Підпілля ОУН-УПА села Черемхова. Частина 2. (Автор: Горін Зіновій)

опубліковано 28 вер. 2016 р., 11:18 Степан Гринчишин   [ оновлено 30 жовт. 2016 р., 10:48 ]

 

Сотня «Сіроманці»

Значний інтерес для нас представляють спогади очевидців та документальні джерела, які висвітлюють безпосередню роль командира «Богуна» у формуванні сотні «Сіроманці» та керівництві її підрозділами.

 

Так, у спогадах Петра Мельника - «Хмари» «В огні повстання» відображено початок створення легендарного відділу.

 

На початку червня 1943 року «Хмара», перебуваючи на Бібреччині одержав наказ від крайового командира УПА перебрати під свою команду озброєний відділ, який перебував у цій місцевості, і відійти з ним на Калущину.

 

Далі подається, що 20 червня він віддав перший наказ, яким перебрав командування над відділом чисельність якого складала 110 осіб, надав йому назву «Сіроманці» та призначив чотових і ройових командирів. Відтак відділ вирушив у Карпати і 28 червня біля сіл Старий Мізунь і Пшеничник встановив зв’язок із місцевою мережею ОУН.

 

30 червня відділ вирушив з Пшеничника і наступного дня близько 10-ї години зупинився на г. Люта, де перебував до 5 липня. Тут відділ знову реорганізовано, поділено на чоти і призначено командирів (I чота – «Коц», II чота – «Яворський», III чота – «Ворон», бунчужний і заступник к-ра сотні – «Богун»).

 

В «Хроніці сотні «Сіроманці», опублікованій 2009 року у 12 томі нової серії «Літопису УПА» також подається перебіг тих подій. 12 червня 1943 року на станції Бортники Ходорівського району (південна частина Бібрецького повіту, тепер Жидачівський район) почали збиратися добровольці з Бібреччини, Яворівщини і Рогатинщини для військового вишколу. Вони таборували в лісі біля сусіднього села Молодинче, а 20 червня 55 молодих чоловіків під проводом Осипа Барана вирушили в Карпати.

 

23 червня, в околиці села Рахиня на Долинщині, з групи організовано рої, які очолили «Косач», «Богун» і «Науменко». Попри деякі протиріччя в трактуванні перебігу тих чи інших подій незаперечним є те, що «Богун» був одним із бойових командирів сотні «Сіроманці».

 

Іван Стегній і Михайло Дуда

 

Із спогадів Михайлини Стегній - «Галі», відомо, що в 1946 році Михайло Дуда - «Богун» зі своїми товаришами з Ходорівщини переходили терен між селами Борусів та Бориничі, де потрапили на більшовицьку засідку. «Богун» був поранений в ногу, його товариш став надавати йому допомогу, та «Богун» відмовився, сказавши, щоби той його залишив і сам рятувався, бо в іншому випадку загинемо обоє.

 

Коли товариш відійшов частину дороги то почув позаду одинокий постріл. Він зрозумів, що з «Богуном» сталось непоправиме. Через деякий час батьків було сповіщено про смерть сина та місце його загибелі.

 

Як близились Великодні Свята, батько «Богуна» зібрався і поїхав у те село. На цвинтарі під час відправи за покійних до нього підійшла жінка, яка запитала чи він батько Михайла Дуди з Черемхова, бо був дуже схожий на свого сина. Він відповів: «Так». «Тоді ідіть за мною, – сказала вона. – Де я зупинюсь і буду прибирати, там могила вашого сина».

 

Підпільна лічниця у Новосільському лісі

Та повернемось до подальших спогадів п. Михайлини: «Після відходу Михайла Стегнія - «Лиса» в Карпати в 1943 році моїм зверхником став Артим Степан із Новоселець.

 

 Степан Артим, воїн сотні «Сіроманці»

 

Він був надзвичайно виважений та справедливий керівник. За цей період в нас значно побільшало роботи: це був кінець 1943 року – початок 1944 року, в той період почали формуватись кущові відділи самооборони та відділи УПА. Один з тих відділів перебував у нашому селі в Сокирки Михайла, в котрого були просторі господарчі споруди. Очолював відділ повстанець «Вовк» (Сохан Михайло з Підлісок – авт.), в його складі було більше тридцяти чоловік.

 

Згадую з Бортник повстанця Рудого Степана - «Бокса», і як стало відомо з часопису, також Михайло Коваль - «Чайка», уродженець с. Бортники, воїн УПА, на сьогодні житель Журавного.

 

Вдень хлопці перебували в садибі, а вночі виконували свої завдання. Про їх перебування ніхто з людей села не знав. Мій зверхник  Артим Степан доручив мені та Грабницькій Теклі, псевдо «Серце», готувати для них їжу.

 

Вояки були з навколишніх сіл: Молодинча, Новосілець, Бортник, Підлісок та ін.

  

Ярослав Грабницький, псевдо «Мороз»

 

Один з тих вояків приїздив до нас на відкриття криївки-лічниців дев’яностих роках. Я його впізнала по акценту мови, який запам’ятала з 1944 року, а він тоді був такий молодий. Цей боєць багато розповідав про Грабницького Ярослава, псевдо «Мороз», чотового з відділу «Полтавці», з яким воював на теренах Тернопільщини.

 

Напередодні підходу більшовицько-німецького фронту наше підпілля вело останні приготування до приходу більшовиків.

 

Влітку 1944 року були організовані медичні курси медсестер, які проводились в селі Підліски. Навчання проходили дівчата-підпільниці з усього куща до якого входили села: Бортники, Молодинче, Черемхів, Підліски, Новосільці, Вербіж, Сугрів, Вовчатичі, Загіречко, Добрівляни, Букавина, Демидів та м. Ходорів.

 

З кожного села було по одній-дві дівчини. З Бортник, пам’ятаю, були Дубик Марія та Ольга, в них була зв’язкова квартира.

 

Курси проводили два лікарі – євреї, один уже був літній чоловік, другий – молодий. Навчали вони нас дуже старанно, бажаючи передати якнайбільше знань і навиків, пояснювали просто і зрозуміло, кожна з нас вела свій конспект. Іспити здавали, коли вже пройшов фронт.

 

А восени в Бортниках було організовано треті медичні курси, там теж були дівчата з усього куща, але було і багато нових, а проводила курси підпільниця медик на псевдо «Заграва» (Ілечко Галина – авт.), вона викладала гарно і доступно. Мені було значно легше, бо пройшла попередні курси.

 

Починаючи з осені 1944р. почастішали бойові дії відділів УПА та самооборонних кущів проти більшовицьких військ та облавних військ НКВД, які блокували терени діяльності підпільників. При цьому появились вбиті та поранені наші воїни.

 

Зимою 1945 року було поранено повстанця Дуньку Михайла, що родом з Новосілець, лікувався він в сім’ї Підвадцятника Михайла у Черемхові.

 

Перед провідниками постало питання, де і як лікувати поранених? Тому виник задум побудови підпільної лічниці. В цей час кущовим провідником був повстанець з Вовчатич на псевдо «Рогач», його двоюрідний брат теж був в партизанах, на псевдо «Сливка». Мабуть, рішення про побудову було прийнято керівниками районного проводу ОУН, бо в короткому часі в березні 1945 року було вибрано місце в Новосілецькому лісі, підвезено дерев’яні чотиригранні бруси довжиною по 4м і побудову лічниці завершено за одну ніч.

 

Копали криївку самі партизани. Троє пар коней, якими керували мій брат Степан Стегній 1927р.н., Микола Юрчак та Іван Луців, вивозили землю до так званої Рогачки, де чекали селяни – власники підвід. Вони забирали завантажені підводи та відвозили землю, а потім маскували місце висипки землі.

 

Приміщення лічниці було квадратної форми, чотири на чотири метри, висотою два метри. Із бруса було щільно викладено підлогу, бічні стіни та перекриття. Вхідний люк був квадратної форми, в ньому була розміщена ялинка. Із входу сходинами спускались у приміщення. Був також передбачений і резервний вихід, який був віддалений на 10-15метріву глиб лісу.

 

В лічниці знаходилось чотири ліжка, між якими стояли дві тумбочки, в ногах ліжок стіл. Попри одну із стін – лавка. Зверху на перекриття було насипано півтора-двометровий шар землі та посаджені кущі лісового горіха, молоденькі ялинки, територія засипана сухим листям дерев.

 

За лічницею було закріплено мене та мою подругу Стегній Анну. Нашим першим пацієнтом був уже згадуваний повстанець Дунька Михайло, якого перевезли від Підвадцятника, а мав він поранення правої ключиці.

 

Незабаром лічниця поповнилась новими пораненими – Калинцем Іваном з Молодинча, мав поранення суглоба правої руки; Андрусів Іваном, псевдо «Соловій», з Ходорова з пораненням ноги в нижній суглоб; повстанцем із села Букавина, прізвища не пригадую, з пораненням коліна.

 

Ми, як могли, так допомагали пораненим, але нам дуже бракувало медикаментів, не було обезболюючих, температуропонижаючих ліків, а лише проводились перев’язки та промивка ран марганцівкою та обробка спиртом. Це ми з подругою Анною проводили почергово, через день.

 

Бинти теж готували самі із льняного тонкого полотна, яке розрізали на стрічки. З часом і марганцівка почала закінчуватись, та своєчасно її передав мій товариш Грабницький Ярослав, псевдо «Мороз», який воював у військовій окрузі «Лисоня» на Тернопільщині у відділі «Полтавці» куреня «Сіроманці».

 

В 1944 році літом він отримав кульове поранення стегна, лікувався в польовій криївці-лічниці. Мабуть з медикаментами в них було набагато краще, бо через свого товариша, який направлявся в наші терени, Ярослав передав пакет марганцівки.

 

А було це так. Одного вечора я направилась в село, ідучи вуличкою, бачу, назустріч мені іде чоловік, я зупинилась, як він підійшов ближче – пізнала в ньому свого знайомого з Молодинча, вояку УПА Олійника Михайла. Він поздоровався і говорить: «Іду я дорогою та й думаю, де тебе зустріну, а ми зустрілись на такій вузькій вуличці». І продовжує: «Ти знаєш такого «Мороза»? Я відповіла, що знаю. «Тоді тобі вітання від нього і цей подарунок». Я була дуже рада і щиро подякувала йому за пройдену далеку дорогу, за ліки, так потрібні нашим пораненим.

 

(З повстанських документів довідуємось, що 27 лютого 1946 року, по зраді зв’язкового «Амора», в селі Мала Березовиця Збаразького району Тернопільської області Олійник Михайло, псевдо «Буря», старший стрілець сотні «Сіроманці» разом із чотовим Базарко Григорієм, псевдо «Сокирко», уродженцем с. Сугрів, були схоплені енкаведистами. Під час супроводу Олійник Михайло втік з рук чекістів у Глобічку. Із розповіді Михайлини Стегній дізнаємось, що в 1948 році, в одному з парків Львова Михайла Олійника бачив його односельчанин з Новосілець Костишин. Далі, у 1950 році Михайлина Стегній, перебуваючи у Львівській лікарні по вул. Кульпарківській, розговорилась у їдальні з чоловіком, мабуть працівником цього закладу, який в розмові цікавився її односельчанами з Черемхова та з сусідніх сіл. Співрозмовник вів бесіду не повертаючись обличчям до Михайлини, але акцент його мови дуже нагадував колишнього знайомого Олійника Михайла з Новосілець, подальша його доля невідома. А Базарко Григорій був ув’язнений, після звільнення проживав на Одещині, де і помер в 1979 році – авт.).

 

Пам’ятаю, напередодні Великодніх свят, а це був квітень 1945 року, ідучи польовою дорогою на чергову перев’язку до лічниці, побачила багатьох військових, що проходили туди-сюди під лісом та біля садиби Михайлишина Олекси, що проживав під лісом. Я на хвильку задумалась, що робити, це, мабуть, більшовики. Якщо поверну назад – виникне підозра, тому вирішила іти. Якщо зупинять, скажу, що направляюсь до своєї подруги Михайлишин Ольги, але при цьому пакунок з їжею тримаю при собі. Пройшовши ще декілька десятків метрів, побачила, що хтось махає мені від лісу та кличе: «Ходи, ходи, не бійся, це свої». Я впізнала, це був Артим Степан.

  

Іван Стегній

 

Коли підійшла до садиби Михайлишина, то крім Артима побачила в колі військових Стегнія Івана, псевдо «Шраменко», якого не бачила з весни 1944 року, коли він відійшов у відділ. Він підійшов до мене, поздоровався, а дізнавшись, що я поспішаю до лічниці, побажав подивитись на її облаштування. Продовживши просування лісом ми зустріли знайомих повстанців: Калинця з Молодинча та «Щуку» з Бортник. Після кількох слів спільної розмови з нами, «Щука» говорить до мене: «Михайлино, щось хочу тобі сказати. Вчора біля села Чорний Острів наш відділ звів бій з облавними військами НКВД, в якому загинуло дванадцять наших хлопців упістів. Між ними наш близький товариш Стегній Михайло, псевдо «Лис», та з Новоселець Костишин Михайло». Ця звістка мене дуже засмутила, бо Михайло Стегній був не тільки добрим моїм товаришем з дитинства та першим організаційним зверхником, але і дальнім родичем.

 

 Михайло Стегній, псевдо «Лис»

 

Михайло Стегній, псевдо «Лис», зростав в незаможній селянській родині Григорія та Стефанії Стегній. Крім Михайла в сім’ї зростали брат Іван та сестри Ольга і Стефанія. Після закінчення початкової школи Михайло допомагав батькам в господарстві. Брав активну участь в роботі гуртків читальні «Просвіта». В період відновлення Української Державності приймав активну участь в багатьох патріотичних заходах, належав до організації «Січ» ім. Ольги Басараб.

 

В період німецької окупації був залучений в члени ОУН. З початком збройної боротьби з німецькими та більшовицькими окупантами був призначений керівником кущової ланки ОУН.

 

При формуванні збройних загонів самооборони та відділів УПА в числі перших відходить в Карпати. Після вишколу направляється в Золоту Поляну на Тернопільщину, де воює в одному з відділів ВО «Лисоня».

 

В 1945 році, на Різдвяні свята повертається на рідні терени. Ймовірно, був призначений на роботу в тодішній Ново-Стрілищанський район.

 

18 квітня 1945 року, перебуваючи біля с. Чорний Острів, потрапляє в більшовицьку облаву, під час якої загинув в числі 12-ти повстанців з підвідділу ройового Івана Мрука - «Сергія», що належав до кущового відділу самооборони провідника «Щуки».

 

*     *     *

Коли ми зайшли до приміщення лічниці то побачили, що стан Михайла Дуньки досить неважний. В нього закровоточила рана, плече і ліжко були в крові. Стегній Іван оглянув рану, дав мені фахову пораду як зупинити кровотечу та правильно накласти пов’язку. Під час перев’язки поранений Михайло запитав мене: «Михайлино, я буду жити?» Я заспокоїла його, відповівши: «Ще разом погуляємо на твоєму весіллі». На наступний день після перев’язки наїхала велика облава військ НКВД з Івано-Франківської області, під час якої було арештовано Михайлишина Олексу, що проживав під лісом та Сокирку Ярослава, яких забрали до Букачева. Іти до лічниці було дуже ризиковано бо невідомо, що розповів під час допиту затриманий Олекса Михайлишин, який був посвячений у багато справ підпільників.

 

Арешт та втеча з Івано-Франківська

З того часу через три днів знову відбулась облава, під час якої було затримано дванадцять наших сільських дівчат та шестеро чоловіків. Нас усіх відправлено до Букачева, перебували ми в єврейській хаті. Дівчат на слідство не викликали, тільки чоловіків.

 

Через декілька днів з Букачева нас під конвоєм повели до Івано-Франківська. Ішли ми через Куколин, там заночували. Наступного дня пройшли Тенітники, Мартинів. В Мартинові люди виносили нам печиво та іншу їду. У Великодню суботу привели нас до Івано-Франківська, зупинили на центральній площі міста оточивши конвоєм, який складали молоді солдати. Ми їх називали «діти Сталіна». Через декілька годин завели нас до одного з будинків, в якому розмістили у великій кімнаті, нас було біля 20-ти дівчат. Крім моїх земляків, були дівчата з Козарів, Куколина та Вишніва.

 

Чоловіків закрили під замок у підвальному приміщенні. Вставши досвіта ми, оглянувшись кругом будинку, не виявили охорони. Тому, почекавши деякий час, зібрали усі продукти, які в кого залишились, та вирушили на свій страх і ризик до церкви освятити їжу, бо це був Великдень.

 

Як дівчата повернулись, сіли та скуштували освяченого. Потім розділились на групи по троє та розійшлись на всі сторони, хто куди. Я пішла з Паранькою Лагодською та ще одною дівчиною з Кулина, яка знала цей терен. Так ми дійшли до Дністра та й зупинились, стали думати, як перейти на другу сторону ріки. Незабаром побачили – їде підвода, а на підводі дівчина везе жінку. Під’їхавши до нас, жінка поздоровалась і говорить: «Дівчата, зачекайте, зараз переїдемо. Я вас бачила у Франківську, плакала за вами цілу ніч. Зараз під’їде мій брат». І тут бачимо, їде юнак на коні в німецькому мундирі, під’їхав та зупинився. А жінка до нього: «Брате, не хвилюйся, я знаю тих дівчат, вони повтікали з Івано-Франківська від більшовиків. Мусиш нас усіх перевезти». Він зліз з коня та пішов у лози, через хвилину під’їхав на човні. Перевіз спочатку нас обох з Лагодською, а тоді повернувся за сестрою. Від’їжджаючи, юнак сказав до сестри: «Ти знаєш, де заїхати, візьми дівчат з собою, нехай щось перекусять».

 

Як прийшли ми до хати, нас там тепло прийняли, пригостили, запропонували переночувати, а вранці іти далі. Ми подякували господарям за гостинність і відповіли, що хочемо якнайшвидше добратись додому. Ішли ми так швидко, що ноги ледь торкались землі. На другий день, уже сонце сідало за обрій, як ми з подругою прийшли в село. Бачимо, похорон іде, від односельців довідались, що хоронять Дуньку Михайла.

 

Пізніше Стегній Анна розповіла, як пройшла облава, вона пішла до лічниці, та Михайло був уже в дуже важкому стані, зарадити йому нічим не змогла.

 

В селі я не затримувалась, бо поспішала навідати батьків. Та тільки ступила в хату, як чую на подвір’ї знайомі голоси, а вийшовши у двір, побачила свого дорогого товариша Ярослава Грабницького - «Мороза», який був разом із побратимом на псевдо «Недобитий», та кинулась йому назустріч. Вони якраз повернулись з Тернопільщини.

 

Ми обняли один одного, та Ярослав поспішав і попросив мене швидше переодягнутись: «Бо така гаївка під церквою!». Ми швидко побігли до церкви, де я зустріла багатьох наших друзів. Там були Масловська Ольга, Кузів Ольга, яких я давно не бачила. Надворі уже темніло та ми не хотіли розходитись. Мабуть, це був один з найкращих вечорів, коли від душевної радості, від співу гаївок кожен з нас згадав дні безтурботного дитинства, не обтяженого лихоліттям війни. Був це останній день нашої гуртової зустрічі біля духовного храму.

 

А ввечері, в колі своїх побратимів, Ярослав розповідав про партизанські будні на Тернопільщині. Дізнавшись про нашу криївку-лічницю, він розповів і свою історію як лікувався після поранення. Їхня лічниця була розміщена в полі, а тут іде облава, під час якої більшовики встановили кулеметне гніздо прямо на вхідному люку криївки. Це була дуже загадкова ситуація, але ніхто в цей час криївки не виявив.

 

А далі продовжувались напружені будні, ми з подругою Анною Стегній доглядали поранених. Незабаром оздоровився повстанець з Букавини, з часом лічницю залишив і Калинець Іван з Молодинча. Він був ходячий, сказав, що руку долікує вдома. Залишився тількиАндрусів Іван - «Соловей», з усіх хворих він був найдовше.

 

Підійшло свято Івана Купала (7 липня 1945р.), думаю, піду привітаю іменинника, взяла гостинця, по дорозі зірвала букет польових квітів та повіншувала Івана. А він так зрадів, та й говорить: «Михайлинцю, про мене уже всі забули, тільки ви пам’ятаєте. Чим же я вам віддячу за вашу турботу? Я назбирав ліскових горіхів, хоча б ними. Ми, мабуть, скоро розстанемось, бо довго я вже не затримаюсь».

 

Іще раз я зустріла «Солов’я» випадково в кінці 40-х років на ринку в Ходорові. Поздоровавшись, я запитала, – як почуваєтесь? Він відповів, що уже добре, але нога трохи болить.

 

Влітку 1945 року мого зверхника Артима Степана відкликали у відділ, свої обов’язки він передав Гесс Марії з Молодинча. Це була наймолодша сестра «Гонти». А відбулось це в Новосільцях, на подвір’ї Печеного Степана. На пам’ятку ми зробили фотографію, яку я зберегла до сьогоднішніх днів. Вона для мене дуже дорога, бо це була остання зустріч з Степаном, який не повернувся з відділу «Сіроманці» та невідомо де загинув.

 

Зрада і самопожертва

З приходом Ярослава Грабницького - «Мороз» та Івана Стегнія - «Шраменко», активізувалась підпільна діяльність в нашій околиці. Вони організували боївку, в яку входили, крім місцевих повстанців Масловського Дем’яна - «Бурі» та Петріва Михайла, товариші Мороза, які прибули з ним із Тернопільщини. Це повстанець «Батурин», по імені Микола, сотенний відділу «Полтавці» та повстанець «Недобитий».

 

Для укриття в Грабницького облаштували одну із криївок.Вона була споруджена на стриху господарського приміщення. Так вони партизанили до середини 1946 року. Однак протягом денного періоду виникали вкрай небезпечні ситуації, які ледь не коштували життя повстанців. До одної з них прислужилась наша односельчанка Ленів Степанія. А було це так – у Грабницьких я з Теклею готувала їжу повстанцям, і однієї днини, прийшовши в черговий раз, я побачила там Ленів Степанію. Відкликавши на сторону Теклю, я запитала її: «Що тут робить Стефа?». Текля відповіла мені, що покликала її допомагати, бо вона хороша та надійна дівчина. Така відповідь мене стривожила, я розвернулась і пішла, сказавши, що третій тут робити нічого.

 

В той час іще ніхто не знав, що Ленів зустрічається зі слідчим НКВД м.Ходорова, та, в подальшому це відбувалось явно, на очах ходорівчан.

 

І ось незабаром після того випадку до Грабницького приїхали більшовики і розпочали обшук, маючи на меті знайти криївку. А в ній в цей час перебували «Мороз» та «Батурин». На щастя, більшовикам не було відоме місце її розташування, бо і Ленів не знала про неї. На цей раз біда обминула підпільників, але це був прикрий урок на майбутнє.

 

Після того ввечері я прийшла до Грабницьких і зустрілась з «Морозом» та «Батурином». На небі був ясний місяць і тут надлетіли літаки. А «Батурин» говорить нам: «Може це мій брат літає». А я запитую: «Маєте брата льотчика?», він відповідає: «Маю двох». «А як вас доля закинула у повстанці?», у відповідь: «Мав на це своє бачення». А я продовжую: «Якби ви зустріли своїх братів, як би склались відносини між вами?». «З моєї сторони родинні, дружні» – відповів «Батурин».«А як би брати поставились до вас, знаючи, що ви воюєте на протилежній стороні, проти радянської влади?». «Не можу про це знати» – відповівМикола.

 

На жаль, в 1947 році я довідалась, що «Батурин», колишній радянський офіцер, льотчик, родом з Полтави, загинув біля Васючина на Рогатинщині разом із чотирма побратимами. Це був славний син України, який гордо носив псевдонім «Батурин».

 

У 1994 році відбулось перепоховання останків воїнів з місця загибелі на цвинтар Васючина. Багато наших односельчан їздило на цей захід щоби віддати належну шану героям.

 

*     *     *

Після свята Івана Купалав 1946 році я зустріла Ярослава біля його двору, він мені говорить: «Михайлино, як мені важко сьогодні іти з дому». А я йому: «Як в тебе не така важна справа, то залишайся». Ярослав відповів: «Важна і не важна, але Демко Масловський захворів на тиф і ми боїмось щоби не заразитись, тому хочемо перебратись в санітарну криївку».

 

Та не довго їм довелось квартируватись в лічниці. На саме Преображення Господнє (Спаса) 19 серпня 1946 року по доносу одного з сексотів села більшовики зробили засідку на «Корчах».

 

Коли Грабницький Ярослав, Стегній Іван та Петрів Михайло повертались з нічного походу до свого укриття, більшовики відкрили вогонь. Грабницького - «Мороза» було поранено в обоє ніг, а Стегнію - «Шраменку» та Петріву вдалось сховатись у лісі.

 

Впіймавши Ярослава, більшовики завантажили його на підводу та привезли до села. Проїжджаючи біля своєї хати, «Мороз» підняв голову, щоби подивитись на свій двір, мабуть, в останній раз. В цей час енкаведист вистрілив йому в груди і вбив. Все це бачили його брат Микола та братова Анна, які сховались під сосною біля хати. Тіло Ярослава забрали в Ходорів і невідомо де захоронили.

 

З того часу скоро виповниться сімдесят років, та в моїй пам’яті Ярослав залишається як героїчна постать. Він не мав високих студій, лише закінчив початкову школу, але все своє коротке життя чесно трудився та боровся на благо України. Його дитинство було не легким, бо разом з братом Михайлом рано залишився без батька, під опікою матері. З початком української революції був у числі її перших організаторів, а його двір став збірним пунктом, який давав притулок багатьом перехідним боївкам та відділам УПА.

 

Після поранення на Тернопільщині, повернувшись з легендарного куреня «Сіроманці», продовжив боротьбу в лавах збройного підпілля ОУН. Коли його вбили більшовики, сім’я була репресована. Матір Марію відправили на висилку в Сибір. Через два роки вона змогла утекти та повернулась до рідного дому. Довгий час переховувалась по чужих людях, але таки уникла повторного арешту. Тітку Ярослава, батькову сестру Грабницьку Теклю, активну учасницю українського збройного підпілля, в 1947 році також було арештовано та засуджено на 10 років більшовицьких таборів».

 

Підпільниця на псевдо «Серце»

На сьогодні Текля Витрив (Грабницька) проживає в м.Черкаси, вона одна з останніх живих політв’язнів села Черемхова. Автору вдалося поспілкуватись з дев’яносто двох річною підпільницею на псевдо «Серце». Ось декілька штрихів з її спогадів про буремні роки боротьби.

  

Текля Грабницька, псевдо «Серце»

 

Наша героїня народилась у багатодітній сім’ї Василя та Марії Грабницьких. З дванадцяти братів та сестер Текля була наймолодшою.

 

Життя родини за польської влади було не з легких, в додаток сім’ю спіткала непоправна втрата – в 1914 році батько залишився один з дев’ятьма дітьми, передчасно померла дружина. Та Бог милував, погодилась прийти у сім’ю та замінити матір дітям батькова друга дружина Марія з роду Вольман, з якою спільно нажили ще троє дітей: Михайла 1916р.н., Ганну 1918р.н. та Теклю 1923р.н.

 

Непомітно наблизилась друга половина 30-х років. Текля закінчила початкову чотирикласну школу в рідному селі. П’ятнадцятирічною вона з братом Михайлом була залучена до підпільної роботи в ОУН. А сталось це перед початком німецько-польської війни.

 

В 1938 році євреї, відчувши небезпеку, продали і закрили крамниці та виїхали з села. Брат Михайло, котрий торгував у м.Ходорові, на прохання громади викупив у євреїв приміщення та завіз необхідні товари. Постало питання, хто буде продавцем? Та в Михайла уже було рішення, взявши Теклю за руку привів у крамницю і заявив: «Тут будеш працювати».

 

Для сестри це було несподіванкою та й досвіду ніякого не було, але на перших порах навчав та допомагав брат. З часом Текля повела торгівлю самостійно. Цей задум брата був глибоко обґрунтований, він пожертвував подальшим навчанням сестри щоби створити надійний підпільний пункт зв’язку, який діяв довгі роки – за польського правління, перших більшовиків, німецької і другої більшовицької окупації.

 

Текля, крім основної роботи, виконувала доручення підпілля – передавала естафети, доправляючи їх на призначені пункти зв’язку; організовувала зустрічі Михайлових друзів, які відбувались під покровом крамниці.

 

Її активна робота в підпіллі продовжилась і після загибелі брата Михайла від рук енкаведистів.

 

Підпільна робота особливо пожвавилась в період німецької окупації, коли почали створюватись боївки ОУН та відділи самооборони.

 

«Один із таких відділів був організований ранньою весною 1944 року на наших теренах, – згадує п.Текля. Провідником його був командир «Вовк». Ще сьогодні добре пам’ятаю як ішла з першим донесенням від зверхників у с.Підліски щоби передати естафету провіднику «Вовку». Іду дорогою та думаю, скоріше б його побачити, який із себе той «Вовк». Та прибувши у визначене місце побачила спокійного ввічливого військовика, який перечитавши естафету зразу написав відповідь. З того часу розпочалась наша співпраця, я стала зв’язковою даного відділу.

 

Естафети доводилось носити в ближні і дальні села тодішнього Ходорівського району. Зважаючи на те, що в основному доводилось ходити пішки, витрачалось багато часу і я змушена була часто закривати магазин, що могло викликати підозру у влади. Я заявила своїм зверхникам, що мені потрібна помічниця і обґрунтувала свою просьбу. В помічниці я запропонувала свою подругу Стегній Михайлину і ця пропозиція була схвалена. З того часу ми працювали вдвох, Михайлина одержала псевдо «Душка», який в подальшому було замінено на «Галя».

 

Коли прийшли другі більшовики – роботи побільшало, небезпека чатувала на кожному кроці, необхідно було зберігати глибоку конспірацію, оскільки не тільки в містах але і в селах базувались гарнізони НКВД, які часто проводили облави. При цьому їхня агентура активно вербувала зрадників та секретних інформаторів з місцевих.

 

Почастішали бої та перестрілки між повстанцями та більшовиками.

 

В магазині я торгувала до 1945 року, а відчувши небезпеку – залишила торгівлю.

 

З того часу перейшла на нелегальне становище, вдома майже не бувала, ночувала в надійних родинах односельчан, а також по знайомих в сусідніх селах.

 

В другій половині 1945 року більшовикам уже було відомо про мою підпільну діяльність в ОУН, мене почали розшукувати для арешту. Декілька разів я потрапляла в досить скрутне становище, майже була в їхніх руках, але Бог милував, я уникала арешту. Рятувало мене і те, що більшовики не знали мене в обличчя.

 

Так сталось і цього разу, коли я раненько вирішила провідати свою матір та за одним і поснідати. Підходжу городами до своєї хати і запримітила більшовицьку засаду, вони на мене вже чекали. Не роздумуючи, я розвернулась і чимдуж побігла поміж хатами, а навздогін за мною побігло троє здорованів. На щастя, допомогло знання місцевості, мені вдалось трохи відірватись від погоні, а думкою шукаю можливого порятунку. Вирішила забігти до сім’ї Петрів Степана та Юстини. Зайшовши у хату, зразу звертаюсь до господаря: «Пане Степане, сховайте мене, бо за мною женуться більшовики». Степан, не роздумуючи, каже: «Ставай біля печі, буцімто готуєш сніданок». Не встигла я ще зняти з себе верхній одяг, як до хати заходять троє енкаведистів. А господар до них привітно: «О, хлопці, щось ви сьогодні раненько!», – та витягує зі скрині пляшку самогону, кладе на стіл і до мене: «Подай нам щось поїсти». Я взяла їжу з печі та кладу на стіл. Прибульці випили по чарці оковитої, закусили та запитують мене, чи знаю я таку Грабницьку Теклю. Я у відповідь: «Та була така у нас, але де вона зараз – не знаю, давно її не бачила». Так в той день мене обійшла біда, і таких випадків було кілька, коли більшовики не знали, хто їм подає їсти.

 

В період з 1945 року на мене поклали обов’язки станичної, працювати випало з кущовим відділом провідника на псевдо «Рогач». З цієї боївки пам’ятаю «Яструба», досить добре знала повстанця Івана Левицького - «Чепурку», він походив з Молодинча. Однієї днини, коли я перебувала у сім’ї Гуцала, рано приходить моя мати та говорить: «Текле, до нас прибіг поранений «Чепурко», котрий натрапив на ворожу засідку. Ми його сховали у стайні, та необхідно надати медичну допомогу».

 

Вислухавши матір, мовила: «Як це зараз можливо зробити, коли в селі повно більшовиків? Мусить потерпіти до вечора».

 

Як стало вечоріти, а це був, мабуть, місяць квітень, на дворі буяла весна, кругом стоїть вода, я направилась додому. Там, закинувши руку «Чепурка» собі на плече та підтримуючи його за тулуб, повільно пішли в напрямку ближньої криївки, що знаходилась на садибі переселенців Винграновичів. По сільському казали: «До Тадека». Я знала, що там повинні бути наші хлопці.

 

Дорогою його ледь волочу, він обезсилений, ледве переставляє ноги, права рука звисає як пліть. Уже було недалеко до криївки, та попереду ще була низина, вкрита водою. Добре що хлопці нас побачили, прибігли та взяли пораненого.

 

Наступного дня, порадившись з товаришами, я взяла в помічниці трьох надійних дівчат і ми, поклавши «Чепурка» на фіру та прикривши його сіном і рядном, повезли пораненого до жіночого монастиря у Григорів. Там, у монастирській лічниці монахині лікували багатьох наших повстанців. Шлях був не з легких, бо постійно були в напрузі, боячись натрапити на більшовиків. Від Черемхова до Григорова було десь кілометрів десять, та все обійшлось і ми передали Левицького Івана на лікування. На превеликий жаль, перед моїм арештом він загинув біля Бортників.

 

Пам’ятаю, був це кінець грудня 1946 року, або початок 1947 року, на той час багатьох моїх подруг більшовики уже арештували. Першою з них була Труш Анна, пізніше Масловська Ольга, Кузів Ольга.

 

Одного разу я прийшла до сестри Ганни, де перебувала наша мати, оскільки в неї було відносно спокійніше, бо її чоловік повернувся з більшовицького фронту. Бачу, заходять батько і мати моєї подруги Стегній Михайлини, яких було виселено до Сибіру. Вони буквально вирвались із заслання та повернулись додому. Звертаються до мене: «Текле, бери нашу Михайлину та йдіть з повинною, бо більшовики нас знову виселять до Сибіру, і вас чекає не краща доля», та й заплакали.

 

Мати їх заспокоїла та говорить: «Ви ідіть, а ми тут порадимось, що робити». Коли батьки Михайлини вийшли, мати говорить мені: «Дитино, нас ні Михайло, ні Ярослав не спозорив, так і ти нас не спозор».

 

В наших теренах перебувати було вкрай небезпечно, тому мене було направлено в Рогатинський район.

 

У визначений день перед Вознесінням Господнім, 20-21 травня я повинна була зустрітись в Ходорові зі зв’язковими, котрі мали відправити мене на вказаний пункт зв’язку.

 

Коли я зустріла в Ходорові наших хлопців на ринку і вела з ними розмову, то неподалік через дорогу побачила декілька чоловіків у цивільному і з ними односельчанина Гривняка Миколу, який вів розмову та показував рукою в мою сторону. Я сказала: «Хлопці, небезпека, розбігаймося!». Усі ми кинулись в різні сторони. Я побігла і чую, за мною біжать, та я стараюсь потрапити в саму гущу людей. На превеликий жаль, на заваді стали фіри, що проїжджали по дорозі, була змушена зупинитись, і в той же момент мене за плечі обхопили міцні руки. Я почала пручатись, кричати, що вони хочуть від мене. Один з цивільних вийняв з кишені посвідчення і представився, як один із керівників Ходорівського відділу МГБ Громовий.

 

Далі були допити в Ходорівській тюрмі протягом травня місяця 1947р. Більшість допитів проводились вночі, у складі трьох осіб – слідчого, який писав протокол та двох інших, завданням яких було вибивання свідчень шляхом застосування побоїв.

 

Я трималась стійко, згадую такий факт: після закінчення чергового допиту, слідчий сказав своїм підлеглим вийти з кімнати, а сам дістав щось з під стола. Думаю, що він там робить? А слідчий витягнув два кусні хліба та котлету і пропонує мені: «Їж, ти голодна». Та я відмовилась, не буду брати їжу з рук ката. А він мені: «Не будеш їсти – покличу тих двох». Вимушена була взяти ту їжу, а слідчий продовжує: «Текле, доноси ми любимо, але донощиків – ні».

 

Із Ходорова в червні мене переправили в Стрийську тюрму. Іноді, коли вели після допиту по коридору, чула людські крики з підвального приміщення.

 

17 липня 1947р. я отримала вирок суду – десять років тюремного ув’язнення та п’ять років висилки. Покарання відбувала в Магаданській області, на Колимі. Приходилось дуже важко працювати на уранових шахтах та золотовидобувних копальнях ім. Марини Раскової, на лісоповалі.

 

На Колимі зустріла свою подругу Труш Анну, яка турбувалась про своїх батьків та рідних, про молодшого брата Петра, який ще весною 1944р. пішов у повстанці. Через деякий час Анна не витримала каторжної праці, важко захворіла і померла.

 

(Про брата Петра на сьогодні відомо лише те, що він закінчив старшинську школу «Олені» в Карпатах, мав псевдонім «Еней», був направлений у ВО «Буг» до командира округи «Вороного». Подальша його доля поки що невідома – авт.).

 

В Сибіру зустріла і свого провідника «Вовка», якого полонили більшовики пораненим.

 

В 1955 році мене звільнили, там же відбула і 5 років висилки. А в 1956 році зустріла свого майбутнього чоловіка, політв’язня Федора Витрива, родом із села Сулятичі Жидачівського району. З ним ми створили сім’ю. В 1957 році народився син Богдан, а в 1960 році – дочка Ольга.

 

В 1962 році ми сім’єю приїхали до себе на батьківщину, в Черемхів, та нам не давали прописки, влада сказала: «Їдьте туди, звідки приїхали». Іншого виходу не було, ми знову поїхали в Магаданську область і поселились в селищі Ягодне.

 

Та в 1969 році захворів син Богдан, лікарі рекомендували поміняти клімат. Ми знову поїхали в Україну, тепер на Івано-Франківщину, до сестри Юзефи, але і там влада відмовила у прописці, сказавши, що маємо право на прописку в середній смузі України.

 

Тоді батько вийшов на зв’язок зі своїм товаришем по Колимі, що був родом з Дрогобича, а поселився у Черкасах. Він допоміг нам відновити невеликий будинок, який ми викупили і ми переїхали у Черкаси.

 

Тут я з сім’єю проживаю другу половину свого життя, виростила дітей, дочекалась онуків та поховала в 1986 році коханого чоловіка.

 

Дякувати Богові, прожила до глибокої старості, а головне – дочекалась Незалежності нашої України, про яку всі ми мріяли і страждали.

 

З болем згадую десятки своїх полеглих друзів, всі вони були героями, сильні духом і тілом; згадую своїх товаришів по таборах тюремних, не знаю, чи ще хтось з них залишився живим – здоров’я в усіх підірвала Колима».

 

*     *     *

«Така трагічна доля спіткала іще одну хорошу родину мого рідного Черемхова, – продовжує п. Михайлина. Моя праця в підпіллі, як і багатьох моїх подруг та товаришів, ставила під загрозу життя та свободу рідних та батьків.

 

У 1946 році, під час повальних переслідувань мої брати і сестри перебували на нелегальному становищі, але не оминула лиха доля батька і матір, яких більшовики арештували в тому ж році та вислали в Іркутську область в м. Солі Сибірські.

 

Та батьки не змирились з неволею. На початку 1947 року, залишивши з важким трудом Сибір, вони повернулись додому, а після свята Водохрещі більшовики знову їх арештували, як утікачів.

 

Після суду їх знову відправляють у Сибір, а ми, їхні діти, змушені ховатись по людях.

 

Сестра Наталя та демобілізований з радянського війська брат Роман в 1955 році вимушені були виїхати в Сибір до батьків на поселення, де перебували до 1965 року. Після цього разом з батьками повернулись до свого дому.

 

Брат Степан в 1947 році був арештований та засуджений за допомогу підпільникам ОУН.

 

«Українське військо» організоване в Ходорові.

З роками повстанська боротьба ставала все важчою, ріділи ряди підпільників. 2 лютого 1947 року наше підпілля понесло болючу втрату – загинули в Бортниках наші вірні товариші, натрапивши на більшовицьку засідку. Між ними був черемхівець Іван Стегній - «Шраменко» із трьома побратимами: Левицьким Іваном - «Чепурко» з Молодинча, Логушею Михайлом - «Сивим», станичним ОУН та Мамінським Миколою - «Птичком» з Бортник.

 

Зліва Іван Стегній і справа Михайло Дуда

 

Іван Стегній, псевдо «Шраменко», був одним з керівників збройного підпілля в нашій окрузі. Походив він з заможної сільської родини Михайла та Катерини Стегній.

 

Іван зростав в багатодітній сім’ї, крім нього ще було п’ятеро братів та сестер: Марія, Анна, Євдокія, Ольга та Ярослав.

 

Після закінчення початкової школи в Черемхові, Іван навчається в українській приватній Рідній школі м. Ходорів.

 

В кінці 30-х років, за польського правління, Іван, як і основна більшість активної молоді, приймає участь в діяльності хати-читальні «Просвіта» та гуртка «Доросту».

 

З приходом в 1939 році більшовиків продовжує навчання в радянській школі м. Ходорова. В цей період, незважаючи на комуністичну антирелігійну пропаганду, Іван з друзями організовують вертепи та коляди в період Різдва Хрестового.

 

В 1941 році з відновленням Української Державності, в липні місяці, Іван зі своїм товаришем Михайлом Дудою записався до Українського війська, яке формувалось в м. Ходорові. Їхнім сотником був призначений Теодор Кудлин.

 

В сотні налічувалось 178 новобранців. Вона поділялась на чотири чоти. Військовий вишкіл проводили колишні старшини УГА Олександр Дудин та Іван Коцовський.

 

Одягнуті вояки були в різні однострої, дехто перебував у звичайному одязі, але кожний з них мав на лівій руці синьо-жовту опаску з написом «Українське військо».

 

Пляцом для муштри було обрано подвір’я Народного дому, а казармою служив будинок пекарні Федоришина.

 

В перших числах липня місяця відбулось вшанування полеглих січовиків. Колона українського війська вирушила маршем до братньої могили січових стрільців, де відслужилась панахида за полеглими, та відбулись урочистості.

 

Не довго довелось розбудовувати українське військо. На початку вересня 1941 року під тиском німецької заборони зі сторони поліцейських структур воно було розформоване. Після цих подій Іван поступає в першу Львівську академічну гімназію, яка знаходилась по вул. Яблунівській. У 1942 році, отримавши атестат про середню освіту, поступає до Львівського медичного інституту.

 

Напередодні революційних подій зимою 1943-44 років, не зважаючи на клопітку роботу по підготовці збройної боротьби, Іван з друзями в час Різдвяних свят 1944р. декламують виставу «Степовий гість».

 

В цей важкий час вистава мала великий успіх, сприяючи патріотичному піднесенню людей.

 

Пройде небагато часу і більшість учасників «Степового гостя» поповнять ряди українських революціонерів. Вони будуть проходити дороги пекельної боротьби Добра і Зла та не одне палаюче серце буде покладено на вівтар Свободи і Незалежності.

 

У першій половині 1944 року, після закінчення другого курсу медичного інституту, Іван залишає навчання і в числі своїх побратимів відходить у збройні формування УПА.

 

Ще до відходу на терени Чорного лісу, Іван працює в підпіллі Ново-Стрілищанського району під псевдонімом «Шраменко».

 

(Які обов’язки він виконував в той час, на сьогодні достеменно невідомо, але із спогадів живого учасника підпілля ОУН, жителя м. Ходорів Мандзія Дмитра, псевдо «Ігор», 1921р.н., дізнаємось:

 

«Ранньою весною 1944 року я перебував вдома, в селі Грусятичі з районним провідником ОУН «Юнаки» –Вишиваним Степаном - «Вихорем».

 

Мною велись приготування до виступу на річниці загиблого провідника ОУН Є. Коновальця. В цей час завітав мій нерозлучний товариш по підпіллю Коровець Володимир, який взявся розглядати особисту зброю «Вихора», пістолет німецького виробництва. Напевно з необережності прогримів постріл і кулею було мене поранено в руку. Після проведеної операції по видаленню кулі та розслідуванню цього випадку до мене приходив військовий, мабуть з відомства СБ ОУН, який представився, як «Шраменко». – авт.).

 

Із розповіді племінника Дем’яна, сина сестри Анни, жителя м. Калуш, відомо, що його родич Іван, псевдо «Шраменко», весною 1944 року перейшов у відділи УПА, у складі яких переходив за лінію Керзона. За дорученням командування переходив з місією західний кордон, досконало володів іноземними мовами – німецькою, польською, латиною.

 

Навесні 1945 року появився на теренах рідної Ходорівщини. На озброєнні мав пістолет, бойовий ніж, гранату, автомат ППС, шкіряну сумку та планшет. Крім псевдоніма «Шраменко» користувався псевдо «Лукаш».

 

Періодично відходив з рідних теренів, та коли появлявся, обов’язково заходив до сестри Анни Луців, в якої було побудовано три криївки: одна, менша, в стайні; друга на подвір’ї і велика на власному полі, до якої син Анни, Дем’ян носив дядькові їжу.

 

В більшості випадків Іван ходив з охороною, та, мабуть із донесень сексотів, більшовики мали інформацію про Івана, бо приходили до сім’ї Луців, робили обшуки і засідки у дворі, а оперуповноважений РВ МГБ Громовий запевняв сестру Анну, що Іван обов’язково з’явиться і його знешкодять.

 

На той період емгебістам не вдалось здійснити свої наміри, тому вони вирішили помститись рідним за сина Івана.

 

В 1947 році прийшла трагічна звістка у родину. В той час наймолодший із Стегніїв – Ярослав навчався у Львівському політехнічному інституті. На другий Святий вечір, 18 січня він запросив до себе в село на вечерю свого товариша, східняка з Житомира. Під вечір вони приїхали на ст. Ходорів та пішли навпростець через Підліски додому. На околиці села, біля цегольні, де проживала його сестра Євдокія, прогримів постріл, яким Ярослава було смертельно поранено. Він закрив рану рукою, і в цей час пролунав другий постріл, куля пробила долоню і груди. Так підло вчинили більшовики це вбивство, помстившись за політичну діяльність Івана.

 

Були розмови, що в засідці разом з більшовиками був сексот із села, який вказав на особу Ярослава. Його товариш не постраждав.

 

Це була надзвичайно велика трагедія для батьків та рідних, які протягом двох тижнів втратили двох синів. А яке душевне випробування випало на долю матері, коли її більшовики привезли у Ходорів для впізнання тіла Івана і вона змушена була сказати: «Тут немає мого сина».

 

Після цього родину Івана було піддано репресіям. Матір Катерину вивезли в Сибір, батько Михайло довгий час разом із дочкою Ольгою переховувався у її нареченого Михайла в селі Васючина на Рогатинщині, у сім’ї Гнипа, майбутнього свата.

 

Сестру «Шраменка» – Анну з малолітньою донькою Любою впродовж 1947 – 50 років вивозили тричі, та їй вдавалось кожний раз втікати.

 

Перший раз під час перевезення з групою односельців із села в Ходорів, на окраїні Новоселицького лісу партизани із засідки відбили людей.

 

Під час другого виселення перед селом Підліски, це було під осінь, партизани теж із засідки відкрили вогонь по енкаведистах. В метушні, що панувала, Анна разом з дитиною зіскочила з фіри і побігла в кукурудзу. Два більшовики кинулись за нею. Коли вона присіла – один з них пробіг поруч, за декілька кроків, але крикнув напарнику, що її ніде немає. Скоріш за все, він її добре бачив, та пожалів і вона знову була вільна.

 

Втретє – вона з донькою перебувала в Ходорівській тюрмі, затриманих випустили на прогулянку і в цей час приймали передачі від родичів, вартовий відвернувся і Анна з дитиною, відкривши хвіртку, подалась з подвір’я.

 

Тільки в 1950 році Анну разом з чоловіком Григорієм, синами Дем’яном, Зіновієм та дочкою Любою було вислано в Красноярський край на річку Ангару. Там вони перебували до 1960 року. Потім сини Зіновій і Дем’ян переїхали в Західну Україну, в м. Калуш, де працювали, збудували хату.

 

Після завершення будови, в 1962 році до них приїхали батьки з дочкою Ольгою.

 

* * *

Ось така створилась оповідь про долю жителів села Черемхів на Ходорівщині, яким випало народитись, зростати, входити в доросле життя в буремні роки боротьби Добра і Зла, і які з гідністю сприйняли виклик долі.

 

Переважна їх більшість приймала активну участь в боротьбі з німецькими і більшовицькими окупантами, або активно допомагала революційному підпіллю.

 

І щоби сьогодні не говорили нащадки енкаведистів про націоналістичне підпілля, ми можемо однозначно стверджувати, що українські патріоти середини 20-го століття захищали свою свободу, свою землю, культуру і традиції, свою релігію і ніколи не посягали на чужу територію, не нав’язували свою волю іншим народам.

 

Не про всіх достойників вдалось автору зібрати детальні дані та описати їхню долю, але дуже багато односельців Михайлини Стегній, крім вище згаданих, заслуговують на народну пам’ять.

 

Першими жертвами стали патріотично настроєні українці та члени ОУН, які проявили непокору більшовицькій диктатурі ще в період 1940 – 41 років. Багато односельців загинули зі зброєю в руках, інші, захоплені в полон після важких поранень, загинули в більшовицьких катівнях або таборах в більш пізній період, а їхні рідні, будучи висланими в Сибір, так і не дочекались повернення на рідну землю та поховані під покровом вічної мерзлоти.

 

Автором пропонується додатково список жителів села Черемхів, які загинули та постраждали за волю України:

 

Виселено до Сибіру13 родин у 1940 - 41 роках:

1. Рикавця Миколи.

2. Рикавця Федора.

3. Зем’яка Захара.

4. Зем’яка Матвія.

5. Олійника Йосипа.

6, 7. Ільчишина– батька та сина Федора.

8. Андрусечка.

9. Черепанюка.

10. Микитина Михайла.

11. Микитина – брата Михайла.

12, 13. Патерака – батька і сина.

 

Загинули за волю України:

1.Труш Петро Пилипович.

2.Труш Ганна Пилипівна.

3.Бурштинський Юрій Михайлович.

4.Гуцало Михайло Васильович.

5.Гуцало Микола Васильович.

6.Гуцало Григорій Васильович.

7.Буняк Степан Михайлович.

8.Івахів Іван.

9.НановськаАнеля Іванівна.

10.Рипньовська Олеся Михайлівна.

11.Говзер Іван.

12.Говзер Катерина Григорівна (Михайлишин).

13.Краївський Михайло Сидорович.

14.Грабницький Михайло Васильович.

15.Рипньовський Михайло.

16.Гавзер Михайло.

17.Сокирко Богдан Степанович.

18.Гуцало Михайло Григорович.

19.Репньовський Михайло.

 

Перебували в таборах та на поселенні в Сибіру:

1.Витрив Текля (Грабницька).

2.Макар Омелян.

3.Стегній Степан Михайлович.

4.Масловський Микола.

5.Масловський Іван.

6.Масловська Ольга.

7.Микитин Дмитро.

8.Луців Гриць.

9.Говзер Михайло.

10.Олійник Йосафат.

11.Рикавець Микола.

12.Рикавець Федір.

13.Петрів Іван.

14.Стегній Михайло.

15.Михайлишин Степан.

16.Венгринович Андрій.

17.Стегній Ярослав Степанович.

18.Громницька Тетяна.

19.Луців Іван.

20.Михайлишин Степан І. - «Чорний».

21.Луців Іван Тимофійович - «Яструб».

22.Мелько Макар Іванович.

23.Петрів Євген.

Дослідник визвольних змагань       Зіновій Горін