з хати, йду до стайні і раптом побачив, що на дорозі за воротами стоїть німецький вояк у шоломі, а біля нього на землі скоростріл МГ. Ми поглянули один на одного з віддалі приблизно 11-20 метрів. Я зайшов у стайню, виконав роботу і вернувся до хати, Ще сів за стіл доїдати сніданок. Нараз заходить жінка з села Куткір і говорить: "Ви так спокійно снідаєте, а в селі німці зробили облаву і всіх хлопців забирають в юнацтво чи в Німеччину". Ми з вуйком встали скоро з-за столу, вийшли на двір, оглянулись, але нікого не було видно. Хильцем, швиденько пішли наліво, попід парканом, до великої скирти соломи, а за нами вуянка. Скочили в криївку, вона розкидала солому і вернулась до хати. В криївці ми зразу лягли на спеціальні лежанки, і я заснув. Це була десь дев'ята година ранку. Під полудне чуємо сигнал. Вуянка відкрила спеціальну квадратну кришку із землею, розказує, що тільки вона повернулась до хати, заходить два озброєні німецькі вояки і питають, де чоловіки. Вона здивовано дивиться на них та відповідає: "Нема". Один з них, мабуть, трішки зрозумів її відповідь і кричить: "Як Нема?". Кинулись до другої кімнати, у ванькір, у комору, у пивницю, на стрих, вискочили з сіней другими дверима до шпихліра, комори, пивниці, вернулись до сіней на стрих. Знову вискочили надвір до стодоли, стайні, все перевірили і остовпіли. Як так? Де дівся? Вояк, що стояв біля кулемета, біля брами, бачив мене а де я дівся?

 

Щось поговорили і забрались, пішли. Так мені вкінці травня 1944 року пощастило уникнути насильно бути забраним в юнацтво. Після цього епізоду ми всі дякували Богові, що так щасливо закінчилось.

 

у другій половині дня, коли все стихло, я взяв ще банку молока і щасливо вернувся до Львова, до батьків. На другий день прийшов брат з семінарії і сказав: "Виявилося, що всіх студентів малої духовної семінарії примусово записали в дивізію "Галичина" і в заклику обіцяють юнакам, крім військового вишколу, гімназійне навчання. Час був надзвичайно важкий. Добра чекати від совєтів було марно. Прийдуть, заберуть і поженуть на фронт. Я з братом Богданом вирішили йти в юнацтво. Можливо, будемо ще вчитись, а там і війна закінчиться. На початку червня 1944 року ми пішли в будинок теперішньої Львівської обласної Ради і записались в Юнацтво. Незабаром прийшло повідомлення з’явитись 24 червня на вулицю Булярда, де тепер Вища музична академія. Попрощались з батьками, взяли їжі на декілька днів і з'явились у призначене місце. У великій залі були двоповерхові ліжка, нас тут збирали. Було багато наших ровесників, також Богданів товариш з гімназії.

 

26 червня оголосили готуватися до відходу на головний двірець. Була це мабуть неділя. З другого поверху я побачив подвір'я, на якому було багато "рекрутів" і дорослих, мабуть хтось з родини. Всіх нас було не менше як 500 хлопців. Повели нас центром на Городоцьку до Привокзальної і далі, на головний залізничний вокзал. У нас з братом Богданом була середньої величини валізка з продуктами. Настрій був веселий, немов би ми їдемо на прогулянку. Привели нас на перон і посадили всіх у вагони пасажирського поїзда. У вагоні сідали групами. Ніхто і думки не мав, що нас чекає попереду. Богдан покликав мене до вікна, щоб попрощатись з мамою, татом, сестрою Олею. Мама плаче, потиснули ми собі руки і поїзд рушив у далеку дорогу. Була година 17-18. Хлопці почали співати. Поїзд їхав на захід. Кожний вже познайомився з сусідами, ділився враженнями і любувався краєвидом. Я з братом в ту сторону ніколи ще не їхав. Ми часто їхали на схід, до станцій Задвір’я, Полтва, Куткір, Красне. Наговорившись, кожний з нас взявся за їду. Старші хлопці розносили хліб і по куску ковбаски. Хто не мав свого, з радістю брав подане іншими поїсти. До Перемишля ми доїхали вже вечором. Втомлені, сидячи дрімали.

 

Ранком 27 червня пробудилися на польській стороні, за рікою Сяном. Тут краєвиди були вже інші, ніж у нас на Львівщині. Зупинився поїзд у місті Катовіце. Ми знову всі згуртувались біля відкритих вікон. Побачили, як до нашого поїзда ведуть багато хлопців, але вже в юнацькій уніформі. Всі вони були чомусь виснажені, худі, на лиці бліді. Пізніше нам стало відомо, що це наші ровесники з Великої України – з Одеської і Миколаївської областей.

 

У кінці червня 1944 року наш пасажирський поїзд зі Львова зупинився в Чехословаччині, місто Егер. Була гарна погода. Повели нас до лазні, біля якої була велика площа, немов пасовисько. Тут нам довго довелось чекати. Хто мав ще кусок хліба, ділився з друзями. У нас багатьох виникла думка, може нас привезли сюди до якоїсь праці? Це нас дуже гнітило. Аж через години дві роздалась військова команда: вийти на дорогу. Повели нас дійсно до лазні. У першу чергу ми проходили через великий зал, в якому в нас забрали валізки, торби, непотрібний вже цивільний одяг.

 

Видають юнацьку уніформу, кожний приміряє по собі черевики, гамаші, шкарпетки, білизну, ремінь, шапку, щоб була належного розміру. Тепер нас повели до лазні. Тут нам прийшлось розпрощатись зі всім своїм особистим майном, крім пасти до зубів і щіточки. Кого потрібно було підстригли і запустили в душову. Тут ми добре відмились, одягнули літню білизну, юнацький одяг. Не пам'ятаю, але здається мені, що тут нам видали військові наплічники і постіль. Показали, як складати все це на своє місце в наплічник. Всі хлопці стали до невпізнання. Тепер нас виставили в чоти – "цуги". По три вищих попереду і нижчих позаду, але ідеально, немов під шнурок. Це нам подобалось. Пояснили, щоб кожний запам’ятав своє місце. Тепер нас повели в дерев’яні бараки, розмістили по кімнатах, в яких були триповерхові металічні ліжка, тумбочки, шафи, стіл. Повели нас в їдальню. Великий зал, столи, крісла. Ми підходили до роздачі, брали тарілку молочної зупи, сідали за стіл, а ложок у нас в нікого не було, чекаємо. Хлопці голодні, почали пити з тарілки. Крик. Німцям не подобалось, що ми п'ємо зупу із тарілок. Лише тоді вони зорієнтувались, що не дали нам ложок.

 

Так почались перші години нашого нового життя, як майбутніх неповнолітніх вояків Другої світової війни. Ми вернулись в свої бараки, в свої кімнати, нам видали рушники, мило. Показали де знаходяться умивальники, туалет. Пояснили, що перед спанням кожен повинен добре помити ноги, що перед спанням вишкільник чоти – німець Краус – буде перевіряти. Спалось нам добре, але непривично. На другий день нам видали синьо-жовті пов’язки на лівий рукав курточки-блюзки. Принесли голки, нитки, показали, як пришивати пов'язки на рукаві – смужечку чорну з написом "Юнак" над жовто-синьою пов'язкою. Німці зробили пов'язку не синьо-жовту, а жовто-синю. Ми, галичани, мали в ромбі лева, а хлопці з Великої України – тризуб. Пришили трикутник з чорної матерії, кругом якого по краях біла смужка в 2 мм, а всередині 2 блискавки – знак СС. Чому німці цей знак нам дали? Добре, що нам на руці не зробили наколки, як це зробили воякам дивізії "Галичина", або в'язням в німецьких концтаборах.

 

Чехословаччина, місто Егер. Наш табір був біля великого аеродрому, на якому вишколювались молоді німці. Це були останні дні червня – початок липня. На другий день нашого прибуття в Егер, а ми вже переночували в бараках, нас остаточно організували в цуги і почався вишкіл – марширування і спів. Співали ми добре свої стрілецькі пісні. Вишкіл відбувався в таборі. Після вечері маршом ми зупинились біля свого бараку і за командою розійшлись. Побігли по своїх кімнатах. У нашому бараці був довгий коридор і штуби – кімнати наліво і направо. В кімнатах було по 10-12 осіб. Тільки ми лягли, прийшов наш вишкільник Краус, скомандував показати ноги. Він перевірив і більшість із нас мусіли бігти до умивальників мити ноги. Через пару днів ми вже привикли до цього і зрозуміли, що то не мити. 

 

Марші почались на більші дистанції і за табір. Але з кожним днем у нас виходило краще. Через тиждень виходило досить добре. Нас навчили тріпати коц, сукняний і досить великий. Як його складати і кріпити на наповнений наплічник. Виявилось, що це так то просто. Все це ми виконували під пильним оком вишкільника Крауса. Через пару днів наші чоти вимарширували за табір приблизно на 3-4 км. Кожний раз виходило в нас краще. Наші мундири були загарячі для літа, доводилось пріти.

 

В чоті було три рої. Ми з братом Богданом і його гімназійними товаришами були в одному рою. Це десь 12 осіб, неповнолітніх юнаків. Після повернення в табір до бараків мусіли в першу чергу почистити одяг, а особливо черевики. У нашому бараці, навпроти нашої кімнати, проживав офіцер, вахмістер, старший чоловік, приблизно 45 років. Колишній вчитель. До нас відносився добре, симпатизував нам. Одного разу, коли ми зібрались біля виходу, він підійшов і так по-батьківськи похитав головою, сказав: "Діти, діти, що вас чекає?".

 

Нас почали готувати до від'їзду з табору, а куди – невідомо. Я з братом написали листи батькам до Львова, але відповіді ще не отримали. Між нами були хлопці, які вміли стригти, мали з собою машинки, ножиці, гребінці. Виходили з кріслом на двір і хлопці на наших головах вправлялись, ставали фризієрами. Їжі менш-більш вистачало, але хотілось ще. Хліб, здається, квадратний, видавали один на двох. Мали ми вже хлібну торбу – бротбойтель – пластмасове пуделко з кришкою, яка закручувалась. Рано діставали хліб і ділили на двох. Діставали щоденно по 20-25 грамів масла, кусочок сиру, мармелад, все це клали в бутердозу. Мали ми ложку, виделку, ніж, польову фельдфлягу – алюмінієву на 1 літр, на ній був фільцовий чохол, і спеціальне алюмінієве горнятко. Була також військова менашка з кришкою. У менашку наливали зупу, а в кришку друге – картоплю, підливку з брукви і кусочок м'яса. А нам, неповнолітнім, ще давали через день молочну зупу з вівсяних пластівців або з макаронами. До другого додавали ще зелені листки салату. Їх ми спочатку викидали.

 

Одного дня на вечерю до хліба дали сиру приблизно по 100 грамів. Після вечері ми викинули через вікно цей сир, який не могли їсти, бо він мав не дуже приємний запах. Вечором пішов дощ. Ці куски розповзлись і наші вишкільники виявили таке паскудство. Нас добре провчили. Вивели на двір і почали нас ганяти – бігом, впади, бігом, падай. Пояснили, щоб більше так не робили, бо це спеціальний сир, їстивний, добре працює шлунок від нього. Попередили також, щоб не викидали листки салату, бо це вітаміни.

 

Кожний день наші марші були дальші, навіть до 5 кілометрів за містом. У нас були черевики, підібрали по нозі, на обцасі підкови, а на підошві набиті жонеглі – такі цвяхи з головками, вони мали зазубрини в підошві, щоб добре триматись землі. Штани в нас закінчувались помпами і в низу ковнірцем, який защіпався на ґудзик, а зверху ще були брезентові гамаші, які кріпились пришитими шкіряними ремінцями з пряжками.

 

Після сніданку вертались ми до бараку, забирали з собою, що потрібно було – хлібну торбу, бротбойтель, менашку, фельдфлягу, у яку наливали чорну ячмінну каву, кусок хліба і бутердозу. За командою (свистком) вибігли на двір. І тут же ставали в трійку, творили три-чотири рої, а з них одну чоту.

 

Наш вишкільник все оглядав, подавав команду струнко, доповідав командиру чоти, і ми відмарширували з піснею. Коли ми марширували містом по бруківці чи асфальту то з-під черевиків летіли іскри. Наші українські стрілецькі пісні всіх будили, мешканці дивились, що за військо так гарно співає і марширує. Я був крайнім і споглядав на своїх друзів, бачив, як досконало наші синьо-жовті нарукавні пов'язки, немов хвиля, плавно вишикувались. За нами бігла дітвора. Так з сільських і міських хлопців, юнаків протилетунської оборони, приготовувались майбутні вояки української армії.

 

Нам всім все це подобалось, а особливо мені. Розпорядок дня був розумний, нас не мучили, а вчили виконувати всі команди так, як вимагав військовий розпорядок дня, дисципліна. Кожного наступного дня і вишкіл, маршрут був довший від попереднього. Дороги, якими ми маршували, асфальтовані. По краях доріг впорядковані рови, а за ровами насаджені дерева, переважно черешні, які в цей час почали дозрівати. Вони були, мабуть, власністю тих господарів, в яких була земля. Через кожну годину маршу по команді вишиковувались. Ми зупинялись на короткий відпочинок і ходили за потребою. Приємно було дивитись на ці вже не дуже молоді черешні без обламаних гілок. Мабуть тут, в Чехословаччині, не можна було нікому зривати ягоди, крім господарів. На полях, великих ланах, дозрівали посіви.

 

Наш вишкіл з маршируванням закінчився приблизно 12-15 липня 1944 року. Нас зі всім своїм спорядженням, з наплічниками почали відводити на залізничну станцію до ешелону з товарними вагонами. У вагонах була настелена свіжа солома. Нас навчили, як застеляти під стінами коци, як розставити свої наплічники. У кожний вагон садили не менше двох роїв – 24 юнаків. У вагоні з нами був німецький вояка. Він мабуть відповідав за нас, слідкував за порядком, дозволяв відкривати двері під час ходу ешелону.

 

Поїзд їхав на захід. Їхали ми переважно вночі. Тут, в Чехословаччині, ще не було видно війни, але коли ми наблизились до німецько-французького кордону, то ешелон їхав тільки вночі, а вдень ставав на запасну вітку недалеко від лісу або чагарників. Нам пояснили через перекладача (між нами були хлопці, які володіли німецькою мовою), що як тільки ешелон зупиниться, ми вийдемо з вагона і наломимо чи нарубаємо з корчів і дерев гілля та замаскуємо вагони, щоб ворожі літаки не обстріляли нас.

 

Через пару днів ешелон їхав понад рікою Рейн. Ми любувались високими схилами і скелями. На цих схилах росли виноградники, а на стрімких схилах височіли замки. Мабуть якихось вельмож або лицарів. По річці пливли великі баржі. Ріка досить широка.

 

Кожного ранку, коли ешелон зупинявся, чергові разом із нашим керівником вагону йшли до вагона, в якому були польові кухні і склади продуктів, діставали збанок чорної кави, хліб і до хліба, і вже у вагоні видавали на день пайок. Як тільки ми в’їхали на французьку територію, поїзд їхав тільки вночі, а ранком зупинявся біля, лісу, гаю чи заростей. Ми його маскували гіллям, а нас, юнаків, зі своїми хлібними торбами, кавою і пайком відводили від поїзда не менше як на 500-700 метрів у ліс, в зарості чи в сад. Нам не можна було відходити від місця постою. Як тільки починало смеркатись ми всі вертались до вагонів і ешелон рушав на захід. Так ми їхали приблизно 10-15 діб через Францію до міста Тур. Як тільки зупинився ешелон на невеликій залізничній станції передмістя Туру почався алярм. Налетіли англійські літаки і почали бомбити залізничну станцію. Це було наше перше хрещення і там ми страху зазнали. Але дякувати Богу, що на нас бомби не падали, а на залізничну станцію і дорогу. Через півгодини відбій. Літаки відлетіли. Нас скоро зібрали і пішки ми відійшли від цього місця та зайшли до лісопарку біля міста Тур, в якому був великий палац. Ми були на місці свого призначення. Нас сюди приїхало з міста Егер 800 юнаків. Це був кінець липня 1944 року. У повному наряді, маю на увазі рюкзак (наплічник) з білизною, черевиками запасними, коцом, причепленим до наплічника, з хлібною торбою, менашкою, польовою флягою і пайком ми по асфальтної дорозі піднялись на велику площу, майже до гарного палацу. Погода була чудова. Кругом площі був королівський ліс. Ми склали свої наплічники в одне місце. Стали по чотах. Тут ми зорієнтувались, що крім нас, галичан, є юнаки з Великої України. Є тут росіяни, юнаки-"воспітаннікі" в таких же уніформах, як у нас, але зі своїми російськими національними нарукавними пов'язками. Правдоподібно вони були з Московської області: (не знаю, чи це були добровольці, чи насильно забрані.

 

Ми з братом Богданом переживали, щоб надалі бути разом. Тут ходила якась комісія і відбирала з-поміж нас тих, хто чи за виглядом, чи за документами придатний був для певної служби. Але, на щастя, ми попали разом в одні чоти. Москалі переважно були старші від нас на два-три роки. Всіх росіян, як потім виявилось, відправили до існуючих в цьому місті Тур гарматних точок як помічників протилетунської оборони.

 

Нашу чоту з хлопців зі Львова, а це 24 юнаки, залишили тут для охорони палацу. Нас відвели неподалік в бараки. Тут були більші штуби-кімнати ніж в місті Егері. Кожен зайняв собі ліжко, в шафи склали наплічники. Команда – виходити на обід. Нашу чоту привели до палацу в їдальню. Підходили до вікна роздачі і нам в менашку наливали зупу, в кришку друге дання, хліб. Чай давали в своїх склянках. Після обіду ми вернулись у свій барак. Нас розбили по роях. Повели в зброярню, видали кожному газ-маску – круглу металічну пушку з гумовою газмаскою, закритою зверху кришкою і ремінцем. Видали багнет, патронтаж, який закріплявся на ремені з пряжкою, на якій був німецький орел зі свастикою. Видали кожному карабін Маузер, він важив, мабуть, не менше 2,5-3 кілограми. Вернулись ми в барак. Прийшли інструктори, і почалось тут же знайомство з конструкцією кріса Маузер. Кожний з нас вже мав у руках кріси, але різні – польські, російські, австрійські. Всі були задоволені, що вони, хоч і неповнолітні, стають справжніми вояками. Показали як послідовно розібрати кріс і його зібрати. Видали ланцюжковий шомпол і всі до нього щіточки, шматки, оливу. Тренувались: розібрати, зібрати, чистити і давали вишкільникові чи інструктору перевірити. Це заняття тривало до кінця дня.

 

У кожній кімнаті біли дверей були спеціальні відкриті шафи, де кожний на своє місце вставляв кріс, внизу газмаску, на полиці шолом. Багнет повинен був бути постійно на ремені. Нам показали, як обходитись з крісами, забезпечувати, розбезпечувати. Сказали, що в майбутньому прийдеться з ним спати, щоб у разі тривоги він був у руках і вибігати з ним за командою надвір.

 

На другий день видали нам по п'ять штук сліпих набоїв. Кожний рій окремо вже з крісами вивели на площу. Інструктори показали, як ладувати в кріс по п'ять набоїв, як стрілець має стояти, як цілитись, стріляти. Все це повторювалось багато разів. Після обіду і відпочинку в бараку видали нам по одній сліпій німецькій гранаті, як макогін. Знову інструкція, як обходитись з нею. Повели в інше місце на площі, де інструктор показав, як кидати гранати, як розбезпечити, потягнути за шнурочок і не пізніше як за дві-три секунди кинути в ціль, а самому впасти на землю. Все це знову повторювалось з кожним з нас багато раз.

 

Військова муштра юнаків

Після того, як нас навчили розбирати, складати, чистити кріс, стріляти, вставляти нові патрони в патронташі, кидати гранату, нас повели на визначене кожному місце. Дали військову лопату, інструктор показав, як спорудити бойову точку. Головне, щоб з неї був добрий огляд території. Точка має бути на підвищенні, замаскованою. Кожний мусив добре запам'ятати місце, бо треба було бігти в час тривоги, дно точки вистелити листям або гілками. Після того, як бойові точки були споруджені, почались тренування в бараку. Алярм, береш шолом, кріс, патронташ, біжиш до бойової точки, лягаєш із заладованим крісом і споглядаєш перед собою і з боків територію, весь терен.

 

Від цього дня ми фактично лягали в ліжко одягнені, взуті, кріс під боком, шолом, патронташ. Через два дні вночі алярм, ми всі бігли, кожний в свою бойову точку. Можливо, що дійсно підходили французькі партизани, бо вся територія біля палацу, де був наш штаб, постійно охоронялась постами. Але до стріляння вночі не дійшло. Перед вечором кожний день наш ройовий видавав нам по п'ять гострих набоїв до кріса і по п'ять сигарет.

 

Як тільки тривога минала, давали знати сиреною. Тоді кожний стрілець мав право покинути бойову точку і повернутись в барак та лягти спати. День починався з того, що чергові брали збанок і йшли за ячмінною кавою, хлібом і до хліба 25 грамів масла, сир, мармелад. Кожний наливав собі у польову флягу кави, їв сніданок і гайда на всі вправи – стріляння, кидання гранат. Після обіду знову якісь заняття – чищення одежі, штопання шкарпеток, вечеря в бараку і ми готові до сну і тривоги. Так до кінця липня ми перебували біля міста Тур коло палацу, нашого штабу в королівському лісопарку.

 

Нараз нам лунає команда: готуватись до маршу пішки на віддаль приблизно 15 кілометрів від міста Тур до залізничної станції. Нашому рою видають французькі кріси на три набої, вони легші за німецькі, і по дев'ять набоїв також в патронташі. І ось наш рій помарширував, з нами були чотири німецькі вояки артилеристи, вони мабуть знали дорогу.

 

День був сонячний, гарячий. У дорозі брат Богдан мені признався, що він захворів, має гарячку, але не признався, щоб нас не розлучили. Виявилось, що наша чота іде польовою дорогою з пилюкою. Біля дороги я випадково побачив невеликий, на двох колесах візок. Взяв його за дишель і витягнув на дорогу. Ми поскладали свої наплічники, кріси. Всі взялись його тягти і стало нам веселіше і легше. Богдан тримався за візок і ледве йшов. Так ми підвечір дійшли до залізничної станції біля якогось населеного пункту. Ешелон вантажних вагонів вже стояв, якраз приїхав паровоз. А тоді паровози працювали на вугіллі, диміли і час від часу випускали білу пару. Для ворожих літаків це добра ціль. Сіли ми в вагон і виявили, що в нашому вагоні на підлозі, в головах під соломою зложені були, немов патики, французькі карабіни. Через декілька днів дізнались про них вже в дорозі, коли почули з вагонів постріли. Це російським юнакам-воспітаннікам видали такі ж карабіни і вони на ходу поїзда почали стріляти з вагонів по коровах, які паслись на полях.

 

Виявилося, що ми вертаємось в Німеччину бо альянти перейшли Ла-Манш і на території Франції вже ідуть бойові дії, тому нас повертають в Німеччину на вишкіл.

 

Тепер наш ешелон їхав тільки вночі, а вдень стояв, вагони замасковані гіллям, нас відводили подалі від нього в ліс, парк, зарослі. Верталось нас з міста Тур 400 юнаків із тих 800, які в кінці липня приїхали в місто Тур. До ешелону були причіплені платформи, на яких стояли одноствольні протилетунські гармати калібру 20 міліметрів. Почали дуже помалу їхати. Залізниця проходила по високому насипу. Нараз поїзд зупинився і нам подана команда негайно вийти з вагону з карабінами і залягти біля вагонів. В цей час почала стріляти одна із одноствольних гармат на протилежну висоту по якомусь будинку. Нараз ми побачили, що на зустріч нашому ешелону ведуть двох молодих чоловіків, а військові несуть якісь скриньки. Потім стало відомо, що якраз тут наш ешелон мали підірвати, але вчасно виявили, як партизани ставили під рейку міну. Біда нас обминула.

 

На другий день поїзд їхав не дуже швидко, зупинився, і всі кинулись на виноградники, але виноград не був ще спілий. У перших числах серпня ми перетнули кордон Франції і Німеччини. Через пару хвилин поїзд зупинився. Команда – вийти з вагонів, стати в одну лаву. Перед нами виступив офіцер, його виступ тут же перекладач дублював. Він ясно і чітко попередив: "Ми вже на території Німеччини. Попереджаю: всіх, тут в Німеччині, за будь-які порушення, буде покарано. Майте це на увазі це попередження".

 

Вже на території Німеччини мали ми такі пригоди. Нараз ешелон зупинився, команда: всім скоро вийти з вагонів і бігти в сади, подальше від поїзда. Наша група побігла у фруктовий сад. Нараз над нами пролетіли американські винищувачі-гундербольти, стріляючи по нас, всі попадали, залягли, поховалися під деревами. На щастя, нікого не вбили. Ще був подібний епізод: ешелон проїжджав через високий старий ліс, але рідкий. Раптово ешелон зупинився і ми висипали з вагонів. Тут також винищувачі по нас почали стріляти, кожний старався стати за грубе дерево боком і притиснутись до нього. Страх був великий, бо тут же біля нас від куль пурхала земля з листям. Відчуття дуже неприємне. Нам з братом було багато пережито. Він переживав за мене, я за нього, і кожний з нас цілий час старався не згубити з поля зору один одного. Але мабуть молитва батьків і наша хоронила нас від смерті і каліцтва.

 

Вже в Німеччині, на передмісті якогось міста, в другій половині дня наш ешелон зупинився. Команда: "Роздягнутись до трусів у вагонах і по роях, по 12 осіб всім йти за ведучим". Ми підійшли до великого, мабуть глибокого штучного озера. Напевно тут брали колись глину для цегельні. По команді всі 10-12 юнаків скакали у воду і плили до протилежного берега, приблизно 50 метрів поперек водойми. Нараз почувся крик рятунку, один з друзів брата Богдана, Мельник Богдан почав тонути, не мав сили ще метрів 5-8 допливти. Врятували хлопця росіяни, між ними були старші за нас. Один з них кинувся у воду, підплив до нього, схопив за чуба, підняв з води і вдарив його в груди долонею так, що з рота вирвалась вода. Я та інші юнаки підплили, підтримали його під пахи, і всі допливли до берега. Витягнули, положили на схрещені руки двох сильних хлопців, почали робити штучне дихання, тримаючи його головою вниз, щоб з нього вийшла вода, і він прийшов до пам'яті. Я переконався, що всі заходи треба робити обдумано, розумно і бути готовими до непередбачених випадків. Приклоняюся перед німецьким порядком, дисципліною і лозунгом – один за всіх і всі за одного.

 

Ще у Франції, в місті Тур керівництво наше в одну з неділь вирішило зробити нам приємну і корисну справу. Була неділя, сонячно, тепло. Оголосили, що підемо всі, хто вміє плавати, купатись. Від нашого постою, приблизно за кілометр, була широка ріка з чистою водою. Ми всі лавою, приблизно 200 юнаків, рушили, а попереду і по боках йшли озброєні вояки з двома кулеметами і крісами. Дійшовши до ріки, вони подалі від нас, на горбі, встановили кулемети, залягли за ними, виставили охорону з крісами. Кожний рій окремо біг до ріки купатись, виходив з води, почергово Йшли інші, поки всі добре скупались. Вийшли на берег і під охороною повернулись в свої бараки біля палацу.

 

У Німеччині нас привезли в місто Ольденбург, поблизу великих міст Гамбург, Ганновер, Бремен. Це було в перших числах серпня 1944 року. Нас, українців і росіян, юнаків протилетунської оборони, зустріли великі будинки-казарми, ангари і полігони з гарматами калібру 20 міліметрів, мабуть ще калібру 37 міліметрів і далекобійні – калібру 88 міліметрів. Казарми чотирьохповерхові, всюди чистота, штуби  імнати розраховані приблизно на 8-10 осіб. Ліжка металічні, двохповерхові з матрацами, постіллю, шафи на одежу, наплічник, спеціальні шафи на кріси, газові маски, шоломи, багнети, збанки на каву. В кімнатах підлога дерев'яна, в коридорі викладена плиткою, в умивальниках і туалетах стіни обліковані білою плиткою. Кожного дня чергові з кімнат по черзі все це мили. Ми зайняли свої місця в кімнатах, розпакували наплічники, одежу розвісили в шафах і там же поставили взуття.

 

У кінці серпня видали нам шинелі і зразу на другий день почався справжній вишкіл по повній програмі. На великій площі почалася перевірка всіх прибулих, це марширування, привітання офіцера. Дальше, з якою швидкістю ми можемо на свисток сходити з четвертого поверху по сходовій клітці вниз і вверх в свої кімнати. Також були марші приблизно на п'ять кілометрів і більше за місто. Через пару днів почалось ознайомлення кожного рою на полігоні з гарматою. Наш рій знайомився з 4-х ствольною гарматою калібру 20 міліметрів.

 

По сусідству з казармами був великий полігон, огороджений металічною сіткою, тут стояли гармати під брезентовими чохлами.

 

При 4-ох ствольній гарматі калібру 20 міліметрів обслуга складалася із 5-ти номерів, тобто вояків:

№1 – це командир і той вояк, який сидить за прицілом і натискає спеціальну кнопку чи педаль пострілу, але вже після того, як зліва і справа каноніри №2 і №3 поставили в механізм магазини з патронами.

№4 і №5 – це помічники канонірам №2 і №3, які із спеціального бункера подають магазинки, наповнені патронами, в кожному магазинку 20 патронів: перший патрон з бронебійною кулею, другий – кулею розривною, третій – кулею запальною. Патрони в спеціальних скриньках знаходяться в бетонному бункері, тут же на платформі. Це вже на залізничних платформах при безпосередній охороні залізничних ешелонів, які їхали за своїми маршрутами.

 

Наладовуванням патронів магазинів займаються каноніри № 2 і 3 та їх помічники № 4 і 5. На полігоні тренують всіх, змінюючи один одного, щоб кожний номер знав кожну операцію, міг на випадок поранення чи смерті замінити один одного.

 

Розчохлити гармату і зачохлити, закрити. Відтягувати при допомозі двох рук і сильним ривком назад замок гармати, який знаходиться в корпусі, а при кожному пострілі вертається назад і при натисканні вояком №1 кнопки чи педалі замок іде вперед і заганяє патрон в ствол, вдаряє бойком в капсулу патрона і так отримує новий постріл. Це все відбувається в долях секунди. Всі ці навики кожний вояк з обслуги засвоює в постійному тренуванні на гарматі на полігоні, кожний проходить вишкіл в спеціальних ангарах перед великими куполами-сферою, по якій рухається по заданій програмі світляна точка немов би це літак, а наводчик – командир гармати №1 веде прицілом ствола гармати з випередженням на відповідну віддаль, щоб вцілити в літак, який летить на відповідній швидкості, а також вниз, вверх, вбік, по кругу. Так нас тренували на гарматі – кінець серпня, вересень, жовтень, початок листопада. Практичні місячні вишколи проходили на діючих вежах з гарматами біля великих аеродромів, мостів, заводів, там же, коло цих веж, висотою не менше 5-7 метрів, на які треба виходити по спеціальних драбинах або сходах.

 

Неподалік були невеликі дерев'яні домики на п'ять-шість лежанок, а дальше більші будиночки або бараки для старшин і в них цілодобово проживали, спали, їли, а в разі алярму в теплому одязі, постійно або по черзі, в дощ, сніг, вітер сиділи біля гармати на своїх спеціальних сидіннях, щоб в слушний момент збити ворожий літак. Нас тренували до автоматизму. Вояк перетворювався на автомат, бо в бою не було часу думати, як виконувати своє завдання.

 

Переважно вночі пролітали нічні розвідники – мустанги. Так кожний проходив практичні заняття, але до стріляння по цілі (по літаках) не було. Після відбуття такої тижневої практики нас вертали в казарми в місто Ольденбург.

 

Після повернення в казарми в кінці вересня 1944 року почався піхотинський вишкіл: ранком швидко вдягали одяг – дрейліх з грубого полотна, на голову і на лице газмаску, кріси, патронташі на сліпі патрони, кулі в яких були дерев'яні, і вирушали за місто в 5-6 годині рано на сіножаті, там вчились наступати і відступати. При наступі одні лежать і постійно стріляють по "ворогові", другі зриваються біжать, падають, перехоплюють кріс з правої руки в ліву і також на бігу падають на землю на праву руку. Починають стріляти, тоді задні зриваються біжать вперед і так по черзі. Стрільба з кулемета МГ-42, і також заміни в нього ствола гарячого на холодний. Після таких вправ ми були всі мокрі і в болоті. Вертались в казарми і зразу ж йшли в підвальні зали, де були спеціальні корита і крани з теплою водою, скидали з себе блузки, штани, прали і вішали в сушильню, чистили черевики, а опісля вертались в свої кімнати.

 

На другий день вирушали з казарм в газові камери. За містом буни скляні приміщення немов теплиці.

 

Кожний заходив з газмаскою на лиці в тамбур, за ним закривались двері, потім в наступні кімнати. Після двадцяти хвилин перебування в камері виходив таким способом. У камері основний був білий сльозоточивий газ. Тим мудрагелям, які не мали добре надягнених на лице газмасок, прийшлось добре поплакати. Головне, щоб газмаска була щільно накладена на лице, а фільтр добре закручений.

 

Наш вишкіл закінчувався такими вправами. Остаточно на полігон, де стояли гармати, зачохлені в брезентові ковпаки (чохли) з "блискавками" (як на светрах, але великих розмірів) в присутності офіцерської комісії – інспекторів, до гармати підбігала обслуга із п'яти вояків – юнаків. Починалося заняття зі зняття чохла з гармат: №1 – наводчик розкривав блискавку-замок зверху гармати, №2, №3 і №4 брались спереду також відкривали замок №2 і стягували чохол вперед, клали на землю і складували в один квадрат, відносили вбік, замикали замки – блискавки. Для покриття гармати ті ж вояки брались за чохол, розкладували його в довжину, відкривали блискавки №1-2, чохол накидали на стволи, затягували на місце і закривали замки.

 

Коли прибула комісія, я споглядав за ними. Вони стояли від нас і від гармати з правого боку і дивились, як юнаки блискавично і послідовно робили операції: з гармат №2 зліва, гармат №3 з правого боку брались за ланцюг з хрестовиною і ривком, цілим своїм тілом відтягували по два замки гармати.

 

Далі відкидали сидіння, сідали на них, брали один магазинок, потім другий з патронами, вкладали їх і узгоджено з другою стороною "забивали" магазини на місце: гармата була готова до стріляння. Закінчувалось заняття накриттям гармат чохлом. Все це відбувалось протягом декількох секунд. Я споглядав за офіцерами комісії, вони були задоволені.

 

У кінці вересня чи на початку жовтня нас в юнацьких уніформах вивели на площу, виставили в один ряд, чота за чотою, перед великим ангаром. Біля флагштока стояв стіл, біля нього наші старшини і з кожної чоти викликали по одному юнакові, зачитали нам на німецькій мові присягу, юнаки від кожної чоти одночасно піднімали праву руку. (Не пам'ятаю, чи нам переводили її на українську мову). Мабуть ні, бо були тут із нами і росіяни.

 

Фактично була одна чота українців-галичан, одна чота українців з південних областей України і дві чоти росіян.

 

Після присяги нас почали відправляти в місто Людвігсбург, недалеко від міста Мангайм над річці Рейн. В це місто нас з Ольденбургу після вишколу і присяги відправляли групами. Наш рій, а це 12 юнаків, чекав відправки. Це був початок жовтня, кінець вересня 1944 року. Наш чотовий – цугсфюрер сказав, що завтра ідемо в найближче село до бауера (господаря) до праці. Ми з охотою ранком відмарширували з казарм в село, як воно називалось, вже не пам'ятаю.

 

Погода осіння. Нам було цікаво порівняти наші села до їхніх. Через німецьке село була прокладена асфальтована дорога, садиби розміщені з однієї і другої сторони дороги. Житлові будинки були в подвір'ях, на подвір'я заїзджалося через великі ворота. Там же стояли великі стодоли (шопи), накриті солом'яною стріхою або очеретом. Тут же під дахом були корівники, стайні, інвентар сільськогосподарський. Господиня повела нас на поле, а може і на город, попросила вирвати моркву, буряки.

 

З нами цілий час був вояк німець, який привів нас сюди. Він трошки говорив по-російськи. Як ми йшли сюди, то просив заспівати йому "Три танкіста". Ми взялись за роботу. Рівно о дванадцятій годині нас всіх покликали на обід. На подвір'ї ми розглянулись. З подвір'я двері вели мабуть у велику кімнату біля кухні, тут же з подвір'я були двері в різні приміщення. Мабуть в цих бауерів працювали наші люди з України, але ми з ними не мали зустрічі. Господиня запросила нас у велику кімнату, на столі були розставлені тарілки, ложки, вилки, ножі. Посередині стола велика посудина з супом і варежкою, хліб на тарілці. Ми самі собі налили суп в тарілки і з хлібом їли. Принесли друге з підливкою м'ясною, з цим ми справились швидко, а також в горнятках компот, а ще принесли яблука. Ми пообідали і приблизно в 16 відійшли, бо ще далеко вертатись в казарми.

 

Так ми ходили сюди три-чотири дні. Це мабуть на прохання господарів вояки допомагали їм збирати врожай. Ми свою зробили роботу і вернулись в казарми. Нам було вигідно, бо там пообідали і ще на вечерю ходили в казармах в їдальню. Згадав я ще один епізод. У нашому рою були ще хлопці зі Львова, а між ними Ярослав Полянський, його тато працював до 1939 року водієм трамвая. Ярослав гарно грав на фортепіано. Один з наших офіцерів вахмістер (не знаю якого це рангу) якимось чином дізнався про нього і майже кожної неділі, коли ми мали вільний час від муштри, брав його, а він нас обох (мене з братом Богданом) і йшли ми в інший будинок, в залу, де було фортепіано. Цей офіцер, з інтелігентним обличчям, прізвище якого вже забув, сідав окремо. Він був з виду інтелігентна людина, сам австрієць з Відня. Я з Богданом сідали окремо і слухали гру Ярослава. Він дуже гарно грав. Мабуть вахмістер мав особливе задоволення слухати віденські мелодії композитора Штрауса: "Вінер блют, вінер блют". Ярослав мабуть також мав велике задоволення грати і забутись, що він на війні, на вишколі. Після гри вахмістер дякував Ярославові Полянському і нас відпускав в казарму.

 

У кінці жовтня, початок листопада 1944 р. дійшла черга до нас їхати в місто Людвігсбур. Там, мабуть, був штаб, звідки відправляли вишколених юнаків в різні міста західної Німеччини, де були протилетунські батареї і потребували нас, як артилеристів. Нас 12 юнаків в супроводі одного німецького вояка відправили поїздом в місто Людвігсбург. Їхали ми пасажирськими поїздами. Пасажирів у вагонах було багато – переважно вояки.

 

Час був дуже небезпечний, на міста часто були нальоти американської авіації, які бомбили переважно міста, гинуло цивільне населення. Ми доїхали поїздом до міста Еssеn, ще півроку тому, коли ми їхали з Франції в Ольденбург, ми бачили місто з гарними білими будинками, які були ще цілі, в ньому не було видно слідів війни. Поїзд зупинився на пероні, оголосили, що він дальше не поїде, а всім пасажирам треба зійти вниз у бомбосховище.

 

Місто Ессен, початок жовтня 1944 року. Ми зійшли вниз сходами, а потім переходами на досить велику глибину в підземні зали. Що дивно, всі стіни були викладені білою плиткою, тут було багато вентиляторів. У залах були кімнати з лавками, а також з ліжками.

 

Ми пересіли в поїзд, юнаки, нас 12 осіб, і з нами один німецький вояк артилерії, який їхав в місто Людвігсбург як провідник і відповідальний за нас. Через годин п'ять оголосили, що всім нам треба з бомбосховища добиратись пішки до другої залізничної станції. Добре, що ми тут трохи поспали, відпочили, поїли. І добре що в Ольденбурзі лишились карабіни, шоломи, газмаски, а також коци. Ми вийшли з перону на двір, вже був вечір. Мабуть перед нашим приїздом американські літаки бомбили місто. Місто велике, нам показали куди іти. Відійшовши з кілометр, ми побачили перед собою немов пекло. Вулиці розбиті, ями від бомб, доми обгорілі, без вікон, а в підвалах вогонь і сморід сірки, це від запальних бомб. Ніде ми не зустрічали людей. Час від часу мусіли відпочивати, бо приходилось обходити великі ями від бомб.

 

До другої станції ми добирались пішки більше трьох годин, ця невелика залізнична станція була не розбита. Під ранок прийшов поїзд і ми від'їхали. На другий день пересіли в пасажирський поїзд і від'їхали в Людвігсбург, куди прибули в другій половині дня. Нам пояснили, куди йти. Знову пішки з повними наплічниками ми дійшли до великих казарм, в яких був штаб, до якого юнаки належали. На прохідній нас зустріли гарні німецькі дівчата в уніформах артилеристів. Нас всіх відпровадили в казарму. Це були чотириповерхові будинки з червоної цегли.

 

Вже смеркалось, коли нас завели в будинок, тут не було видно, що йде війна. Широкий коридор, зліва і справа двері, а на стінах великі художні картини на військову тематику, в коридорі по середині доріжки, ідеальний порядок. Нас всіх розмістили в двох кімнатах. Хвала Богу, що ми на місці, що є де помитись і є туалет. В кімнаті залізні двоповерхові ліжка з матрацами, подущинами і коцом. Ще мали з собою кусок хліба, поїли, попили води і полягали спати. Добре спалось, я з братом Богданом поряд на нижніх ліжках, наші друзі всі в одній кімнаті. Рано нас розбудив наш вояк – провідник. Ми помились. Нас завели в їдальню поїсти, після чого ми повернулись в свою кімнату. Наш провідник сказав нам, що завтра ми всі від'їдемо в місто Нюрнберг до діючої протилетунської батареї. Так закінчувався жовтень місяць 1944 року.

 

Наступного дня ми добре виспались, я вийшов в коридор і почав оглядати художні картини, а в кінцях широкого коридору біля 1,5 метрів стояли на дерев'яних лафетах старовинні гармати, вилиті з бронзи, біля них поскладані круглі ядра. Молодці. Так колись має бути в нашій Українській Державі. Сьогодні від'їжджаємо в місто Нюрнберг. Я, йдучи коридором, побачив, що назустріч мені йде офіцер, привітався з ним, як нас вчили, він відповів, але пройшовши пару кроків, повернувся і звернувся до мене, попросив піти з ним. Біля дверей зупинився, відчинив, це мабуть його кабінет, на столі папери, попросив, щоб я в нього порядок навів, дав мені мітлу, сміттярку, на держаку шмату і показав умивальник. Лишив мене і сам пішов. Я все зробив, поскладав на місце. Через годину він зайшов, оглянув, подякував мені і запитав мене, звідки я. Я розповів, що з України, зі Львова. Він вислухав, тоді я його запитав (тоді мені було 15 років), чому нас вони будуть використовувати проти американців, як протилетунську артилерію, американці для нас не вороги. Наші вороги більшовики, Москва. Раптово він змінився і подивиться мені в очі. Я зрозумів, що моє запитання йому не сподобалось, що він тепер думає, що зі мною зробити? Чи здати мене в гестапо, в концтабір, але через пару секунд мабуть оцінив ситуацію, війна йде до кінця, сказав мені: можете відійти, я віддав йому честь повернувся і пішов в свою кімнату до брата. Але братові я нічого не сказав про мою розмову з офіцером. Почали ми збиратись. Раптово в мене виникла думка, коли я витягнув з наплічника два майже повністю списаних зошитів по сто листків в кожному. В них я щодня записував свої спостереження, назви, міста і важливі епізоди того часу. Я їх вирішив позбутись, запхав на ліжку під матрац з думкою, що може їх хтось забере, а в них було моє прізвище і що я зі Львова. Нині, після 66 років, я подумав, що треба було комусь віддати ці щоденники, взяти в нього адресу і лишити йому свою, був би більший шанс їх тепер знайти. Щоденники були написані хімічним олівцем, виразно і детально про всі пригоди, епізоди воєнного небезпечного часу. Тому чотири роки я їх шукав завдяки однієї пані, але ніхто не відгукнувся. Почав я писати свій щоденник в червні 1944 по жовтень 1944 року.

 

У другій половині дня наш німецький провідник, який приїхав з нами сюди, дістав нове розпорядження, щоб відпровадити нас в місто Нюрнберг і передати нас в діючу протилетунську батарею.

 

Ми знову добирались пішки до залізничної станції в м. Людвігсбургу, проходили великим мостом на річці Рейн, сіли в поїзд і через пару днів доїхали в Нюрнберг.

 

Приїхали в Нюрнберг 20 жовтня 1944 року. Штаб батареї знайшли. Нас поселили в будинку недалеко штабу в блоки. Нас посилали на різні роботи. Поїздки в основному на склади за продуктами, в місто Мюнхен. До гармат нас вже не посилали.

 

Почало холодати. Нас залишилось тут сім юнаків, де решта, невідомо, куди їх направили? На початку грудня наша батарея почала готуватись до виїзду кудись. Ми не знали, куди передислоковуємося. 10 грудня 1944 року нас, юнаків, командир батареї оберлейтенант викликав до себе. Наші військові книжки – зольдбухи були в нього в руках. Читав їх, викликав нас, знайомився з нами з кожним окремо. Я був наймолодший – 15,5 років, братові Богдану – 17,5, інші юнаки такого ж віку або й старші. Коли зачитав: Саламаха Богдан, Саламаха Володимир, ви брати? Ми відповіли, так. Він подивився на нас і сказав: "В німецькому війську є такий порядок, що два брати не можуть бути в одному роді військ. Для вас я зроблю виняток. Ви будете разом". Ми виструнчились, вдарили каблуками, подякували.

 

Нас всіх послали на склад. Видали нам там зимовий одяг. Мусіли ми вдягатись, роздягатись, щоб підібрати по росту. Кожний отримав по парі зимових теплих чобіт, ватяний комбінезон, ватяну куртку, теплі, з одним пальцем рукавиці, дві теплі пари шкарпеток, ватяну шапку як в пілотів з вухами, які під бородою защіпались. На лице лайкова маска і закриті окуляри, це спеціально для артилеристів – залізничної протилетенської артилерії. Я в свій юнацький вік дивувався, як все це передбачено. Приблизно 16-18 грудня нас вивезли на залізничну рампу, де стояли товарні вагони, куди було завантажено все майно нашої батареї протилетунської артилерії. Тоді ж поїзд від'їхав з Нюрнберга десь о 17-18 годині. Це було для нас всіх і всієї батареї великим щастям.

 

У цей період альянти постійно бомбили головно всі міста західної Німеччини. Надворі було вже багато снігу і сильний мороз. На місто Нюрнберг був здійснений великий терористичний наліт американської авіації, від якого загинуло дуже багато цивільного населення. Наш поїзд з Нюрнберга від'їхав. Часто він простоював на запасній колії.

 

22 грудня наш вагон і вся батарея приїхала і зупинились вечором на товарній станції міста Кемптен – 40 км від швейцарського кордону. До нашого вагону підійшов вояк, зачитав наші прізвища, моє і брата Богдана, сказав забрати свої наплічники і вийти. Він з нами підійшов до великого ешелону, до якого було причеплено багато залізничних платформ з гарматами – переважно чотириствольних фірлінгів, а також одноствольні зенітки калібру 20 міліметрів.

 

Підійшли ми до однієї платформи, цей посильний викликав командира Грубера. Доповів, що привів нас, юнаків. Той відповів, що вже отримав на нас продукти, карабіни. Привітався з нами, показав, як нам вибратись на платформу. Ми ще такої платформи не бачили, на вишколі її нам не показували. Виявилось платформа чотириосна, підсилена, посередині кругла бетонна "бочка" висотою 1,5 метра, діаметром 3-3,5 метрів по ширині платформи з товщиною стінок 15-20 см.

Ми зайшли, ледве протиснулись в будку, він показав нам місця для спання, шафки на одяг і наплічники. Обслуга установки п'ять осіб, з них три німці і нас двох українців. Через 30 хвилин ешелон рушив до західного фронту. Це сталося 22 грудня 1944 року. Так почалася наша юнацька служба в залізничній артилерії протилетунської оборони.