Про специфіку руху опору 60-70 років. (Автор: Горинь Михайло)

опубліковано 11 черв. 2015 р., 10:21 Степан Гринчишин   [ оновлено 27 черв. 2015 р., 08:06 ]

 

Книга: «Михайло Горинь. Вибране»

 

Дослідження вчених про рух опору 60-70-х років та репресії проти нього складають поважний список. На основі вивчених матеріалів, зокрема мемуарів учасників визвольних змагань, документів спецфондів СБУ, науковці твердять, що боротьба проти існуючою режиму не припинялася навіть після ліквідації УПА та підпільних організацій ОУН.

 

Ще велися бої поріділих партизанських частин з військами НКВД, а серед студентської молоді виникають підпільні організації в багатьох вузах Західної України. В концтабори Півночі і Сибіру попадають тисячі українських патріотів.

 

Проте арешти не спрацювали як пересторога для тих, хто залишився поза ґратами. Вже в кінці 50-х на початку 60-х років виникають нові нелегальні організації. Розправа над патріотами тримається у суворій таємниці. Про судові процеси над ними знає тільки найближче оточення. Моє середовище, яке виношувало плани продовження боротьби проти існуючого режиму, не мало ніякої інформації про те, що в жовтні 1959 року відбувся у Києві судовий процес над членами підпільної організації "Об'єднання", яку утворили політв'язні воркутинських концтаборів і після звільнення поширили її діяльність на території Україні. Керівники цієї організації Ярослав Гасюк, Володимир Леонюк та їх колеги були засуджені до довгих термінів ув'язнення. Цей подиву гідний патріотизм викликає захоплення й досі. Вперше опинившись в концтаборах у 17-річному віці, вони пройшли через пекло знущання, напівголодного існування, тяжкої праці і знайшли у собі силу вдруге стати «на прю з чудовиськом сторуким» (З. Красівський).

 

Кількома роками раніше випускник філософського факультету Московського університету донеччанин Олекса Тихий засудив вторгнення московських військ в Угорщину, жорстоке придушення угорського повстання, за що був покараний 12 роками позбавлення волі.

 

Особливо «урожайним» був 1961 р. В цьому році відбулось кілька судових процесів над підпільними організаціями Львівщини, зокрема над:

 

- Українською робітничо-селянською спілкою юриста Левка Лук'яненка. Львівський обласний суд виніс йому смертний вирок, іншим учасникам організації – довгострокові ув'язнення;

 

- учасниками Українського національного комітету, теж підпільною організацією. Її лідерів Богдана Грицину та Івана Коваля засуджено до страти. Вирок виконано;

 

- Ходорівською підпільною групою Львівської області, лідера Федора Проціва було розстріляно.

 

- Відбулися судові процеси в інших областях Західної України. В Тернополі заарештовано членів «Української національної партії» і покарано довголітнім ув'язненням.

 

Згідно даних, які наводить Анатолій Русниченко, за 5 років з 1954 по 1959 рік в Україні було викрито 183 організації, а заарештовано 1879 чоловік. Окрім того, затримано і пропущено через профілактичне сито ще 1300 чоловік. Таким чином, Микита Хрущов і його репресивний апарат успішно здійснювали подвійну політику. З одного боку він широко рекламував політику подолання наслідків культу особи Сталіна, а з другого – продовжував її, ув'язнюючи і розстрілюючи нові жертви, тільки у менших розмірах.

 

Проте тактика підпільної боротьби себе вичерпала. Особливо після приходу до влади Л. Брежнєва: тотальне стеження за настроями молоді, особливо студентської, вкрай ускладнювало утворення і діяльність нелегальних структур. Стихійно виникають групи людей, які легально критикують існуючий режим Появляються міркування, що легальна критика, хоч і не розставляє всі крапки над «і», дещо недоговорює, але пробуджує в молоді почуття національної гідності і гордості та кличе до дії.

 

На чолі цих нових віянь була трійця киян: Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Дзюба. Довкола них гуртувалися київські митці – художники Алла Горська, Люда Семикіна, Галя Севрук. Вони підтримували контакти з групами інакодумців Львова, Івано-Франківська, Дніпропетровська, Харкова. Своєрідним господарем цього дисидентського середовища був Іван Світличний. В його тісному однокімнатному помешканні, яке більше нагадувало бібліотечне сховище, де дві третини площі займали книжкові полиці, завжди хтось ночував із Заходу, Слобожанщини чи півдня України, дуже часто спав на матраці, розстеленому на підлозі.

 

Саме на початку 60-х рр.. з ініціативи Івана Світличного набирає всеукраїнського розмаху самвидав широкого профілю: позацензурна поезія, публіцистика. Вірші Василя Симоненка, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Івана Драча розповсюджуються в машинописних текстах, магнітофонних записах. Дуже часто Івана Світличного можна було побачити з магнітофоном в руках. Він прямував на зібрання молоді.

 

Не буде перебільшенням твердити, що поезія шістдесятників формувала національну свідомість молоді. Адже хрущовська політична «відлига» ознаменувалася не лише арештами нової хвилі інтелігенції кінця 50-х початку 60-х років, але й новою хвилею русифікаційних процесів в Україні: скорочується число українських шкіл, адміністративні установи переходять на російську мову, інститути видають наукову продукцію російською мовою. Реакція на цей черговий русифікаційний спалах була миттєвою, спочатку в поетичному середовищі. Д. Павличко пише у вірші:

 

Ти зрікся мови рідної, тобі

Твоя земля родити перестане.

Зелена гілка в лузі на вербі

Від доторку твого зів'яне.

 

Микола Вінграновський відгукнувся віршем "Мова":

 

Ти, Україно, не покритка, ти не вдова, Україно!

– Чистою мовою ти майбуття привітаєш у хорі

Вільною мовою ти колискову співатимеш дітям

 

Патріарх української поезії Володимир Сосюра звертається до українського юнацтва з батьківським напутнім словом:

 

Без мови нашої, юначе,

Й народу нашого нема.

 

В цій ситуації наступу на українське слово появляються ущипливі гуморески, які висміюють мовних покручів:

 

Говорила баба дєду:

-Ти купи мінє "Побєду"

Я поєду к Бєлодєду.

Хай він дасть мінє отвєт:

Є в нас мова ілі нєт.

 

Проте тематика самвидавівських документів і їх політична гострота постійно зростала. Якщо у 1962 р. появилася у самвидаві стаття «Думки і роздуми збентеженого читача», в якій ставилося питання: чому такий стан мовного будівництва на Україні, то в 1964 році світ побачила стаття «Українська освіта в шовіністичному зашморзі», в якій автори прив'язують до ганебного стовпа русифікаторів і русифікаційну політику Москви.

 

Особливого розголосу набула самвидавівська стаття «З приводу процесу над Погружальським», який, працюючи в бібліотеці АН, підпалив сховище рідкісних книг, раритетів, стародруків, і в полум'ї згоріло чи було понівечено біля 600 000 книжок. Патріотична громадськість розцінила цей вчинок як посягання на національну пам'ять нашого народу. Підпал бібліотеки викликав обурення широких кіл української громадськості. Щораз чіткіше з'ясовувалося – хто є хто. Яка мета цих різнополюсних сил. З одного боку ті, хто підпалює бібліотеки і закриває українські школи, з другого – захисники національних надбань. Примирення неможливе. Осмислення ситуації і пошуки виходу з неї пропонує автор документу під назвою «Шляхи і завдання українського визвольного руху». (Тези для обговорення). Ці тези трактувалися читачами як програмні. В середовищі шістдесятників вони були сприйняті по-різному: дехто вважав, що їх поява передчасна і може спричинитися до припинення репресивних заходів, інші переконували, що настав час зробити принциповий крок в організації руху опору.

 

Та Л. Брежнєв наніс удар по всезростаючій і популярній опозиції. В серпні 1965 року відбулися арешти. В концтабори було відправлено 20 політв'язнів. Серед них Івана Геля, братів Горинів, Опанаса Заливаху, Михайла Масютка, Валентина Мороза, Михайла Осадчого, Анатолія Шевчука. Судові процеси відбулися у Києві, Львові, Івано-Франківську, Житомирі. Вперше за багатолітню репресивну політику комуністичного режиму, до Львова на судовий процес прибули наші київські однодумці. Серед них: Іван Дзюба, Іван Драч, Ліна Костенко, Микола Холодний та інші. І хоч їх не пустили до зали суду, вони своєю присутністю протестували проти розправи над нами, зібравши навколо себе громаду львів'ян.

 

Це було щось нове. В час наступу брежнєвської ресталінізації, спроб оживлення панічного страху 30-х років, появляються пагінці непокори, які мають мужність сказати «ні» новій хвилі репресій.

 

Вже цей протест засвідчив, що на волі залишились люди, які не змиряться з брежнєвським внутріполітичним курсом. Ще до арештів 1965 р. зусиллями української еміграції вдалося передати в Україну наукову і публіцистичну літературу, яка висвітлювала національну політику Москви. Серед них: «На пошану українських вчених, знищених більшовицькою Москвою», «Україна і українська політика Москви», «Вивід прав України». Ці праці розмножувались фотоспособом, машинописом і мали значний вплив на формування, в першу чергу національної свідомості у молоді.

 

Поява у концтаборах шістдесятників відкрила нову сторінку в розгортанні руху опору. Саме з 1966 року налагоджуються двосторонні зв'язки між концтаборами і опозицією в Україні, на чолі якої знову стає Іван Світличний. З концтаборів надходять матеріали судових процесів і вироків довголітніх політв'язнів. Зусиллями І. Світличного і його оточення ця інформація стає надбанням діаспорних громад, а відтак громадськості світу, який зі здивуванням дізнався, що в концтаборах ще й досі знаходяться тисячі політв'язнів, серед яких і ті, які коротають там третій десяток років.

 

Серед адептів режиму нуртує думка, що влада допустила помилку в 1965 році. Вона заарештувала невелику групу опозиції, надіючись, що страх зупинить цей рух. Не зупинив. Він поповнюється новими волонтерами, які розгортають діяльність не лише у обласних містах, але в районах і селах. Самвидавська література збагатилася статтями і книгами, що сьогодні складають золотий фонд нашої публіцистики. Це «Собор в риштуванні» та «Іван Котляревський сміється» Євгена Сверстюка, праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», «Репортаж із заповідника ім. Берії» Валентина Мороза, «Тоталітаризм, українське відродження і Валентин Мороз» Івана Геля, «Право жити (Україна в складі СРСР, людина в системі тоталітарного соціалізму)» Юрія Бадзя.

 

В цих працях піддаються гострій критиці основні засади комуністичної ідеології та злочинна практика режиму, який прийняв її на озброєння.

 

Такий наплив серйозної антиімперської публіцистики викликав тривогу власгь імущих. Не допомогли рішення ЦК КПУ про боротьбу з проявами ворожої ідеології; критика в пресі її адептів. Настав час другого великого покосу української інтелігенції.

 

У січні 1972 р. почалися масові арешти української інтелігенції, продовжені в наступних роках. Чисельність репресованих перевищила сотню чоловік. На цей раз КГБ надіявся, що кинувши за ґрати українських інтелігентів і їх оточення, йому нарешті вдасться приглушити або і ліквідувати рух опору. І на цей раз не вдалося. Через кілька років КГБ довелося воювати з гельсінським рухом в Україні, і цю війну він програв.

 

Серед заарештованих були кияни: Зіновій Антонюк, Семен Глузман, Іван Дзюба, Василь Лісовий, Валерій Марченко, Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Євген Сверстюк, Іван Світличний (вдруге); львів'яни: Іван Гель (вдруге), Ірина та Ігор Калинці, Михайло Осадчий (вдруге), Яромир Микитка, Зорян Попадюк, Любомир Старосольський, Стефанія Шабатура, В'ячеслав Чорновіл (вдруге); івано-франківчани: Дмитро Гриньків, Іван Шовковий; тернопільчани: Степан Сопеляк, Микола Мармус; харківчани: Анатолій Здоровий, Ігор Кравців; черкащани: Кузьма Матвіюк, Богдан Чорномаз; одещани: Ніна Строката, Олекса Різників; дніпропетровчани: Іван Сокульський, Григорій Приходько. Це лише частина списку людей, учасників руху опору, але і він окреслює його географію.

 

Починаючи цю розмову, ми звернули увагу на безперервність боротьби українського народу за незалежність. Вона справді мала різні форми: легальну, нелегальну: напівлегальну, організовану, стихійну. В різний час учасники нелегальної боротьби ставили перед собою стратегічну мету – побудову незалежної держави. До них належить УНФ, в програмі якого – здобуття повної національної незалежності. Тернопільська група Миколи Мармуса також відстоювала ідею незалежності України. Український національний фронт Дмитра Квецкота, Зеновія Краківського вимагає: «Відокремлення України від Росії. Створення української самостійної держави». Я звернув увагу на підпільний рух 60-х років не випадково. В деяких публікаціях зустрічаємо міркування, що рухом опору 60-80-х рр. в «галузі стратегічних завдань нічого принципово нового вироблено не було», або «рух опору постійно перебував у стані активного самозахисту, в якому дуже важко було зосередитися на формуванні конструктивних завдань», або «Давалося взнаки також провінційне становище української культури, яке програмувало відповідний рівень осмислення інтелігенцією своїх завдань». Ці міркування належать п. Георгію Касьянову, автору дослідження «Незгодні. Українська інтелігенція в русі опору 60-80-х рр.», К., 1995.

 

Є в цих думках доля істини. Справді, легальний рух української інтелігенції не ставив перед собою стратегічних завдань. Проте, серед дисидентського руху (Ваш термін) було розмаїття груп і навіть окремих людей в групах.

 

Скажімо, автор «Інтернаціоналізму чи русифікації» і сьогодні переконаний, що СРСР можна було б демократизувати. В його в новій книжці «Спрага», К., 2001. Читаємо: «Я не вважаю (навіть тепер), що все безнадійно було в цьому ладі. Я вважаю, що його можна було по іншому розвивати... От, як би у 1968 році послухались Дубчека, (умовно кажучи), і перейнялися ідеями Празької весни, можна було піти шляхом демократизації соціалізму... Я вірив у можливість демократичного соціалізму» (ст. 46). Виявилося, що віра перемогла науковий підхід до аналізу природи всякого імперіалізму, особливо російського.

 

Специфіка цього унікального суспільного явища полягала ще і в тому, що при вирішенні важливих політичних завдань його складові – незалежники націоналістичного спрямування, лоялісти, що вірили у демократизацію режиму, дуже часто пліч-о-пліч боролися проти тоталітаризму і, врешті-решт, домоглися перемоги. Це повчальний урок для політиків сьогодення.