Український визвольний рух на Буковині (автор: Бабух Василь)

опубліковано 20 трав. 2013 р., 11:13 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга ІІ. Документ № 147

 

1. «Катря» – Сердюк Марія, жителька села Вашківці, член ОУН з 1943 року. Організувала у Вашківецькому повіті розвідувальну мережу ОУН.

2. «Настя», «Ніна», «Хмара» – Керська Ольга, жителька Чернівців. Провідник Драчинецького підрайону, провідник служби здоров'я Вашківецького повіту. В ОУН з 1944 року.

3. «Ваня», «Жабка» – Максим'юк Фрозина, жителька села Глибока. В 1943 році була заарештована румунськими властями за націоналістичну діяльність. В ОУН з 1944 року. Провідник Вашківецького підрайону.

4. «Вася», «Христя» – Майська Вікторія, жителька села Глибока. В ОУН з 1944 року. Розвідниця, пізніше – кур'єр.

5. «Дмитро», «Чарнота» – Садовий Штефан, житель села Драчинці. В ОУН з 1944 року. Розвідник, провідник Драчинецького підрайону.

6. «Зоря» – Гарас Параска, жителька села Вашківці. Розвідниця.

7. Куфель Юлія – псевдоніма не мала, жителька села Вашківці, працювала бібліотекарем в райпарткабінеті, забезпечувала ОУН відповідною інформацією.

8. Ільчук Віра – псевдоніма не мала, жителька села Вашківці, працювала секретаркою в районному відділі освіти. В грудні 1944 року вручила Артемізії Галицькій шість чистих бланків з печаткою райвно.

9. Михайловська Галя – псевдоніма не мала, жителька села Вашківці, працювала офіціанткою в їдальні партактиву. Передавала підпільникам медикаменти.

10. Крайник Славко – псевдонім невідомий, житель села Вашківці, розвідник, вручив Артемізії Галицькій список всього складу райапарату...

11. «Крига» – Лукинюк Микола, житель села Чортория, член ОУН з 1941 року, розвідник, зв'язковий. Лукинюк Марія – його мама, зв'язкова. «Крига» доставляв на Буковину оунівську літературу...

12. «Батько» – житель села Чортория, колишній січовий стрілець. В його будинку розміщувався штаб зв'язку «Криги».

13. «Сагайдачний» – Скориотський Іван, житель села Зеленів. Провідник Зеленівського підрайону.

14. «Літун»– Понич Василь. У 1941 році за завданням ОУН був відряджений у східні області України

15. «Марійка» – двоюрідна сестра Скориотського. Жила неподалік голови сільради. Зв’язкова.

16. «Лебідь» – житель села Драчинці. В ОУН з 1943 року. Займався заготівлею продуктів для поранених та хворих вояків УПА.

17. «Стріла» – житель села Драчинці, в ОУН з 1944 року. Провідник лоївки.

18. Сестра «Стріли» – жителька села Драчинці. В її будинку містився штаб зв’язку ОУН.

19. «Любий» – сусід «Стріли». В ОУН з 1944 року. Зв'язковий.

20. «Прапор» – Жарюк Сильвестр, житель села Драчинці. В ОУН з 1944 року. Розвідник.

21. «Леся» – жителька села Драчинці. Розвідниця. 

22. «Квітка» – Зелінська, жителька села Драчинці. В її будинку містився штаб зв’язку ОУН.

23. «Зірка» – жителька села Костинці, в ОУН з 1944 року. Розвідниця, зв'язкова.

24. «Батько» – Пуздря Семен, житель села Станівці. Провідник боївки.

25. «Тиміш» – житель села Горішні Станівці.

26. «Тарас» – житель села Станівці, в ОУН з 1943 року. Створив оунівську мережу.

27. «Параска» – жителька села Станівці. В її будинку містився штаб зв’язку ОУН.

28. «Груша» – Поп'юк Василина, в ОУН з 1942 року. Зв'язкова, розвідниця.

29. «Грім» – жителька села Горішні Станівці, в ОУН з 1942 року.

30. «Чічка» – Вишиван Марія, жителька села Станівці, в ОУН з 1943 року. Зв’язкова, розвідниця.

31. «Сірко» – Нахамко Дмитро, житель села Бережниця. В ОУН з 1943 року. Забезпечував підпільників продовольством.

32. «Рись» – Колотило Іван, житель села Банилів Руський, в ОУН з 1943 року.

Провідник підрайону.

33. «Тополя» – Понич Савета, жителька села Зеленів, розвідниця.

34. «Астра» – жителька села Карапчів Вижницького району, зв’язкова.

35. «Сорока» – Дяконюк Аглая, жителька села Карапчів Вижницького району, в ОУН з 1944 року.

36. «Іларко» – житель села Карапчів Вижницького району, в ОУН з 1941 року.

37. «Лис», «Меч» – Нагірняк, житель села Карапчів Вижницького району, в ОУН з 1941 року, районний провідник ОУН.

38. Мати «Меча» – зв'язкова ОУН.

39. Леко Аркадій – священик села Банилів Руський.

40. Басистюк Анниця – жителька села Бережниця Вижницького району, в ОУН з 1941 року. Чоловік перебував у складі куреня Петра Войновського.

41. «Роман» – Никуліца, житель села Банилів Руський Вижницького району, в ОУН з 1943 року. Розвідник.

 

Замість коментаря

Більшовицька пропаганда (як і її нинішні прихильники і послідовники – хоча б з крикливої газетки «Товариш») витворила і всіляко мусувала міф, начебто Організація Українських Націоналістів (ОУН) й Українська Повстанська Армія (УПА) складалася зі зрадників, які воювали проти українського народу. То отруйний плід ідеологічних вивертів сталінського режиму, сталінської тиранії. Але досі нічим не вмотивовані вигадки баламутять людям голови, викликають неоднозначне ставлення наших співвітчизників, особливо зі східних і південних областей, до цієї героїчної і водночас трагічної сторінки в історії національно-визвольних змагань українського народу.

 

Та втім, поміркуймо разом. Якщо сприйняти твердження комуністичної пропаганди, що УПА боролася проти власного народу, то ми дійдемо до абсурдного висновку, що народ воював з... самим собою. Адже кількість людей, які пройшли крізь сотні і курені УПА, сягає в різних дослідників від 300 тисяч до півмільйона чоловік. Причому сюди не зараховують осіб, які допомагали підпільникам. Тобто збирали дані про пересування військ НКВД, заготовляли медикаменти і продукти, давали притулок пораненим воякам, забезпечували зв'язок між станицями та боївками. Та ще – десятки, якщо не сотні тисяч людей, без підтримки яких національно-визвольні змагання не тривали б до 50-х років, а були б придушені каральними загонами енкаведистів уже в перші місяці розгортання боротьби з ненависним комуністичним режимом. Адже українські повстанці могли розраховувати лише на власні сили, бо ніякої допомоги із закордону не мали – усі транспорт й десанти, які закидалися з англійських літаків, одразу потрапляли в руки чекістів, які тут, в Україні, їх уже чекали. Московсько-більшовицькі служби мали своїх людей в англійській розвідці, як, зрештою, і в інших, отож усі спроби бодай чимось допомогти повстанцям, блокованим каральними загонами, закінчувалися, як правило, провалами.

 

А про те, що упівці мали любов і підтримку в місцевого населення, свідчить і цей перелік прихильників та помічників у буковинських селах, що розкинулися по дорозі з Чернівців на Вижницю. До речі, то лише малий фрагмент з великого списку, який зберігається в архівах колишнього управління КДБ по Чернівецькій області з весни 1945 року. Ви, очевидно, зауважили, як багато в ньому жіночих прізвищ. Причому знаходимо в ньому не тільки матерів і сестер хлопців-підпільників, а й працівниць райпарткабінету, районного відділу народної освіти і навіть офіціянтку з їдальні, де обідали місцеві партійні активісти, котрі були, як правило, приїжджими з центральних і східних областей України. Як і директори шкіл і підприємств, правники і фінагенти... І це все робилося не випадково. Проводячи таку кадрову політику, Сталін і його українські поплічники, по суті, спровокували громадянську війну на західноукраїнських землях, нацькували брата на брата, українця на українця, що, звісно, принесло нові жертви з обох боків.

 

Але повернімося до списку тих, хто безпосередньо брав участь у національно-визвольних змаганнях або допомагав повстанцям. Згадується в ньому і прізвище Артемізії Галицької. Тридцятирічної вчительки родом із містечка Садгора, що за кілька кілометрів від Чернівців, провідника Буковинського крайового проводу ОУН у 1944 році. Отож якщо вірити в ще один міф, який повсюди насаджувала більшовицька пропаганда, називаючи усіх причетних до оунівського підпілля не інакше як бандитами, то з цього випливає, що українські жінки дуже схильні до бандитизму.

 

Публікуючи цей, ще донедавна «єретичний» список, сподіваємося, що люди, названі в ньому, чи їхні родичі, знайомі, сусіди, обізвуться, напишуть про подальшу власну долю або про страдницький шлях тих, кого вони знали. Адже розуміємо: таких дій НКВД не прощало. За таке щонайменше стелилася дорога в Сибір. На довгі роки.

 

Водночас допускаємо, що є люди, які потрапили у цей енкаведистський реєстр випадково, без жодних, як то кажуть, на те підстав. Бо знаємо, як криваве відомство Берії вміло (і полюбляло) фабрикувати конвеєрним способом «ворогів народу». Бо чим більше знешкоджених «ворогів» – тим більше орденів. Тоді видно, що енкаведисти недарма хліб їдять. Як точно міркує Андрій Чумак – головний герой «Саду гетсиманського» Івана Багряного, «весь процесуальний та карний процес регулюється й коригується палкою в залізних єжовських руках першого-ліпшого слідчого».

 

Очевидно, в руки енкаведистів потрапили секретні документи зі списком підпільної мережі у буковинських лісах. Або ще вірогідніше, ці прізвища названі підпільниками-провідниками під страшними тортурами. Бо страдницький шлях судився молодому поколінню нашого знедоленого народу в 40-50-х роках. Справді-бо, як писала тоді молода поетеса-галичанка Марія Потикевич-Заболотна, «потім гомін і бій. Потім муки, неволя».

 

Але їхні муки, їхня жертовність не пропали, скапавши свічкою болю, зоставили за собою виразний слід. Вони, молоді повстанці, молоді підпільники, не зігнули порабськи коліна перед жорстоким ворогом, не стали його лакеями. А своїми сміливими, безстрашними діями розтопили в наших душах восківку льодяного переляку, повернули нам національну гідність. Вони нагадали нам, що наші волелюбні предки були великим державним народом.

 

Вони з того далекого і жорстокого сорок п'ятого року наближали нашу незалежність, повертали нам мужність і віру.

І за це ми сьогодні схиляємо голови перед їхнім подвигом.

 

Василь Бабух, Володимир Краснодемський, спеціальні кореспонденти «Голосу України» Голос України (Київ), 1992, 3 листопада.