Недокошене поле - оповідання для народу (автор: Панчишин Роман)

опубліковано 3 лип. 2012 р., 12:56 Степан Гринчишин   [ оновлено 10 лип. 2012 р., 09:37 ]

Свята мати Україно

Як ти багато коштувала,

Що найкращих дітей своїх

Ти сирою землею повивала.

Я, народжений в с. Хоросно Пустомитівського району Львівської області 1923 року. Мама дала мені ім'я Роман, батько прізвище Панчишин.

Закінчив 7 класів у с. Семенівка. В 1941 році, тобто коли мені виповнилося 18 років, Червона Армія відступала. Зараз же по цілому селу прокотилась вістка, що в Щирці помордовані люди. Ми, як молодняки побігли в Щирець. Це було жахливо. На подвір'ї Римо-Католицького священика нелюдки – НКВДисти показали своє звіряче єство.

Закатовані були переважно молоді. Не буду перечислювати всього того страшного, що довелось побачити. Відрізані вуха, носи, забиті цвяхи у голови, у серця, багато з них були спалені. Їх закопали у стодолі та обсипали хлоркою.

У моєму селі Хоросно забрали п'ять мужчин, один з них бідний хлопець Угрин Михайло, було почав вчитись дякувати в церкві. Злодюги знайшли в цьому якусь вину, та Михасько відказавсь іти в Щирець. Не пожалів енкаведист – розстріляв на місці. «Визволили» так само прокляті ще чотири невинних душ.

Повертаючись у цей страхітливий вечір додому мабуть кожний з нас поклявся в душі – відімщу!

В той час приходив на думку весь біль, який так часто розказували батьки: про мадярів, котрі вішали у шістнадцятих роках невинних людей; про поляків, які не жаліли у тридцятих; і тепер енкаведисти докінчували ту звірячу катівню. Чи не вистарчить з вас прокляті кати тієї нещасної Української крови?

Кожен з нас напевно був такої думки, бо вертались додому мовчки. Минав час, рік за роком, ми вже були підготовлені до любого народного повстання, молодь була готова віддати своє життя за Україну.

За якийсь час почали приходити погані вістки. На Волині польські партизани АК (Армія крайова) вирізають українські села, мордують людей.

У 1943 році, мені, як зв'язковому, прийшлось супроводжувати чоту повстанців, які переходили через с. Підсадки у с Вовків. Тими хлопцями не міг налюбуватись. На стільки вони були мужніми, чомусь здавалося, що вони трохи жорстокі але дисципліновані, вишколені, Я заздрив їм, бо мали в руках зброю, а в мене був батіг в руках і я поганяв два коники, котрі тягнули на фірі повстанську зброю. Невже я гірший від тих хлопців, понуривши голову, дивлячись вперед, забував, що треба підганяти коней, бо вже світало.

Пробігала зима 1943 року, за цей час вже довелось понюхати пороху. Перша загадкова тривога – у Щирець. Треба було забрати весь магазин господарських товарів. Німці трошки постріляли, але акція вдалась. Все з цього магазину завезли в с. Попеляни, через кілька днів перевезли у Бродки. 

Друга моя участь – забрати з фільварку Поляна всю худобу, котра належала німецькій армії. Все було виконано і роздано людям, переважно в с. Стільсько. І так пройшли мої перші кроки нелегкого життя, підходив час великої справи.

Весною 1944 року на початку березня кущовий Мазур зібрав нас усіх хлопців і запитав – хто хоче йти в повстанці, тобто в сотню. Бажаючих зібралось біля 20 чоловік, всі ми вже мали зброю.

Прекрасної ночі організувались, а на ранок вирушили у с. Поляна, до хати гайового. На нас чекало вже багато таких як ми. Кожен з нас тримав яку-небудь торбинку, як пізніше співалось в пісні:

«.. принесла кусок хліба і трошки сухарів

 солодкі не від меду, – від маминих гірких сліз»

Мати мене виряджаючи, не плакала, говорила: «Іди сину, бо треба». Стояла нерухомо, дивилась на мене гордовито (бо належала до свідомих сільських жінок). Лише руки мамині видавали її страждання. Вони, спрацьовані, терли одна одну і я відчув, що мама в душі ридає.

Почався прийом в сотню. Не всім судилось бути щасливим, бо виходили з комісії з понуреними головами – «не прийняли».

Я зайшов до кімнати, по правій стороні сиділи троє лікарів, перший був хірург, бо питав чи не було перелому, другий – терапевт, бо мав слухавки, третій був невропатолог, бо бив молоточком по коліні. Він же й сказав – «Здоровий».

По – лівій стороні, сиділи три поважні повстанці (як потім я зрозумів – сотенний «Вільха», бунчужний (псевдо не пам'ятаю) і третій чотовий «Санчо»).

«Вільха» запитав мене, чи хочу іти в сотню, відповів хочу. В той час питає бунчужний, яке псевдо — «Грабовський». «Санчо» запитав чи маю запасну сорочку, мабуть так, відповідаю, бо мати щось там дала. – Добре, – відповідає «Вільха», – ви «Грабовський» прийняті в сотню.

Коли закінчився прийом в сотню, чотовий «Санчо» поставив нас у два ряди. Нас було всього тридцять повстанців. Скомандував: «Вперед кроком руш» і ми пішли в сотню. Я не хотів оглядатись, чомусь було прикро за те, що в нашій групі з мого села йшло нас всього двоє – Данилів Іван і я.

Через кілька годин маршу наш чотовий «Санчо» привів нас на господарку лісника біля села Суходіл. На гаївці нас прийняли зацікавлено.

Сотня почала формуватись і називалась «Льви». В цей час вона нараховувала біля 80 чол. Коли ми прибули, хлопці займались підготовкою, або як сказати вишколом повстанських загонів.

До нас підійшли роєві в той момент, коли розподілялись повстанці по роях і третій роєвий першої чоти, псевдо «Лепко», попросив чотового «Санчо», щоб відпустив мене у «Лепка» рій.

Рій «Лепка» сидів біля плоту, їх було 9 чоловік, я став десятим. Знайомство було коротеньким – з кожним обмінялись зі словами: «Будемо вірні». «Лепко» сидів на траві біля плоту і пильно дивився на мене, мені було не по собі, та за хвилину говорить, – слухай, друже, тобі твоє псевдо аж ніяк не відходить, бо по очах твоїх бачу, що ти є сучий син. Розумієте, люди, мене це слово вразило, це було несподівано, я мабуть був червоний, бо відчув, що лице пашить, але мій «Лепко» продовжував: – я так хотів мати такого в рою. – Мені відлягло від серця. І такі були роєві хрестини, перехрестили мене в «Мурина» (негр).

Через кілька днів я освоїв повстанські закони.

Прийшла Великодня Субота. Був наказ провірити зброю і самим упорядкуватись. Увечері оголосили боєвий настрій. За якийсь час наша сотня, розтягнувшись у стрілецький ряд, рушила в ліс, через пару годин ми вже обступали с. Гута Щирецька.

Наш рій заліг біля фільварку. Кожен повстанець дістав наказ мовчати і нікого не випускати зі села. Через кілька хвилин село загорілось. Над селом почав кружляти німецький літак. Я лежав спокійно. Пригадалась мати, що, напевно, вже зібралась до церкви, і мабуть зараз почнуть дзвонити дзвони та заспівають «Христос Воскрес».

Пролунали постріли...

В мені не було ніякого жалю.

Не забуду с. Підтемне. В моїй душі закарбувались слова – камінь за камінь, кров за кров, бо інакше не здобудемо нічого. Там німецький «Зондердіст» виганяв форшпанів з навколишніх сіл – с. Піски, с. Добряни, с. Хоросно, с. Милошовичі і с. Береги, а також зі с. Семенівка.

Форшпани (поїздка фірою в певному і зворотньому напрямках) їхали спокійно, бо мали забирати шпали на залізничну дорогу в Щирець. Зондердінст був поляком зі Шльонська. Коли в'їхали в ліс, по обох сторонах стояли озброєні люди. На рогачці знову стояла група озброєних людей, котрі запитували, – поляк? – наліво, українець? – направо. То були польські АКісти. Зібравши 49 чоловік, господарів-українців, загнали в стодолу на тік гаєвого с. Підтемне. Там всіх жахливо тортурували. Ніж хлопці зі сотні «Льви» підійшли до села, то вже були замордовані троє чоловік, решту звільнених побачили зв'язаними і кожен мав рот запханий скрутілем соломи.

Не відстали польські АКісти від червоних енкаведистів. Замордовані були зі с. Милошовичі, с. Береги і с. Піски.

Ляхів вистріляли.

У цьому селі ні один акіст не вийшов живим, гадюче кубло було знищено.

Вернулись на гаївку у с. Суходіл, коли вже давно розвиднілось, відчувалась втома і душевна, і тілесна. Знову згадалось своє село, мати, що напевно, розрізала освячене яйце і мій кусочок буде мене чекати. Та вривався в спогад брудний тон нічної «Содоми», вдирався в ще недавно хлоп’ячу голову.

Біля криниці стояло дерев'яне корито, з якого мабуть пили корови, а зараз хлопці, до половини роздягнені вимивали солоний брудний піт.

Скоро сотня вишукувалась до Пасхального богослужіння. Священик походив з села Стільсько, був кремезної будови, голос мав могутній. Богослужіння відправляв дуже акуратно.

Всі стояли зі зброєю в руках, коли потрібно було віддати Господній молитві честь, стоячий попереду, бунчужний піднімав легенько руку і вся сотня одним рухом ставала «струнко», а коли потрібно стояти «вільно», він також подавав знак. 

По закінченню Богослужіння почалось посвячення Пасхального столу. У стодолі на глинянім тоці був розстелений обрус, а на ньому все те, що снідають на Пасху у нашій Україні – паска, яйця, писанки, ковбаса, сир, масло і як завжди хрін.

Священик посвятив воду і сотенний Пасхальний кошик, після чого за сотенним порядком кожен повстанець одержував свою пасхальну дольку. Коли підійшла моя черга сотенний «Вільха» положив мені руку на плече і скомандував – тому козакові подвійну порцію. У дверях стодоли наливали по чарці оковитої. Випив і я, але від другої відказався. Пасхальний день пройшов у повному спокою.

На другий день, в обливний понеділок, небо заказувало прекрасний день, але явився зв'язковий і сповістив, що у с. Суходіл німці арештовують господарів. Тут же пролунала тривога. Наказ – перша чота обступати село з права, друга – лівим крилом, третя заступити село з тилу і дорогу, котра веде в Бібрку. А рій «Лепка» озброїти кулеметами, ввійти у село і розправитись з поганцями. Рій розділивсь на п’ять частин, тобто по два кулемети в розбіжку. Нам з «Лепком» довелось йти лівим краєм села. Перебігаючи від господаря до господаря побачили недалеко від себе трьох німецьких солдатів, в цей момент пролунали кулеметні черги. «Наші» німці зігнувшись побігли в сторону городу, секунда і три залізних мундири вже лежали на землі. Через хвилину залишили це життя ще два.

Господарі розбіглись з будівлі посеред села, що була читальнею, куди їх зводили жандарми, там ще корчились на землі двоє вартових. Бій було завершено – 13 вбито, 6 взято в полон.

Ранених і полонених німців положили на фіри і повезли через гаївку на стрийський гостинець біля «Кривулі». Їх там залишили і попередили, щоб не надумали мстити селу, бо тоді буде по-інакшому.

Після обіду доложили стійкові, що бачили як зрубом підкрадались якісь розвідники. Їх було 5 чоловік, один з них мав російську шапку. Польська партизанка з російською на той час була непрошеними гостями. Тому прийшлось звільнити обжите місце. Сотня прибула на нове місце у середину лісу біля села Підтемне.

Тут вже почали будувати колиби, копати рови, стрільниці. За декілька днів табір був готовий. Сотня почала жити своїм партизанським життям. Військова дисципліна була аж надто суворою – ще й но починало сіріти небо, як бунчужний біля кожної колиби сповіщав: «Рання зоря!». Не було часу потягнутись, чи позіхнути – на скору руку одягалися, бігли до рівчака, милися. Потім також бігцем по чорну гірку каву. Тут скоріше приходилося бігти, бо останній міг і не випити і одну четверту хліба не з'їсти. Ховав хліб де міг, а потім крадькома з'їдав.

Сотня виходила на лінійку. Бунчужний здавав рапорт, сотенний «Вільха» приймав, давав розпорядження, різні накази, після всього роєві вели невелику підготовку. До самого обіду повзали по траві, рачкували, боролися, всім займалися, бо це було потрібне.

На обід кучерявий, як баран, повар вгощав смачно, було і перше і друге. Правду казати голодні не були, але й ситості не відчували. По обіді все починалося спочатку – «бігом», «падай», «перекидай через плече», деколи політзаняття, вчив історію. Приблизно через місяць три слабонькі хлопці не витримали тієї нагрузки і дезертирували. Це був Головацький Євген зі с. Семенівки, Смолій зі с. Милошовичі і третій зі с. Береги, як його звали не пам'ятаю. Через кілька днів їх привели назад в сотню. Польовий суд мабуть пожалів, присуджено було їм бути закопаними на цілу добу.

Розділись вони до нижньої білизни і рад-не-рад, а мусиш витримати 24 години. Всі троє були знакомі. Виблагав я роєвого «Лепка» дозвіл, щоб якось їх рятувати. І так цілих 24 години поїв їх гарячою кавою, по-злодійськи, бо не дай Боже, побачить хтось із начальства – кара була б тяжкою. Приходилось ще просити кожного стійкового,щоб відвернувсь і ніби не бачить, а краще слідкував за начальством. Не відчував я в цей час, що в 1947 році Головацький Євген буде сидіти в слідчого і спокійно скаже, що бачив мене в сотні «Льви», що мав я на озброєнні карабін, що мав псевдо «Мурин». На жаль не скаже, що «Мурин» цілу ніч кип’ятив для нього каву і рятував йому життя.

Бувають підлі люди.

На слідуючий день відкопали дезертирів. Положили їх на коци і почали рятувати. У нас в сотні був лікар «Андрій», це псевдо, сам він був єврейського походження, була і його жінка Галя та син Юрчик, так їх кликали. Лікар дав спирту і просив розтирати тіло, хворі кричали, але він їх не жалів, через довгий час кожний кусочок тіла почав працювати. Ми переживали, переживав сотенний «Вільха», переживав і наш священик, котрий пізніше став з лікарем великими друзями.

Через недовгий час сотня пішла в село Бродки. На фільварку в цьому селі заквартирували в німецьких мундирах бувші полонені, їх називали казахи, або азіяти. Погані були – велику підлість робили людям.

Спочатку почали стріляти з артилерії, потім пішли в наступ. До ранку знищили поганців, але не вернувсь один повстанець і 5-ть було ранених, в тому числі і я. Мене ранила граната, мабуть «Ойєр», бо якби сильніша то розтрощила б усе, граната покотилась під диск кулемета, диск вирвало, а мені осколок розпоров лівий палець на правій руці і пообдирав лице. Лікар «Андрій» почав лікувати, жінка лікаря робила перев’язки. 

Минали помаленьку дні, в той час ми вже були добре обтесані партизанкою, тому вже менше нас муштрували.

Одного дня над нами почав кружляти літак, потім він зробив посадку біля с. Поляна. В тому місці наші сапери відпочивали, то й заставили летунів здатися в полон. Вони виявились з мадярської авіації.

Сотенний «Вільха» родом був з Закарпаття, так що розмовляв з летунами без натуги. Вільха відпустив одного з летунів, котрий мав би сповістити своє начальство про захоплення літака. За нього мадяри повинні прислати три машини зброї та амуніції. Договір було виконано, на машинах їхало по одному водію, в маленькій машині літун, водій і якийсь поважний старшина.

Старшини сиділи довго, про щось розмовляли, мабуть випили по чарці. За цей час сотня розвантажувала машини. За якийсь час літак злетів у повітря і машини спокійно від'їхали від с. Поляна.

Перша сотня «Льви» збагатіла зброєю, почались формуватись ще дві сотні, друга і третя. Сотенний «Вільха» став курінним, а першу сотню «Льви» прийняв чотовий «Санчо».

За якийсь час мій палець почав червоніти і негоївсь. «Санчо» відправив мене до шпиталю, який знаходився на гаївці біля с. Поляна. Шпиталь охороняла третя сотня «Льви». Сотенним у цій сотні був «Голуб». На другий день хірург на псевдо «Квач» зробив мені операцію на пальці, викинув гнилу кістку.

Через якийсь час німецька армія зробила облогу лісу. Прийшлося третій сотні разом зі шпиталем виїжджати на гаївку біля с. Ілів. Там пробули два дні і вночі довелось відступати, тому що німці примінили танки.

Важко ранених заховали по земляних криївках, котрі були недалеко гаївки, а я, як на ногах, то пішов з сотнею.

Ніч була дуже темна, дощова, хлопці мусили запихати за ковнір або де-небудь за шапку кусочок світящогося дупла, у такий спосіб один одного бачив. Через годину, а може другу сотня остановилась. По зв’язку чую, – «Мурин», до переду. – Коли я добрався до переду сотня стояла над глибокою деброю, заблудила. Не стало сотенного «Голуба», чотового і медсестри «Калини», мабуть також заблудилися.

Оскільки я вже на цей час бувалий повстанець, мене й викликав допереду лікар «Квач». І разом з лікарем ми пішли шукати дорогу. На ранок все було в порядку, дорогу ми знайшли, просто сотня збилась на метрів сто-двісті в сторону.

Ми підходили до села Бринці, замучені важким переходом, всі в болоті. У цей час почулися постріли зі сторони села. Побачили кількох перестрашених хлопчаків, котрі бігли просто на нас. Хлопчаки, перебиваючи один одного розповіли, що в селі багато німаків. Прийшлося знову вгублятись у ліс.

У цей день звідусіль було чути .постріли, але ворога ми не зустріли. Над вечір ми підійшли до однієї хати, котра стояла біля лісу, а село звали, трохи не пригадую чи то Верхня, чи Нижня.

Щоб не тривожити молодих повстанців прийшлось по пластунське добиратись до неї. Болото добре-таки заважало, та я так як би прокладав дорогу хірургові, який не жаліючи себе повз за мною. На подвір'ї ми побачили старенького діда, він нам пояснив обставини. У селі було багато мадярів та перед вечером виїхали.

У селі на нас чекала зв'язкова дівчина. Вона вже знала, що ми підходимо, тому ще кілька хлопців пішли простішою дорогою і попередили її. Там було ще дві дівчини, котрі повели нас у село Голдовичі, де на нас вже чекали гаряча вечеря.

Хірурга і мене поселили в господаря, який тримав бджоли, то можете уявити собі ті ласощі після лісових пайків. Гостювали у селі приблизно п'ять днів.

Прийшов наказ, щоб сотню направити в сторону с. Любешка. Доклавши курінному, що сотня, під мою відповідальність, прибула по назначенню. «Вільха» запропонував мені бути сотенним, бо йому вже було відомо про те, що з якоїсь причини «Голуб» зник. Я, на жаль, відказався. Він не наполягав, оскільки я все ще був ранений.

Сотня розташувалась на хуторі між Любешкою і с Стоки. Однієї неділі зв'язковий села Стоки дав знати, що німецька поліція з Бібрки «Зондердінст» забирає двох господарів. Прийшлося виручати. Перша чота повинна була заставити дорогу до Бібрки. Друга з правої сторони розставитись дорогою, котра веде на Стріличі, з нею пішов і я. Третя чота повинна ввірватись в село.

Залягли на позиціях. Коли третя чота влетіла у село з криком «Слава!», побачив німця, котрий висунув голову з конопель. Я вистрілив. Через хвильку ми також наступали на село. Мені було цікаво чи вцілив я в поліцая. На місці тому, де бачив поліцая, лежав німецький кріс і трішки крові, але поліцая так і не знайшов.

Поліцаїв побито, але так і не взнали скільки, та головного їхнього обер-лейтенанта піймали живцем. Він був випивший. Той повстанець, що зловив офіцера, раніше служив у поліції в Пустомитах, а той шуцполіцай був йому начальником, який дуже знущався над нашим братом. Яка подальша доля цього обер-лейтенанта – судіть самі.

Пожалів курінний третю сотню, бо дав довгий відпочинок. Та на жаль сотня не відпочивала. Її давно вже спіткало горе, кожний стрілець був обдарований «сверблячкою». Ту коросту хлопці дерли до крові, пропадав стрілецький брат.

Одного разу, по обіді, побачили, що до нас завітали на фірі два ангелочка, дві милі дівчинки, гордовиті і непідкупні та дуже мовчазні. «Вільха» приказав зняти бочку з рідиною, котру вони привезли. Сотенний дав наказ роздягатись, як мати привела на світ. Дівчата тримали в руках зроблені з лахміття квачі. Всі, втупивши голови в землю, роздягались. Пролунала команда: «Хто сміливіший, підходи до дівчат». Найшовся сміливий, байдуже підходить і мабуть хотів щось пожартувати. Тільки показав білі зуби, як білі постаті так спритно обмастили його квачами, що з нього вирвався не жарт а надлюдський рев і зірвавшись з місця полетів по лінії. Так кожний з повстанців з вересками, від тих страшнючих опіків, проносилися метрів двісті. Пробіг і я ту циркову лінію, не було ради. Та хлопці віджили, сверблячка зникла.

Мій палець, нарешті, почав гоїтися. Почав я скучати за першою сотнею, за своїм роєм. Дізнався, що перша сотня повернулась з Карпатського рейду, вирішив іти до неї. Рішення курінний дав і в прекрасний день, в Старих колибах в лісі я зустрів рій «Лепка». Сотенним на той час першої сотні «Льви» був чотовий «Дир», бо у Карпатах у бою було вбито «Санчо». Сотенний знав мене добре, але не прийняв до сотні з тієї причини, що сотня знову збирається в Карпати. Лікар «Андрій» залишився біля Карпат, оскільки там було багато ранених, а палець в мене ще добре не загоївся.

Фронт наближався, я був змушений вернутися в рідне село. У селі було тривожно – з польського села Семенівка часто нападали польські партизани. Хто попадав їм на очі – всіх стріляли. У Семенівці їх нараховувалось біля семи тисяч. Таких сіл було багато: Семенівка, Вовків, Сокільники і ряд других, були чутки, що хотіли зайняти Львів, при приході Червоної Армії.

Коли прийшли червоні, то десь в кінці серпня почали мобілізувати в Західній Україні на фронт. Пішли на фронт і ми з братом Богданом. Мати не перечила ні мені, ні братові Богдану. Говорила: «Робіть, що хочете, на перешкоді не буду стояти». Та видно було страшне батьківське горе. Мати часто згадувала за старшого сина Степана, при спогадах постійно ридала. Мати дозволила піти Степанові у ряди Галицької Дивізії. Вирядила мама і нас на фронт. До Щирця, куди нас відправили, нараховувалось 11 кілометрів. Ніколи не спізнилась наша мати. Вона приходила два рази провідати нас. Один раз коли нас вели та на слідуючий день в Пустомитах.

Так само на пересильному пункті держали нас два дні і тих два дні маму гнала до нас страшна нудьга, страшне її горе. Ми обіцяли, що до місяця часу будемо вдома.

При формуванні роти наш ведучий старшина, як його величали не пам'ятаю, показав пальцем на мене. – Як тебе звати, – Роман – будеш у мене за помічника.

Так я став пом, пом, пом. Нас всіх односельців було приблизно п’ятдесят чоловік. Дійшли пішком аж за Перемишль, там сіли в поїзд і повезли до Жешува. У Жешуві нас обмундирували. Дві неділі підготовки і знову пішли в Дембіцу. Брата від мене забрали. По дорозі до Дембіци лейтенант змінився, його звали Павленко, котрий знову таки зробив з мене помічником взводу.

Мої односельчани знали. що буду втікати. Одного разу підійшло кілька чоловік Стасишин, Камінський, Петришин та інші. Тай кажуть: «Ну що, Ромку, втікаємо?» В них на плечах я побачив польові мішечки, тоді зрозумів, що з ними не дійду до додому і сказав, що втікати буду сам.

Як привели нас під Дембіцу, Павленко наказав мені, щоб будувати колиби з вільшини, котра росла тут же. Коли все було зроблено, мій товариш з с. Поляна Фітьо Павло підказав, що недалеко в господаря стоять біля стайні два околоти соломи. Два рази мені не треба говорити, коли ми перескочили через маленький, пліт, то побачили два вулики. Павло постукав по вулику і каже: «Повні». Ми хотіли забрати рамки, але не знайшли дверцят. Солому постелили в своєму «шалаші» і зразу пішли до одного старшого мужчини зі с. Добряни, його також звали Фітьо Павло. Він розказав як воювати з бджолами.

Взяли котелки, набрали води з рівчака, зняли кришки з вуликів і полляли водою. Бджоли заметушились, зашипіли, потім затихли. Взяли ми з одного вулика сім рамок, з другого вісім, по одній рамці залишили, щоб не робити бджолам кривди. Сіли в рові і почали бенкет. Коли залишилася одна рамка і ми приступили до неї, одна якась непокірна бджола вжалила мене під око. Приложив я ніж до укусу, ніж мій називався «Лошадиная сталь». Сталь мала притупити опухоль. Не довго я тримав ту кінську сталюку, бо зойкнув Павло і каже, що його, дідько, вкусила в нижню губу. Але щоб не сталося, мусіли доїсти останню рамку і дійшли до свого росположення, примостились в самому кутку буди, де собі знайшли місце і солодким сном заснули.

Пробудився я зранку, відкрив очі, вірніше одне, бо друге зрівняла опухоль. Вийшов по потребах. Вертаючись в шалаш побачив Фітьову губу, котра мов у кобили висіла на підборідді. Почався страшний регіт. При построєнії я вже не міг доложити лейтенантові, що взвод готовий до занять, доложив перший к. відділення.

Павло став в четвертому ряді зі зав’язаним ротом. Я в тому ж самому ряді тільки з перев'язаним оком. Приказав нам Павленко вийти зі строю і зняти пов'язки, ряди як стояли, так і попадали з реготу. Лейтенант запитав, що сталося. Ми відповіли, що вночі нас щось покусало, приказав йти в шалаш. Взвод пішов на заняття, а лейтенант вривається в нашу буду і прошипів: «Гади мать таку, мать, дайте меду».

Через якийсь час пішли на заняття. Лейтенант сказав, що трохи поспить, а мені приказав слідкувати за взводом. Тільки він заснув, тут підходить Фітьо каже – підемо на хутір, поговоримо з поляками. Пішли. Приходимо на перше подвір'я, поздоровались по-польськи з господинею. Павло зразу – пані нехце купіць тен плащ, і показує на мою скатку, бо свою віддав Павленкові, щоб той на ній виспався. – А цо панове єстесьме поляки, – так відповідає Павло. Сказала, що має масло. Ну й добре. Винесла вона в кошичку масло, буханку печеного хліба, масла десь з кільограм. Збудили ми лейтенанта. Показали йому трофей. Облизався наш командир зі словами: «С вами гады не пропадешь». Почали обід, під час нього лейтенант зрозумів все, але промовчав шлунок брав своє. По обіді взвод відпочивав, так як мали бути нічні заняття. Коли вночі ми переходили біля других шалашів, я побачив шинель, змотана в скатку, що лежала в куточку, бо світив місяць і було добре видно. Взяв її, потім підійшов до Павла і похвалився, що все в порядку.

Ранком після сніданку почало хмаритись і лейтенант дав команду розгорнути скатки і одягнути шинелі. Я одягнувся і виявилося, що я тепер сержант. Павло миттю зірвав сержантські погони й сказав, що ніц страшного якби на тобі пошита. Почав падати сильний дощ і ми поховались по шалашах. Не встигли опам'ятатись, як входить лейтенант з сержантом і давай провіряти шинелі, він свою таки шинель знайшов. Лейтенант на мене трохи покричав і справа була закрита.

Павлові я сказав, що буду завтра втікати, той відмовився. На другий день з раненька, ще задовго до сходу сонця, взвод упорядковувавсь в буряках, які росли над річкою «Віслок». Я побіг вздовж берега та ліг в буряки, розмотав обмотки, зняв американські черевики, для яких тільки трошечки води і вони вже повністю промокли, підкотив галіфе і побіг у воду. Річка була неглибока, зате досить широка. Перебігши її пробіг ще десь три кілометри, там сів біля якогось рівчака. Взув черевики і не відпочиваючи побіг польовою дорогою попри пшеницю просто на схід сонця. Поки воно зійшло я вже був далеченько.

Коли сонце піднялось досить високо, я підійшов до якогось села. В крайній хаті попросив господиню щось з’їсти. Вона мені дала хліба і горнятко молока. Вона чомусь була дуже ласкава, подумалось. Подякував я тій господині, звичайно по-російськи. Зайшов за стодолу. Забрався на солому. Був дуже втомлений. Скільки я спав, може й не спав, але над собою почув якийсь шум. Знаю, що в тому шумі я зірвався. Почув, що люди, котрі там були щось шепотіли. Я побіг у поле.

І так продовжував йти польовими дорогами на схід. Десь біля години третьої переді мною розстелився півколом ліс. Мене стривожило. Дійшов я до якоїсь дороги, котра вела просто до лісу. Дорога була кам'яна. Пройшовши метрів сто по ній, побачив невеличкий сінокос, потім почув, що хтось косить. Натрапив на старичка, що косив один, я збадьорів. Підходжу – «Щенсть Боже, пане господажу». Відповідає дякуючи але пильно вдивляється в мене. Питає «чи пан жолнєж єст поляк». Так відповідаю. Почалася розмова, з якої я всіма способами старався взнати чи є військо у лісі. Виявилося що у лісі є полонені і їх охороняють. Дав мені старий махорки, ще й трохи на дорогу. Ну думаю біда з тим лісом, але за якийсь час чую тарахкотить фіра дорогою. Коли фіра порівнялась з нами я легко скочив на неї, сів рядом з молодою ще жінкою. вихопив в неї з рук віжки, батіг і сказав, що я пояде конем. Позаду сиділа старенька пані, а рядом з нею молоденька дівчина років 17. Старушка спиталась чи я не поляк, а звідки питається. Кажу з Любліна. «Боже мій та я єстем з Любліна. Чи з самего?» – питається. «Ні», – відповідаю, – «з Мілковіц». – «Муй Боже, які пан сліцни хлопак, може пан бендзє яд слівкі». Дійсно по середині фіри стояв повний кошик сливок, а мені аж шкребе попід груди з голоду. Старушка висипала мені повну пілотку сливок, яку я вже тримав напоготові. Дівчина, зарум'янившись, дивилася на мене як на божка. Під'їхали під самий ліс. Рогачка закрита, біля неї стоїть пост. Об'їжджати ліс треба 7 км. Кажу: «Боец пропусти». Вартові не дивилися на мене, лиш на чорнявку-полячку і помаленьку шлагбаум почав підніматися. «Спасибо брат» – сказав ще йому на прощання. Лісом дорога було десь кілометрів півтора. Коня я трошки скоріше підганяв. На зустріч ще зустрівся старшина якийсь на коні, я поздоровався. Він відповів і спокійно поїхав. В кінці лісу стояв ще один пост, котрий без ніякого питання пропустив нас. Доїхали ми до містечка Краковєц. Зіскочив я з фіри. Старушка ще запрошувала на обяд, але мусив відмовитися і подякувавши побіг.

За містом кілометрів зо два почув, що в стодолі, котра стояла неподалік, господар молотив ціпом збіжжя. Прийшов на подвір'я і по-російськи попросив щось поїсти. – «Дай му цось позраць», – сказав господар господині. Пішла господиня до хати, слідом я. Витягнула вона з кухні ринчину напівхолодньої м'ятої бульби і горнятко полевки. З'їв я смачно, бо був дуже голодний, подякував і пішов трасою.

Перед вечером над'їхала фіра з великими драбинами, заповненої накошеною травою. На траві сиділо дві дівчини, одна з них поганяла коней. Я вискочив на фіру, дівчата засміялись. Почав розмовляти, жартувати польською, дівки захопилися, просили їхати з ними в село. Мусів вибачитись, брехати, що поспішаю на свої позиції. Насувалась чорна дощова хмара. Впереді знову темнівся ліс. У цьому лісі також повно полонених, як я взнав від дівчат. Дівчата повертали на польову дорогу, я зіскочив, подякував дівчатам і подався своєю дорогою. Впереді мене була добра гора, а позаду побачив, що наближається до мене машина з включеними фарами. Я в цей час був вже був під горою, коли ця тягарова машина порівнялась зі мною. Водій переключив хід, я як мавпа вже був на машині. Пішов проливний дощ, я знайшов якісь брезенти, трохи прикрився. Ніж проїхали цей ліс я побачив багато постів. Молитися Господу Богу було чого. Виїхали ми за ліс, через пару кілометрів замерехтіло багато вогників, як я зрозумів це був Жешув. Прийшлося на ходу вискакувати з машини. Машина їхала згори, я вискочив, перевернувся кілька разів, та все було в порядку. Палила дуже спрага, а за голод вже й не говорю.

Розуміючи, що Схід по лівій стороні, я перейшов на другу сторону траси і пішов полем. Було дуже чути згарищем, напевно горіло село.

Почав шукати якої-небудь грядки. Натрапив за якийсь час на криницю, біля спаленого господарства, та не було відра. Добре придивившись у темноті побачив слабеньке світло. Пішов на світло, там була господарка. Знайшов криницю. Витягнув води і п'ю, чую по дорозі їде фіра, звертає на подвір'я і зразу: «Поляк?» – «Так», – кажу. Запросив мене фірман до хати, сам каже, що зажене коней, а ти, каже, візьми хомути і занеси до ґанку і там в куті положи. Господар випряг коні, дав мені хомути і я пішов на веранду. Положив упряж в кут. Відкриваю двері до кухні, бо там було світло. І, мамо рідна, по правій стороні старший лейтенант і лейтенант. Мені дух заперло. Знайшов сили, щоб зберегти спокій. Віддав їм честь і попросив попити води. Котрийсь з них сказав господині подати води. П’ю воду насилу. В цей час входить господар і до господині каже: «Мами єще єднего поляка». Мої лейтенанти вилупили на мене очі та котрийсь з них запитує: «Ты что поляк?». «Да» – кажу. «В тридцать девятом году, как фриц разбил Польщу, я был щельцем и сбежал в Россию. А как началась война пошел добровольцем. До войны работал на Урале, на заводе, а сейчас шоферую. В машине спит майор, а я пошел вот к хазяевам». «Тогда будем спать втроем», – сказав старший лейтенант. «Курить у тебя есть?» «Есть», – говорю. Витягую махорку, яку дав косар. Лейтенанти закурили і заспокоїлись. Вспокоївся і я. За той час господиня засмажила цілу бретванку яєшниці. Дала хліба, кави. Три російських солдати, польського походження, смачно повечеряли. Господар вніс соломи і всі три вояки, одної крові, заснули мертвим сном.

Пізно я прокинувся, біля мене не було нікого. За якийсь час зайшов господар з великими прокльонами. Тай до мене: «Панє, цо сі робі, пошлі в ноци войскові жолнєжи і забралі коні, упрєнж. Нєх їх шляк трафі, то єст бидло панє, та по цо значи так рабоваць».

Я не кліпав очима, а тільки підтакував бідному господарю. Але видно я був ще з порядних жовнірів і дістав добрий сніданок, правда трохи холоднуватий, бо прокинувся пізно. Поснідавши, легенько попрощався з господинею, бо господаря вже не було і пішов з доброї хати знову на Схід.

Перед обідом підійшов до Жешува. На окраїні міста при дорозі на подвір’ї сидів старичок і лущив кукурудзу. Я поздоровався з ним по-російськи. Він так само по-російськи відповів. Розговорились ми з тим дідусем. Розказав, що за тамтої війни був полонений в Росії, тому знає російську. Вгостив мене махоркою і ще дав на дорогу. Зрозумів він мене з півслова і порадив минути Жешув, йти окопами, котрі заведуть мене до залізниці. Подякував я старичку і пішов так як він мені сказав.

На другій ж. д. станції стояв якийсь локомотив. В ньому були якісь різні ящики, скрині. В кожного ящика віко піднімалось.

Коли я мобілізовувавсь до Червоної Армії, я кожного ранку і вечора молився, щоб найскоріше дістати в руки якого-небудь кріса і хоча б чотири патрони, тоді я повернусь додому або мене розстріляють. До цього часу у взводі був лише один станковий кулемет, один автомат і одна гвинтівка для підготовки. А біля трьох зброїв стояв цілодобово стійковий.

Підійшов я до першої скриньки підняв віко, там нічого. Тільки в третій лежало два кріси, один польського виробництва, але врубаний сокирою два рази по прикладі, і російський без ременя, мушки і подайника. Взяв я його і поцілував. Коли зіскакував з вагону зачепив однією ногою пісок і в піску показалось два патрони, розсунув я пісок і знайшов ще два. Я вірив, що додому дійду.

Вичистив я свого кріса піском, бо трохи залежався і заржавів. Зняв з галіфе пасок, який нам видали, прив'язав до гвинтівки, штани закріпив на собі дротом, якого тут було досить.

Зі спокійною душею бадьоро пішов тепер вздовж залізничної дороги на Схід. Почалося темніти і дуже хотілося їсти. Впереді побачив пост і полонених, котрі працювали біля колії, мусив звернути лівіше в поле. Всмерклось. Якраз біля дороги, котрою я йшов, стояла хатинка. Доходячи до неї натрапив на рівчак, вгруз по коліно в гноївку. Ну що ж пропало. До хати зайшов браво. Але коли ввійшов у кімнату побачив сержанта, а біля нього дівку. По лівій стороні на ліжку лежала дуже старенька бабуся.

На столі перед тією парою стояла фляшка, два стакани, щось у мисочці і решето сливок. Я поздоровався і як завжди попросив води. Дівчина зразу запитала чи часом пан вояк нєхце слівек. Хочу кажу. Вона встала з-за столу, взяла решето зі сливками і насипала мені повну пілотку (везуча в мене видно попалася), ще й сказала набрати в кишені. Я подякував, забувши про воду. Тут же вийшов. Зараз же за хатою стояла копиця сіна. Заліз я в копицю. З'їв сливки і заснув блаженним сном. На другий день, ще сонце не сходило, як я був вже під Ярославом. Обійшов те місто, година була біля 11-тої. Я дальше йшов залізним полотном вперед. Дійшов до дуже мальовничого села, у селі виднілась церква, я мабуть перехрестився. Простеньким заїздом, який по обох сторонах поріс живим плотом, я дійшов до хати, під якою сиділа старша жінка. Вона була вбрана по святковому. Догадався я, що сьогодні неділя. Я наблизився до бабусі. «Слава Ісусу Христу, бабцю», – кажу. «Слава навіки, ти синку певно галичанин, по розмові чую». «Так», – кажу, – «Бабцю, дуже їсти хочу».

– Зараз синку, поїси.

Бабця винесла на лавчину, що стояла під хатою, добру миску пирогів, добру миску борщу і кусок хліба.

Я наминав це все багатство, а старушка невпинно про щось говорила і любувалася моєю спритністю. Вона вгадала, що я втікаю додому. Пояснила мені, що важко буде перейти ріку Сян. Сказала, щоби старався їхати поїздом. Подякував я старушці за таке свято і пішов знову на Схід.

На маленькій станції, де військова дівчина пересувала дорожні знаки, мусив дістати яку-небудь інформацію на рахунок поїздів. Підійшов до дежурної і запитав, чи часом пристають тут поїзда, бо полковник погнав мене пішки з Ярослава в Перемишль по шинель, яку по п'янці забув. (Звичайно на російській мові). Відповіла, що нічого не поможе, бо немає права зупиняти поїзда.

Пішов я, подякувавши, вирішувати свою долю сам. З Ярослава давно вже почали їздити поїзди. Пройшло вже два але на великій швидкості і я не зміг вчепитися. Так пройшло вже багато часу і було вже давно пополудні. Чую іде ще один. Я починаю чіплятись кожного вагона, но кожен з них мав дуже високо підніжку, аж самий крайній, в якому сиділо два солдати у відкритих дверях, вчепився я за двері і колінами скочив на підніжку.

Мене вхопили за ковнір і котрийсь, мабуть з переляку, крикнув: «Что делаешь эту твою мать». Я заскочив у вагон, кріса, без мушки і подайника, положив рядом біля себе під стінку.

Посередині вагону на підмостю стояв лейтенант і виглядував у люк, котрий був вирубаний у стелі вагону. – Что случилось? – запитав лейтенант. – Да прыгнул какой-то боец к нам, – відповів солдат.

– Едет в Перемышль.

– Курить есть у него?

– Есть крикнув я.

Два вояки, що сиділи, звісивши ноги з вагона не мали до мене ніякого діла, курили мої махоркові. Лейтенант продовжував наглядати за поїздом у люк, а я все ближче наближався до дому.

До Перемишля добралися смерком. Було ясно, що поїзд їде на Львів, але я скоро пересів на другий, котрий стояв рядом з тим, яким я приїхав. В цьому вагоні було повно залізяччя, але що там залізо! Під гуркіт коліс і стукіт в грудях я досить спокійно заснув.

Розбудив над ранок мене стукіт. Поїзд зупинився в Городку, я з шаленою радістю вискочив на земельку і, перескочивши через низенький пліт, побіг на Схід.

Сонечко вже збиралося сходити, як я дійшов до с. Басівка. Край забудівлі стояла стодола над деброю. На пологому березі стояла грушка, під якою лежало багато грушок, за ніч нападало. Я перескочив через обруччя і почав збирати, тільки підняв кілька грушок, раптом між стодолою і другим будинком з'явилась старша жінка і почала хрестити мене: «А би стріс, скурвий сину, дідько носит ті з рана, холера москальска» Я мовчки зігнувся і втік. Грушки були солодкі, смачні, але ті прокльони тієї жінки були для мене ще солодші. Бо в її очах я був більшовик.

Сонце почало сходити, я підходив до невеликого чагарника. За ліском орав господар поле, зорано було вже чималенький кусочок. Я зупинився на початку ораного поля. Коли господар завернув коні, то побачив, що в кінці поля стоїть москаль. Зрозумів я, що він у тривозі, тому, що коні почали трошки помаліше йти. Коли він наближався до мене, я побачив, що він зблід.

Запитав я його російською чи має він при собі документ, треба було дізнатися з ким маю справу. Я переконався, що він українець і змінив тон розмови. Почав говорити рідного мовою. Господар ледь не розцілував мене, трохи пожартували, поговорили, коли недалечко з-за лісу з'явилася жінка, котра несла йому сніданок. Вона також на хвильку зупинилася, але господар сказав: «ходи-ходи» і вона підійшла. Ми розсілись під ліском на траві і почали снідати. Господиня сніданок принесла щедрий – пиріг з бульби та гречки, літру сметани з сиром, кусок хліба переложеного яєчком і на два келішка горілки. Ложка була одна. Господар брав пиріг у руку і мочав у сметану, а я, як голодний гість, їв ложкою. Від горілки я відказався, боявся, щоб не закрутилась голова.

Господар мені роз'яснив, що навкруги спокійно, лише на залізничній станції є 25 солдатів, але вони нікому не роблять шкоди. Щиро їм подякував і пішов на Схід.

Між станцією Басівка і молоденьким густим лісом росли високі вільхи, вирішив пройти між ліском і вільхами. Коли минав вільхи пролунав постріл. Свиснула куля, наді мною. Я зупинився, повернувся в сторону пострілу. Біля станції, на траві сиділи солдати, один стояв і тримав в руках папір. Мій кріс лежав на плечі поперек, а руки я тримав на ньому. Я відвернувся і продовжував йти, раптом другий постріл, тоді я різко розвернувся, зняв пілотку і матом по-російськи крикнув, мов якого… стріляєш, одягнув пілотку і спокійно пішов у свою сторону. Коли дійшов до кінця ліска, оглянувся мої тривожники сиділи собі і слухали, напевно, свої байки.

Незабаром добрався я до с. Наварія. Мене зустрів господар, у якого на подвір'ї було багато соломи. Зрозумів, що молотили збіжжя машиною. Попросив води у нього і по-російськи запитав куди на Глинну. Господар відповів, що зараз трактор з причепом повезе доярок і молоко в Глинну. Сидів я пів присядом під бортом причепу. Дівчата сміялися з мене, з мого карабіна, без мушки і подайника. Я не відгавкувався, лише сказав, щоби показали дорогу до с. Поршна.

У цьому селі в самому кінці, біля однієї хати на камені сиділа жіночка, а біля неї її розважальниця. Запитав чи правильно іду до с. Поршна. Жінка, що стояла каже: «Зачекайте трошки, зараз піду з вами». Разів п’ять просив «падйом». За кожним разом була відповідь, зараз-зараз.

Нарешті наговорилась і повела у село Поршна. Коли проходили горою біля лану густого жита моя супутниця сказала, що бачила вже мене, тільки добре не пригадує де і коли. Кажу по-російськи, що десь тут є с. Кувер, а там я служив у 40-му році. Таки, каже, десь я вас бачила. В другім місці жінка знову: «Ай, Боже, Боже». Мені прийшлось піти в атаку і кажу: «Вы, что верите в Бога».

Жінка стрепенулась, скочила трішки вперед і сказала, що тепер бачить перед собою не свого.

Мовчки ми дійшли до першої хати с. Поршна. Жінка зупинилася біля воріт тієї хати і дивилась мені вслід. Я оглянувся, зупинився і сказав їй: «Вибачте, жіночко, я у вашій хаті бував багато разів. Як у селі спокійно?» «Нема нікого» – відповіла жінка. Вклонився і пішов. Почав накрапувати дощик. Свого кріса обернув стволом донизу. Йшов задумавшись. Я радів, що близько свого дому.

– Солдат откудова?

– З вокзалу, – крикнув я і побачив на балконі читальні двох солдат. Я спокійно пішов не оглядаючись. Що вони подумали не знаю.

Хтось крикнув: «Роман, де ти тут взявся» Впершись на фіртку, під легеньким дощиком стояв знакомий Трофим. Він зрозумів звідки я йду, попросив до хати. Трофимиха дала мені з’їсти миску смачної капусти з горохом. Мій кріс стояв біля мене в куті, раптом відкриваються двері і в хату вбігають двоє хлопців з пістолетом в руках.

– Руки вверх, – закричали повстанці.

Я спокійно відповів: «Я свій і рук підіймати не буду». Хлопці вимагали в мене російський мундир. В кінці я з ними договорився, що за пару днів прийду до них і все поясню. Розійшлися мирно.

На дворі почало вечоріти. Я пішов у с. Підсадки до своєї тітки. По-сусідськи з тіткою жила сім'я Москвити. Три брати з тієї сім'ї були у повстанській армії. Щоб до них зайти тітка мусила їх повідомити, що я в совєцькому мундирі. Коли ми з ними зустрілись, то вони почали жалітись, що хлопець з с. Поляна по помилці зайшов до господаря, фамілія Огородник, котрий працює на НКВД. Вирішив я хлопця визволити. Ввірвався в хату з криком: «Руки вверх!». Хлопець зблід, підняв руки вгору, я вивів хлопця на двір, де стояло 13 сільських повстанців. Вертаюсь знову до хати і починаю кричати на господарів і страшити їх тюрмою. Ну господар почав виправдовуватись ніби він знав, що це бандит. «Скільки у вас їх є в селі» – запитався в господаря.

– 13 чоловік. – Відповідає.

Тогда дай карандаш, я их запишу.

Господиня якось задоволено почала шукати олівець. Записав я 11 чоловік.

– А где еще два?

Жінка підказала, ще той і той. Господар пояснив, що носить записки до верби і пхає в дупло, а лейтенант забирає.

Вийшов я на подвір'я, показав хлопцям список, вони заревіли з болю. Вже хотіли вішати їх. Я заборонив їм це робити, сказав тільки, щоб вирізали доброго грабчака, який ріс тут же в живім плоті. Знову я зайшов до хати, з тим грабчаком. У лівій стороні на ліжку ангельським сном спала дівчинка, дуже-дуже гарна, їй мабуть не міг приснитися такий страшний сон, що через якихось пару хвилин її батьки могли затріпати б ногами на якій-небудь вербі. Вони брали по 30 рублів за душу. Вони були страшні людські кровопийці, вони торгували людським життям.

– Люди схаменіться, подивіться на вашу дитиночку, чому така жорстока ваша душа, – я страшенно кричав. Дитина повернулась в другу сторону, підложивши під голову рученята. Я сказав: «Знімай, падлюко, штани і лягай на стілець, а ти, суко, бери його голову межи ноги і тримай твердо». Я вдарив кілька разів, задок господаря напух, як буханка, коли закінчував двадцять п’ятий він почорнів.

– Тепер ти, спідницю бери межи ноги, держи голову – сказав я спітнілому Огороднику.

– То тобі, суко, за тих двох, і на задок лягло 25 буків. В кінці кари я пояснив господарям, що 13 хлопців, яких вони хотіли продати, стоять на подвір'ї.

– Опам’ятайтесь, люди, бо доброго на другий раз не буде, ніхто вас не пожаліє, пожалійте дочку. І якщо лишите ту брудну торгівлю людьми, я вам обіцяю, що ніхто й пальцем вас не рушить. Вибирайте. За якийсь час я прийду до вас.

А вже на другий день я сидів у своїй хаті, при маминій посмішці, мати раділа і з радості плакала. Побачив я, що тато тяжко мовчав. За короткий час вернувся і брат Богдан, ранений в ногу. Він зі Львова з Підзамча вирішив залишити свій ешелон і піти додому.

Мамі бракувало найстаршого сина Стефана, який поки що не вертав додому.

Вкінці вересня 1944 року прийшов час вертати в сотню. В цей час сотенний «Дир» вернув з Карпат. Сотня розміщувалася кругом біля с. Поляна. «Дир» зустрів мене дуже тепло. Відразу прийняв до сотні, в сотенну розвідку. Познакомився я ще з одним  розвідником на псевдо «Лесь». Моє псевдо «Мурин» залишив у минулому, тепер звали мене «Галушка». І так сотенна розвідка складися з «Леся» і «Галушки». Нас чекала нелегка довга доля.

За коротенький час ми оба дістали поранення недалеко Львова зі сторони Бібрки, я в ліву ногу, «Лесь» – в праву. Завезли нас фірою в с. Поляна, частина цього села називалася «Шутерівка», там було три господарі, ми зупинилися у Петріва.

Лікував нас лікар, за походженням німець.

Проходила друга неділя нашого лікування. Їсти трохи хотілося, тому що варила господиня нам хіба що ріденьку зупку. Її можна будо зрозуміти. Ми цю зупу звали «гальоп-зупа».

А прокляті воші нас доїдали. Ми з того всього аж пожовтіли.

Одного прекрасного дня до нашої хати завітала дівчина з порядним кошиком. Вона запитала чи тут ранені «Лесь» і «Галушка», але дуже несміливо. Була якась мила дівоча скромність. Вона мовчки повільно викладала гостинці – масло, солонину, якесь м'ясо, гречану крупу. Я запитав дівчину, чи не принесла чого від тих проклятих мурашок. Дівчина сказала,що на другий раз щось принесе від тих мурашок. З того часу в моїй душі зародилась ота іскорка, від якої почались мріяння, надії і т.д. Минали дні мого життя, минали і великі роки, а скромненька, тоненька дівчина так і не покидала мою неспокійну душу. Куди б я не ходив, де б я не бував, біля мене завжди була чорненька засмагла з блискучими очима дівчина.

Коли вона прийшла вдруге, я їй сказав: «Слухай, чорнява, запам’ятай, ти будеш моєю жінкою». Дівчина почервоніла. Нахал, напевно подумала. У дверях, виходячи вже на подвір’я, дівчина оглянулась, на її устах я побачив легеньку посмішку. Це, мабуть, була несмілива відповідь.

Минув повний місяць, ми обидва знову вернулись в сотню. Підходили Різдвяні Свята. Перед святами нас з «Лесем» сотенний вирядив розвідати, що твориться в Щирецькому і Комарянському районах. Ми знали, що в ту сторону сотня піде на Святу Вечерю. На сам Святий Вечір сотню, ми з «Лесем», зустріли в с. Хоросно. Почало смеркати. На годину дев'яту наша сотня прибула в с. Новосілка-Опарська. На Святу Вечерю нам припало вечеряти разом з господарями і двома молоденькими вчительками, вони були з Великої України. На цій вечері був сотенний «Дир», чотовий «Явір», «Лесь» і я. Вечеря була прекрасна. Після вечері заквартирували, тобто перейшли в с. Колодруби, це була приблизно перша година ночі. В хаті нас розмістилося трьох «Дуб», «Лесь» і я. Господиня була з маленькою дитиною і сестра господині. Різдво провели дуже весело, нічого не віщувало біди. Ми не відчували, що на слідуючий день ми будемо з раннього ранку до заходу сонця гірко працювати в поту і крові.

Перед вечером Різдва Христового приїхав зв'язковий, з тих сіл як Рудники, і повідомив, що зі сторони Стрия іде великий відділ «Червоної мітли». Зразу дано приказ відступати в колодрубський ліс.

В цей час було заборонено давати будь-який бій, лише при необхідності. Вночі сотня розмістилася в с. Паланики. Надворі почало розвиднятись. Був мороз. Попри ліс сотня доріжкою розташувалась в стрілецький ряд. При плоті біля дороги, коло крайньої хати, закінчували сотенний ряд сотенний «Дир», краєвий провідник з охороною і чуть в стороні ми з «Лесем».

Біля плоту стояли партизани німецького походження, тобто німецькі вояки. Їх було дев'ять, положивши свої кулемети на той же пліт, чекаючи відходу. Сходило червоне сонце, скрипів від морозу сніг. Раптом з-за рогу лісу, який нагадував букву Г, наближалось до нас приблизно чоловік 15, озброєні. Кулеметник підбіг за метрів 150 лягаючи на землю, крикнув: «Ложись!» Вмить наш німецький партизан заговорив довгою серією зі свого кулемета, ні один з тих смільчаків не піднявся. В цей момент над нашими головами затьохкали кулеметні довгі черги. Половина сотні вискочила в поле, друга половина, супроводжувана кулеметами, відступала в с. Підзвіринці. Коли сотенний «Дир» опинився в чистому полі, скомандував назад і, подавши приклад, перший піднявся та сам побіг в сторону лісу. З криком: «Слава» сотня зайняла свої старі позиції. В лісі противники відступили. Сотня була поділена, на дві частини. Зрозуміли чому енкаведисти відступили – в них було замало сил, щоб з нами воювати. Не чекаючи Божого змилування, «Дир» рішив відступати долинкою, попри лозові корчики, в село Горожана. На жаль Горожана нас не порадувала Тільки ми ввійшли у село, тут же побачили дев'ять військових машин, набитих військом, котрі наближалися.   

«Дир» скомандував: «Хлопці, перехрестіться, починається бій, він буде жорстоким!» – Вогонь по машинах! Була страхітлива картина – машини горіли, біля них маса трупів, кричали поранені, шум, пекло. В ту жорстоку хвилину, на нашу частину села, де ми зайняли боєві позиції зі сторони села Паланики почали стріляти масовими шквалами сорокопятні гармати. Село почало горіти.

З лівої сторони села по дорозі, котра вела зі Щирця з’явився танк, він був з тих середніх танків. Хтось закричав: «Танкетка!!!»

Неподалік був повстанець, який вийшов з рядів Галицької дивізії, любив протитанкову рушницю ПТР. Підбігши до хати, яка мала призьбу, поставив на ніжку свою зброю. Вистріл, танк здригнувся, задом піднявся вгору, відкрився люк, але з нього пішов чорний дим. Не встигли ми ще добре втягнути свіжого морозного повітря, як хтось крикнув: «Танк їде справа села».  Наш вояк, двадцять кілограмів тієї зброї, вхопив мов ложку і підбіг в другу сторону. Пролунав постріл. Горить.

У цей час зі сторони Паланики показались повзучі муравлі, то було одне страхіття. Ми нарахували наших відрізаних повстанців біля 75, бо сотня в той час числила десь понад 120 повстанців.

Почали вони наближатись, як масовий військовий табун. Чомусь були дуже спокійні, бо навіть не хотіли бігти перебіжками. Військо підійшло метрів до 150. «Дир» скомандував. Зірвалась страшна музикальна буря, людський рев, прокляття, тих які стали жертвами страшної стихії. Підбігаючі вперед стали будувати гори трупів. Чорний вал здригнувся і відійшов назад. Через якийсь час з правої сторони села показався могутній танк. Він спокійно впевнено просувався до нас. Майстер по танках не має часу зайняти вигідне місце, але неподалік лежала вбита корова. Багато не думаючи ложить свого золотого пе-те-ера на небіжку корову. Приціл. Вистріл. Танк закрутився на місці, за хвильку відкривається люк і з нього вилазить військова постать в жіночій суконці. Вистріл, суконочка головою впала на землю. Ще хтось вилазив, але так і не виліз – присів.

Знову почали мов мурахи лізти піхотинці, але тепер перебіжками, знову навала людського стада.

Перелізли свої трупи. Чорна маса піднялась з ревом: «Ура!» і рвонула вперед. Спокійно з кулеметів їх зустріли. Лави не стало. Одиниці рачкуючи втікали назад.

Так продовжувалось двадцять вісім разів, після кожного разу їх рідшало і рідшало. Та й чим ближче до вечора, тим менше набоїв залишалось й у нас, починалась тривога. Догоряли десятки хат. В тому всьому гуркоті, димі, почувся мотор літака. Він почав нас вгощати мінометними гранатами. Розвертався далеко і робив раз у раз свої яструбині напади. Прийшлося знову нашому петерщикові показати свою майстерність. Він поставив ПТР на поскладані дрова, прицілився і літак, похитнувшись почав приземлятись.

Закінчувався другий день Різдва Христового. Ми недорахували сімох повстанців, може були вбиті й зі сільського куща, але наших тільки семеро. Перед вечером сотенний «Дир» дає приказ виходити з поля бою, по-перше ще залишалось кілька незгорілих хат, тобто господарів, по друге в хлопців не було ні одного патрона, чекати не можна.

Сотня почала перебігати через дорогу, яка проходила до с. Грімно. Під гіркою стояв ворожий станковий кулемет, він положив навічно 18 хоробрих юнаків. За цей час і їм не стало набоїв.

Їх було двоє біля кулемета, тягнувши його, кричали: «Здавайтесь, бандьоры, все равно не уйдете». В «Леся» був один патрон, у мене теж один, а в «Дира» був цілий рожок до німецького автомата. Сотенний «Дир» відступав останнім, я був другий, «Лесь» – першим. «Дир» розвернувся і короткою чергою положив дураків.

Почало смеркати, вже недалеко с. Сороки ми побачили сидячого літака, який добре потривожив сотню. Не доходячи до літака, сотенний дає приказ: ««Лесь» і «Галушка» вернутись на поле бою». Приказ є приказ, щодо літака, то сотня спалила.

Не дуже приємно було вертатися в ту страшну погорільщину. Був приказ, щоби всі кулемети, які негідні залишити на полі бою, котрі добрі – зібрати і приховати в надійному місці.

Повзли ми з «Лесем» понуро, відчувалася втома, та що ж – треба. Ніч була не дуже темна. Ми доходили до незгорівших господарів. Нас тривожив ворог, що він робить, що там. Підповзли недалеко і стали прислуховуватись. Запах горілого, темні плями трупів недалеко, де-не-де іскрився вогонь, вили бродячі пси, ревіла худоба, недалеко пробігли сполошені коні. Було чути людський стогін, хтось плакав. Плакали і ми в душі, ми розуміли погорілих господарів, вони були, дійсно, страшенно скривджені.

Добираючись до хат, котрі уціліли, напружено вдивляючись, побачили вогник. Обережно підкралися до вікна, відчули в цей момент як обережно почали відкриватися двері. Дві дівчини, мов відчули, що хтось є недалеко. – «Хто тут?»

– Свої, відповідає «Лесь». Дівчата завели нас в хату. Уявіть собі, в такий страшний вечір дівчата все ж налагодили зв'язок.

У хаті їх було п'ятеро, але три дівчини пішли з хлопцями, щоб похоронити полеглих. Вони взяли вози і перевозили їх на цвинтар.

На згарище ми пішли з тими двома дівчатами. Приблизно знали де знаходяться кулемети. Всю зброю покидали у неглибоку криницю.

Підказали їм, що на тій дорозі, де ми перебігали, є ще 18 вбитих повстанців. Тут мені пам'ять трохи зраджує, бо мені завжди здається, що ми з «Лесем» вийшли звідтам тієї ж ночі. І пригадується другий день після бою, бо рахували машини, які везли своїх вбитих в сторону Щирця, куди вивозили, не знаю. Ми нарахували 30 машин.

І все-таки, напевно слідуючої ночі ми з «Лесем» прийшли у моє село Хоросно. Зв'язок на той час знаходився у однієї старшої кривенької жінки, називали її Зюнька. Чоловік її пішов у повстанці і був у нашій сотні. Після Різдвяних Свят, через кілька днів сотня «Дира» прибула у моє село. «Дир» приказав мені залишитись у селі Береги і направляти розрізнених повстанців у с. Поляна.

Надходили Йорданські свята, я квартирував на Берегах. Одного прекрасного дня на сивому коні приїжджає зі с. Семенівка Головацький Петро, двоюрідний брат Головацького Євгена, якому я дарував життя. Приїхав до рідної сестри, мов щоб питати про дрова, як мені було відомо. В той час з Семенівки повтікали всі українські сім’ї, бо були б розстріляні. Та Головацький, запроданець, ополячився. Зустрівшись з ним, я не підозрював, що він приїхав по мою душу. Від’їжджаючи, пообіцяв, що завтра приїде по дрова. В цю ніч до моєї квартири зайшла чота повстанців з сотні «Сіроманці», яка супроводжувала з верховного проводу провідника «Хмару» і військовика «Лиса». Провідники мене не знали і стали уточнювати бій в Горожанці. В хаті крім двох повстанців, чотового і мене було 6 повстанців, а решта з чоти заночували у другого сусіда.

На ранок стійковий прибіг і сповістив, що зі с. Вінява догори піднімаються якісь озброєні незнайомці. В цей час у дверях показався Головацький Петро. Ми вискочили всі на подвір’я. Кулеметчик заліг край стодоли, я з другої сторони, провідники відступили в ліс, який був зразу біля хати.

З-за гори показалось десь 15 польських міліціонерів, зі села Семенівка, яких привів Головацький. Кулемет загуркотів, ляхи попадали. А Головацький другою дорогою зумів уникнути помсти.

Так, мали би ким бавитися польські посіпаки, коли б я був у цій хаті сам.

На Щедрий вечір я перейшов до господаря, який писався Гев. Вони були якоюсь нам родиною. Вночі хатня дівчина пішла до церкви. Вже почало добре світати. Я випадково глянув у вікно. Бачу дівчина, звали її Зоська, розтріпана ціла біжить до хати. Виходжу на подвір'я, вона розчервоніла, задихана лишень витиснула з себе – втікай.

Я, не чекаючи пояснень, побіг біля стодоли просто вгору. Коли вискочив на гору побачив як за хатою з дебрі вів облавець коня, а за ним гусаком йшли облавці. Вони мене запізно побачили, я вже ховався за горбок. Коли падав на сніг побачив як з коня зіскочив облавник і хотів цілитися в мене, але на його жаль я скоріше взяв приціл. Моя матінка в цей час, напевно, знову на колінах молила Бога за своїх синів.

У той святочний йорданський день я був змушений покинути свою позицію. Приблизно по моїх розрахунках хлопці перейшли всі. На всяк випадок я залишив зв'язок. Сам я вернув у сотню. Ця зима була не дуже холодною. Сотня не дуже відчувала холод. Лише весна робила своє, сніг топився, а наші ноги завжди були холодні і мокрі. Одної вже теплої ночі ми з «Лесем» йшли в напрям Пустомит. Рішили завітати до мойого села. «Лесь» любив моїх батьків. Він любив слухати розповідь моєї мами. Мати завжди розказувала щось цікаве. Розказувала про Австро-Угорське і Російське військо, як ходили дівчата на Збудів хоронити погиблих вояків, в штурмі. Мати розказувала як зі села відходили молоденькі хлопці до січових стрільців, мати спімнула і віщий сон, який приснився в ту ніч, як виряджала мене в повстанці. То був тяжкий сон. Мов то велике поле бою, в тому довгому куску поля лежали до пояса роздіті козаки і з каждих могучих грудей стікала почорніла козацька кров. Вона стікала в глибокий людський слід зроблений масивним незграбним чоботом. Підходячи біля каждого героя, кожний з них піднімав голову і повільно клав свою могучість на старе місце. Коли мати дійшла до останнього стікаючого кров'ю козака, він сів на землю і показав пальцем вперед і промовив, там ще лежать наші. Мати більше не бачила. Лише дуже далеко на сході в небесному просторі показалась малесенька зірочка. Мати проснулась. І проснулась мати тоді, коли два орли кружляли над невеличкою церквою, сідаючи на липу, яка стоїть і досі біля церкви. Поробилися з них два синьо-жовті прапори і залупотіли собою від вітру, мов ті орли могучими крилами. За якусь хвилину вітер дмухнув, і оба прапори повисли вниз і легенько почали гойдатись. Врано сказала батькові, що щось станеться в нашому народі. За недовгий час польські нацисти повісили Біласа і Данилишина. Таких снів мати розказувала багато. В той вечір брат Богдан попросився попробувати повстанського пороху. «Дир» прийняв брата охочо, нагородив його кулеметом. В той час сотня прибула в с. Бориничі. Брата я не хотів відпусків від себе, тому в трьох з «Лесем» заквартирували в одній хаті. На слідуючий день біля полудня на залізній дорозі різко остановився бронепоїзд. З броневика почали вискакувати озброєні люди в шкіряних куртках. Сотня тривожно відступала в ліс. Бо бій приймати було категорично заборонено, хіба що безвихідне ставище. З броневика рвались артилерійські кулі. На наше щастя жертв не було. Перейшли ми кусок ліса, через невеличку галявину і на горці присіли відпочити. На краю галявини в маленькому рівчаку протікала джерельна вода. Брат рішив піти напитись води. Від нас до рівчака було приблизно 150-180 метрів. Лише брат вхопив глоток води як збоку галявини роздались страшні кулеметні постріли. Сотенний дав приказ знову відступати. Сотня могла відстояти позицію, але приказ зверху не приймати бій був священний. Сотня відходила. Брат з галявини під горку ледве біжить. Я почав короткими кулеметними серіями здержувати натиск в шкіряних куртках. Братові я показав рукою втікати вниз поза мене. Я зрозумів, що в брата залягло в грудях. Я стріляв безупинно. Повзучи взад поміж деревами, я підбіг до брата. Він сидів над дебрею, яка вела в глибокий ліс. Брата я втрутив ногою і він покотився як півмертвий в дебру. Для відстрілу була добра позиція. Брата я заставив бігти дебрею вгору, я ще кілька хвилин стріляв по шкіряних куртках. В той час я зрозумів, що шкіряні остановилися. Но вони мабуть тому остановились, бо «Дир» дав приказ підкріпити братам оборону. В той час я мав змогу відступити. Звичайно брата сотенний не погладив. Через кілька годин ми оба з «Лесем» підходили знову до с. Бороничі. Чуть в другій стороні ми стрінули лісорубів. Вони нам розказали, що в шкіряних куртках було більше 50 чоловік, і що на дрючках, які були чим-то пов’язані, несли двоїх.

І так в тривожному руслі протікали різнобарвні місяці. Прийшла весна. В кінці мая ми з «Лесем» мали курс в Щирець. В той час переходили затяжні дощі. Ми не висихали. Вертаючи зі Щирця, ми могли побувати декілька днів на відпочинку. В такий спосіб ми рішили гостювати в моєї тітки Параньки, аж доки не перестануть дощі. Тітка жила вдовицею, була небагатою в хаті. Під одним дахом, була хата і стаєнка для одної корови. Тому-то на хаті було ще тамтогорішне сіно. Біля сіна була яка-то полова, чи як-то тітка говорила трина. На цій трині ми то і лягли відпочивати. З нас парувало мов спітнілих коней. Через декілька днів мій «Лесь» поскарживсь, що його щось вночі покусало. На слідуючу ніч мій «Лесь» почав дійсно тривожитись. Вночі ми так і перелягли в іншому місці. Врано мій «Лесь» був цілий в червоних плямах, а мені хоча би що. Чи то було в той день, чи наслідуючий не пам'ятаю, я стояв напівголий і приймав сніданок, який подавала тітка біля входу на стрих. Коли глянув на ноги, то замість шкарпеток щось чорне повзло по моїх ногах. Шкарпетка сягала вище кісток. Коли я придививсь, то зрозумів, що то лізуть мільярди малесеньких «блох». З ними я бавивсь до самого полудня. Вже половину великої миски з водою назгортав я, вони все лізли. Тітка загризлась, а що буде як вони полізуть в хату, а в хаті на ліжку старенька бабуся, страх та й годі. В той час держава вже приймала на контингент сіно. Тітка повинна була здати 100 кг. До вечора було пов’язано все сіно і скинуте на гній, який ще лежав біля стайні, а ту полову, також на гній. В той час тітка дала знати в сільраду, що сіно на контингент готове. На другий день один з господарів віз своє сіно і рівно ж приїхав забирати тітки. Господар був весельчак. З жартами заїхав і покладав в'язанки на верхній ряд. Прирублив, вискочив на фіру і з жартом виїхав. Тета підлізла до нас і говорить: «Романе, а що то буде?» «Буде тітко хохма». Через декілька годин наш фірман, звали його Микольцьо заходить у ворота з якоюсь то стриманою гримасою і говорить: «Цьоцю, би тебе шлячок трафив, а яке ти мені сіно дала». Тітка мов-то нічо не знає, питає: «А що таке?» «Парасунцю та то страх, доїжджаю до вон того мостика, починає мене щось печи, я починаю шкрябатись, доїжджаю у вивіз, глянь на себе, а моя сорочка чорна, я виїхав на колонію, ліци прив'язую до штельваги, бич запихаю в сіно, впускаю коні вільним ходом, скидаю сорочку і штани, беру викидаю то сіно, а сам в пшеницю, яка росла вздовж дороги, мене страшно пекло всьо тіло. Так коні спокійно минули кольонію (то було село німецьке). Я глибоко вдихнув теплого воздуху. Коли я виходив з пшениці то вона шуркотіла. Я не оглядувався на зад. Коли я долітав до фіри, то почув ззаду гуркіт машини, то їхав маленький бобік. Но Парасунцю, чорт би тебе побрав, щоб я перед бабами літав голий, бо в машині їхала баба. Но знаєш, Парасунцю, це ще не всьо. Ще їхала фіра. А як здалека її я зобачив зачав ховатись поза фіру сіна. Той фірман щось кричав, але я не вбізвавсь. Так я під'їхав на ругізнину, зняв сорочку і нагавиці та у воді вимив, ту нечисть потопив, аж під Семенівков вбрався. Але, Парасуню, далеко від фіри бокую, щоб дідько не наскакав на мене і думаю, як же скинути то дітьче сіно. Але ти знаєш, Парасуню, я догадався. Пєтка в кишені і справа виграна. Я під’їжджаю в огонок, а було десь до десяти фір. Підходжу до одного того робочого і кажу: «Слухай я вдома рихтуюсь до весілля, сина женю, впусти мене без черги дам ти п’ятку.» «Добре» – каже робочий, –заїжджай на вагу, леть по квитанцію, а я сам скину то сіно. Парасунщо, я летів на крилах і це ще думаю, ану його зачнуть тенти блохи, ото буде. Коли я вертав до фіри, но я йшов як злодій, підкрадався, дивлюсь фіра моя стоїть на боці, рубель на фірі а той, що взяв п’ятку вже сі чухає. Я на фіру і вйоо. Най би тебе шляк трафив, я ще такого не видів. На тому і була закінчена історія з блохами.

Через якийсь час ми знову прийшли ночувати до моєї тітки. Ніччю поговорили, спитали, що в селі нового і спокійно полягали спати. Над ранком прибігає моя мати, відчуваючи, що може бути в тітки Роман, бо в селі облава. Мати знала, як що не дай Господь, то ми не здамось живими. Мати задрожала, витягнула за пазухи флящинку горілки, випийте, будите сміливішими. Тітку ми впросили, щоб пішла з хати. Бабця, яка лежала на ліжку, сказала нам: «Я не піду з хати. Я буду горіти разом з вами. Якщо вам молодим не страшно вмирати, то мені старій бабі вже можна вмерти». Сестра двоюрідна сказала: «Я буду виручати вас». Ми з «Лесем» влізли в перебитий пречілок, помолились, поцілувались і почали чекати судженої хвилини. На подвір’я зайшло сім чекістів. Один з них запитав сестри: «Бандиты есть?» «Є» – сказала сестра, – а де, шукайте. «А где драбіна?» – запитали знову. «Шукайте», – відповіла знову сестра. «По твоих глазах видно, что бандитов нет». Все ж таки один з них поліз до нас на стрих. Поштуркав штиком по снопах фасолі та вигукнув: «Нет никого.»

Ми глянули друг на друга, глибоко вдихнули свіжого повітря, зняли бойові позиції і присіли. Я вірив, що мати перед образом Пречистої завмерла на колінах, благаючи вислухати її молитву. А тітка зайшла до Марти на другий кінець села. Всі стоячи молились і небажано чекали невже буде горіти хата. Коли облавці вийшли з подвір’я, ми не плакали, ми з тої радості ревіли. «Я другий раз родилась на світ Божий» – так говорила тітка, як вернула до хати. Ну, а про маму і розповіді немає, мати від щастя ридала.

І так прийшли знову великі дні в лісовій музиці.

У Щирецькому районі в той час займала свої позиції боївка «СБ». Командир боївки по псевду «Білий», замісник «Ворон», «Крук» і «Вербовий». Хлопці були кремезної будови но і вродливі.

Одного разу коли ми з «Лесем» переходили біля с. Красів, недалеко лісу пустувала одна однісінька хатина. Ми побачили стійкового. Рішили зайти. Стійкового я пізнав з далека, то був односельчан, тим більш з рідного «Куща». Кущ охороняв боївку СБ. Коли ми зайшли з «Лесьом» в хату, ми зрозуміли ситуацію, в хаті находилось двоїх арестованих. Бувший мій друг Заторський Степан і Туменеський Петро. Ми з «Лесьом» почали вимагати в «Білого», що накоїли тих дві жертви. На жаль тих дві жертви нам не вдалось вирвати з рук «Білого»? «Білий» нам відказав, що сотенна розвідка, немає ніякого діла до справи СБ.

За деякий час ми взнаємо, що «Білий» розстріляв свого боївкаря «Крука» зате, що «Крук» обізвав «Білого», безжалісним і ненадійним повстанцем. Після вбивства «Крука» «Білий» починає підозріло нищити багато невинних людей. По селах починають зневірюватись у повстанцях. Забагато жертв. Коли «Вербовий» почав рятувати одну жертву, «Білий» застрілює і «Вербового». В боївці осталось «Білий» і «Ворон». Нажаль «Ворон» був сліпо увірений в дії «Білого». Доповнюючи свою боївку СБ, приймають бувшого повстанця з першої сотні «Льви» по псевду «Грім» («Грім» походив з с. Хоросно чоловік Кривенької Зюньки). За короткий час «Білий» розстріляв і «Грома». І так до весни 1947 року «Білий» і «Ворон» знищили велику кількість невинного народу. Був і розстрілений священик Дорик, який до приходу большевиків, служив в с. Хоросно, а після переїхав в с. Містки. Звідки був арештований і знищений. І також був знищений боївкою «СБ» священик Щерба із с. Добряни.

Весною 1947 року «Білий» і «Ворон» заквартирували в с. Добряни. Над ранком господарка була обложена большевиками. Коли «Ворон» хотів оборонятись, «Білий» в упор розстріляв «Ворона». То була остання жертва чекіста в українській повстанській  боївці. Він сам спокійно здав свою зброю лейтенанту і разом з чекістами поїхав в Щирецький район. За якийсь час ходила поміж людьми боязлива чутка «В Пустомитах бачили «Білого» в чині капітана».

У той час в Щирецькому районі була створена боївка Ка ГЕ БЕ (так ми її називали), яка ходила ночами по селах, робила ту саму роботу, що робив «Білий». Тим більш, щоб когось обвинувати для репресії, боївка приходила на нічліг.

Коли я вже попав в Щирецьке КПЗ в камері сиділо багато народа рівнож і з мого села. Сиділа і з с. Красова. Її звали Марійка. Вона була жінкою повстанця по псевдо «Міньорщик». Фактично «Міньорщик» дістав своє псевдо після того як він підмінував будинок в с. Красові, який належав большевицьким стрибкам. Марійка присіла біля мене, бо добре знала мене раніше. В той час Марійка обережно пошепки почала розказувати, що перед арештом Марійки, її мужа, «Міньорщика», убито. А через те кілька днів над ранком постукали партизани і попросились на квартиру. Їх було одинадцять. Коли незнайомі партизани їли хліб і молоко, Марійка їх всіх вивчила, бо всі боївки вона знала особисто. Коли врано Марійка несла відро з водою, в дверях при виході на подвір’я, один з тих партизан попросив, щоб Марійка хлюпнула з ведра води на руки, які він підставив. Марійка побачила на одній руці бракує пальця. А тепер Романе, подивись ось вон на того чоловіка, він був в тій боївці і я поливала воду на його руки. То був чоловік з мого рідного села Хоросно. За якийсь час партизана без пальця звільнили на волю. А Марійку та інших тюремників повезли в Сибір.

А ще в той час Щирецьке КҐБ випустило 10 охотників з військ КГБ. Їх називали «смільчаки», які мали презентуватися як дезертири і всіма силами пройти по зв’язку УПА в свої рідні села. Вони повинні були зафіксувати всі станиці через які проходили. Добравшись до рідної хати вони всі дані мали передати в місцеве КГБ і у воєнкоматі одержати демобілізацію. На жаль КГБ прорахувалось. В той час війна була закінчена і така кількість не може з’явитись в одному районі. Тим більш на кожному зі «смільчаків» була новенька і свіжа нижня білизна. Хоч би догадалось КГБ та дали хоча б, що другому пропитану потом сорочку. А тим більше КГБ не розрахувало, що як де кожний зі «смільчаків попаде слідчим партизанам він зможе дещо проговоритись або і признатись. Так воно і сталось».

В с. Поляна були задержані тих же два «смільчаки», яких вже приймали по зв’язку зі с. Красова. Вони спокійно чекали дівчину, яка повинна була провести їх в с. Суходіл. Но і дівчина не поспішала їх вести, бо чим то підозрівала їх. Тому відвела їх  в партизанський загін. Після тих двоїх ще було затримано 8 чоловік. Кожний з них признався і жалів про свій вчинок.

Одного разу сотня стояла біля села Борусова і дожидала, коли вернуться хлопці з продуктами. В той час до нас підійшли поважні повстанці. Вони почали розмовляти зі сотенним «Диром». Ми з «Лесем» стояли чуть в стороні, я пізнав провідника «Хмару», військовика «Лиса», а третій був незнайомий, але він найбільше говорив з «Диром». За якийсь час «Дир» підозвав мене, підходячи до їхнього гурту я привітався, провідник «Хмара» подав мені руку і сказав: «З тобою хоче говорити наш провідник». Провідник «Чупринка», в той час я не знав ще хто такий провідник Чупринка.

Я по військовому витягнувся і сказав слухаю вас. «Чупринка» відповів; «Ви «Галушка» призначаєтесь першим чотовим в сотню «Лиса»». Я подякував і відійшов. Вскорім провідники відійшли, остався лише «Дир» і бувший військовик «Лис». За якийсь час, тобто після смачного обіду, попрощавшись з другом «Лесем» я відійшов помагати готувати нову сотню в «Лиса». Сотня «Дира» відійшла в Яворівські ліси. Сотенний «Лис» відпускає мене в околиці Комарна, Щирця та Пустомит, щоб підібрати нові повстанчі кадри. 

По дорозі я вступив до рідної хати. Мати просила, щоб переночувати. Чому то я став дуже спокійним, мабуть домашнє сіно впоїло моє втомлене тіло, я не підозрівав нічого поганого, тим більше і сон ніякий не приснився, но я чомусь жаждав домашнього спокою. Я не хотів вже нікуди віддалятись від теплих материних поглядів. Мабуть я почав душевно марити. За неповний день я зміг заглянути в кожну шпаринку батьківської забудівлі. Мати за мною слідкувала, я переборов свою слабість, знову присів в пахуче сіно. Перед вечером на подвір'ї з'явився якийсь-то далекий родич. Він прийшов з с. Тернопіля повідомити, що завтра в с. Хоросно будуть робити облаву. Мати була в тривозі. Слухай, Романе, ти зараз мусиш виходити зі села, бо вечером облавці можуть окружувати село. Я погодився. Мати сказала: «Я піду до Смолія Гринька. Він також буде виходити. Ти підеш з ним на Віняву. Він має там добре місце, бо він часто там ходить». Я був на все згідний. Прийшов Гринько. Без ніякого опору я коривсь матері. Мій автомат мати відсунула за себе. На те я не звернув увагу. Я відчув лише те, що мати вхопила твердо руками за кобуру з пістолетом. Я почав просити, щоб відпустила, але ж все було дарма, застиглі мамині руки я не зміг відірвати. Її благальний втомлений погляд зробив з мене маленьке покірне немовля. Мати ридала, я зрозумів, що в тому плачу матері було жаль мене, бо вона перемогла бувшого непокірного повстанця. Я спокійно пішов. Вслід мені мати сказала: «Завтра прийдеш, я віддам всю зброю.» Ідучи тою глибокою дорогою мені здавалось. що я тягну за собою тяжку колоду. Мої ноги не корились мені. Я почав пригадувати всі гіркі нелегкі хвилини, мені почалась привиджуватись смаглява несмілива чорненька дівчинка, яка все ж таки принесла для нас ранених яку-то масть. Цікаво яка її доля зараз. Ох як хотів би побачиш її зараз, я б тягнув за собою колоди, я б став непохитним дубом. Я вже твердо розумів,що той тоненький кришталик буде вічно ранити мій нехолодний спокій. Чого я хотів не знаю. Я був хворий. Гринько засміявся. «Ти, Ромку, як п'яний щось сам до себе говориш.» Я прокинувся і засміявся до Гринька. Ми оба пішли в с. Вінява. Спали в стодолі на соломі. Гринько домашній хлопець і чому-то сон не ліз в голову. Якась то погана собака цілий час гавкала. В стодолі долом закричав пугач, мені чомусь стало душно. В стодолі відчинились різко двер, на тоці хтось третячим голосом закричав: «Ану злазьте.» Ми мовчали. Но я в душі застогнав, що ж ти мамо зробила, чому ти забрала зброю. Я і тут же подумав, а що ж би я зробив з нею мавши при собі, хіба сам себе розстріляв. Так, мати поступила розумно. Хтось над нами закричав: «Руки вверх.» Я спокійно злазив останній. Нас перемацали, тобто обшукали. Ні в одного не знайшли нічого. Я переживав лише одне. В моїй задній кишені в портфельчику була записана пісня:

Гітлер брукву їсть із лушпиною

Гірко сльози ллє за Україною

Гірко сльози ллє за Україною

Сняться яйкі, сниться брот зі солониною.

Сталін хрест напняв

Взяв кадильницю.

Ходи, ходи до УПА по кропильницю

Ох кропильнице, ох ти гарная

Кулеметная самозорядная.

Коли завели нас в цю ж хату мені вдалося залишити на сидячому місці свою пісню. Коли ми оба з Гриньком заходили до цього господаря, то в сусідній хаті щойно прибувші вояки, які повинні були докінчити уборку зерна, бо з цієї господарки людей вивезли в Сибір. Мабуть нас побачили і дали знати в гарнізон. В Щирецькому КПЗ я відсидів лише дев’ять днів. Доносу на мене не було ніякого. Знали, що на фронті я був і з фронту прийшов ранений. Воєнний білет у Львові вкрали. І так мене випустили в широкий світ. «Лесь» часто заходив до моєї тітки, але я не смів тривожити його стійке, тверде і вірне життя для українського народу.

Прийшов час попрощатися з рідним Львовом. Знав, що за мною допитують в районі. Я наготовивсь до арешту. Знав, що вільне моє життя закінчене. В понеділок 1947 р. 12 жовтня біля дев'ятої ранку, на нашому подвір'ї біля художньої майстерні під номером 14 Академічної, з'явилось двоїх незнайомців. Вищий був у військовому лише без пагонів. Коли увійшов в майстерню запитав старшого художника Лук'яненка. Взнавши, що він бригадир, сказав: «Чи приймаєте закази». Бригадир запитав «по коротше». «Тогда пойдем в другую комнату». Другим заходив мужчина невеликого росту, в цивільному. Його прижмурені злі очі різко просквозили мою сидячу позу. В той час я докурював останню з пачки папіроску «Тіса». Його взгляд я прийняв спокійно. Я зрозумів, що від цеї хвилини я стаю каторжником, моя доля в зубах страшних людей. За якусь хвилину з другої кімнати вийшов Лук'яненко з військовим, його погляд знову зміряв мою сидячу фігуру. Вони вийшли втрьох на подвір'я. Хтось запитав мене: «Роман яке сьогодні число.» Я зрозумів, що мій друг по роботі в мене запитав, щоб я запам'ятав, яке сьогодні число. Сьогодні 12 жовтня, мені закінчилось 24 роки. Хтось відповів: «Заскоро». Вернувши з подвір'я Лук'яненко сказав: «З тобою Роман хочуть говорити.» Встаючи з-за столу, бо любив на своєму робочому столі посидіти по козацьки, я спокійно стояв біля стола і прощався з моїми художниками. «Пробачте мені, якщо може комусь з вас наніс образу. Не споминайте лихом. А фарби і пензлі передасьте мамі». Я дивився в їхні розкриті, до божевілля, злякані очі, і я зрозумів, що вони хочуть щось багато запитати мене. На жаль хлопці спізнили. В дверях я ще раз оглянувсь і на прощання сказав: «Така то наша доля». Підходячи до них, той, що в шинелі, запитав: «Как фамилия.» «Панчишин» – відповідаю. «Ты знаеш, что мы за одни?» «Знаю.» «Тогда следуй».

Ми йшли Академічною, через гірку і на Дзержинську, на ріг біля Кадетської (тепер Гвардійської). Мені ніколи не приходило на думку як, що і куди. Но ніж я дійшов на ріг Кадетської, я всі кісточки розварив. Я зрозумів, що все буде залежати від мойого спокою, без нервів. В кабінеті я стояв в куті, лицем до стіни. Так стояв до пізньої ночі. Слідчі не спали. Чи то були ті ж самі, що привели мене сюди, не знаю, бо я обернутий до стіни. Нарешті слідчий в шинелі сказав відвернутись. «Как фамилия». Відповідаю. «Ты был в организации националистов». «Ні не був». Слідчий все нотує. «А в банде был». «Ні не був». «Хорошо, тогда розварачивайтесь к стене». Чи слідчий спав, чи ні, не знаю, но я над ранком задумав присісти. Мабуть в той час я дрімав. Несподівано я відчув біля вуха страшний свист батога. Через моє плече, в розчіпленій маринарці, сьвяхнув в мої груди кінець пекучої нагайки, я зірвався. Потяглось ще три таких гадючих свиста. – Ты в бога-поза бога пришел здесь спать. Ты подохниш, но сознаешся.

То було по півночі вже далеко. Слідчий сів знову за стіл і легенько затягнув пісню: «Любо брати, любо, любо брати жить». Мене не пекли ті гадячі шнури, що я відчував на рамені і на грудях. Мене пекла ненависть. Після тих вогненних шрамів я зрозумів, що буду змушений мовчати або валяти їм дурака. Вже розвиднілось, як слідчий знову запитав: «Как твоя фамилия?» і потягнувся знову той шнурочок запитань. На другий день продовжувалось те саме. Той же шнурочковий допит. Перед вечором змінив слідчого в шинелі, його змінник в цивільному. «Как твоя фамилия?» – запитав змінник в цивільному.

– Панчишин, – відповідаю.

 – Садись Роман поближе, что будеш стоять.

Звичайно я вже страшно хотів всісти, бо ноги в колінах почали трястись. Я спирався головою або руками в кут стіни. В мені починало дрожати все тіло. Я почав мріяти, щоб скоріше в тюрму. Стільчик піддав мені сили, я змужнів.

 – Слушай, Роман, почему ты такой упрямый, ты во всем сознайся. Суд наш гуманный, все учтет. Ну получишь там немножко и все, выйдешь на свободу. А ты видишь какие красивые девушки. Только живи, а тут вдруг вкатают 25. Ты понимаешь? Ну хорошо иди в угол и подумай.

Так до глибокої ночі багато разів просив сідати на табуретку і багато разів заставляв стояти в куті. Після півночі мої ноги почали страшно тремтіти. Я рішив приклякнути. Слідчий іноді дрімав.

 Коли цьвохнув нагай по моїх плечах, від болю я різко піднявся. Я так різко піднявся, що головою вдарив слідчого під бороду. Слідчий впав під стіл. Я різко розвернувся і побачив, що мій слідчий стоїть на четвереньках під столом. Підняв голову до гори і дивиться на мене, як баран на нові ворота.

– Ну с тебя хватит.

Слідчий положив руку на стіл і в дверях з’явився мабуть інший слідчий. Він підійшов близенько до мене і різко і несподівано вдарив мене в ямку. Я заточивсь, в той час він вспів нанести масу ударів по голові. Я опритомнів, коли почало світати. Я почув трамвайний дзвінок, піді мною було мокро. Я був облитий водою. Я не піднімавсь. Слідчий сидів за столом і щось писав.

 – Слушай, Роман, хочешь спать, садись сюда. Показав на табуретку.

– Ну признавайся, был в банде, а связь имел с националистами.

 – Ні, не був в банді і не мав ніякого зв’язку.

Знову посипались двоповерхові мати. То був третій день, година приблизно по дев’ятій ранку. Мене відвезли машиною бобик в тюрму «Лонцького». Завели мене в 7 камеру. Я думав, що в камері хоча трошки посплю, але в камері днем заборонено спати. Через два дні в півночі мене вже визвав настоящий слідчий. Він був років 35 приблизно. Зачинав все з початку. – Як фамілія, де родивсь, де хрестивсь, скільки клясів, скільки братів, сестер? Батько богач чи бідний і т. д? В націоналістіческой організації бил?

– Не був.

– В банде бил?

– Не був.

– А где бил?

– На фронті був.

– Ага. Хорошо. Больше ничего не скажеш?

– Ні, говорю.

Двері відкрились, і черговий повів в камеру. І так почалось тюремне життя. У камері було більш як 20 тюремників. Я пригадав смагляву дівчинку і почав шукати по стінах її підпису, бо ще на волі взнав, що її доля така як сьогодні моя. Через три дні мене переведено в центральну тюрму, яка міститься на подвір'ї, в 36 камеру. Камера була невеличка. По лівій стороні в куті сидів здоровий дідуган років 60, червоний як буряк, пан Лотоцький. Біля нього в куті стояв великий мішок, як в скорім я зрозумів, з продуктами. Біля нього на почіпки підсиджував двометровий худючий середнього віку мужчина. Він часто скоса поглядав на мішок, який стояв в куті. В правому куті камери сидів чоловік років 45 з Яворівщині, вуйко Василь. Він був змарнілий але дуже гарно вдітий. На ногах були чомусь то порвані черевики і набосо взутий. Ближче по лівій стороні під стіною сиділи два молоденьких юнаки Юрко і Роман. Юрко мав 17-тий, а Роман чуть більше 17-ти. Вони мали вигляд молоденьких голубів, які ще не добре вбрані в пір'я, а пролетівши кусок тернистої дороги, в якій вони стрінули страшну громовицю, яка залляла і давила їхні молоді груди. Вони мали вигляд наїжених голодних сіроманців. Тих п'ять тюремників сиділи вже по 5-ть місяців. Зараз же ближче сидів високий, років 25, звали його Зєлік. Він сидів щойно неповний місяць. Наш перший взгляд зі Зєліком. Він був чи-то збентежений. За тих кілька днів тюремного життя, я взнав вже багато законів. Вступаючи в камеру зі «Слава Ісус Христу». Зєлік мовчав. Спитав я де моє місце. Та де-небудь, відповів вуйко Василь. Так і я розмістився біля вуйка Василя. Вечером відкрилась кормушка і дежурний почав роздавати вечерю. То була проста юшка і в ній плавала недоварена тюлька. Зупа була дуже солона. Першим підскочив до кормушки високий мужчина, який сидів біля Лотоцького, він держав дві посудини для себе і сусіда Лотоцького. За ним підійшли оба юнаки, Зєлік, я і вуйко Василь, який взяв мене навпроти себе. Коли ми почали їсти цю юшку, вуйко Василь витягнув з мішечка не цілу буханочку чорного хліба і поділив на шість порцій і роздав. Пан Лотоцький обернувшись задом до всіх, щось їв зі свойого мішка. Попробувавши цю юшку, не оглядаючись віддав юшку чурі і так ми смачно повечеряли. Сніданок був в тому дусі, але вуйко Василь вже не ділив чорного хліба бо і сам вже не мав. Так пройшло три дні, я вивчив кождого на пам’ять. Пан Лотоцький продовжував, обернувшись задом до всіх, з мішка щось їсти, а зупу, недоївши, віддавав своєму чурі. Вуйко Василь часто молився, два голуби завжди щось воркутіли. Зєлік почав підлизуватись. Я його відразу зрозумів, мабуть пообіцяли волю. Нехай, побачимо. Вночі визвав слідчий.

 – Садись, ты был в немецкой полиции в Люблине.

– Ні, не був.

– Вреш, подлец, – кричав слідчий.

Ты приезжал в черном мундире с штыком на боку.

Даруйте, слідчий, то брехня.

Обожди, я докажу. Вот тебе записка Матвеева Захарка с села Хоросно. Он вроде видел тебя в черном мундире со штыком при боку. Данилов Стефан тоже подтверждает запиской, что видел тебя в черном мундире со штыком.

– То неправда, – відповідаю.

– Я не був в Любліні. Я працював на ж. дорозі Львів – Любінь і приїжджав до дому в чорному мундирі, гражданін слєдоватєль. Свідкам двоїлося в очах.

Хорошо, а в банде ты был?

– Ні, то брехня. Як міг бути за німців в банді, таж я працював на залізній дорозі, щось ті свідки брешуть.

Слідчий злився, слина скакала аж до дверей. Но я тримався на своїй правді. Я дуже був здивований, що я не битий. В камері продовжувалась незгода. Лотоцький обжирався своїми прекрасними смачними продуктами, а бідні хлопці облизувались. Чура не зводив з мішка очей. На другий день з ранку коли п. Лотоцький моливсь, а він моливсь завзято, взнавши, що раніше він викинув з мішка зацвілий хліб в парашу, рішив поділити мішок пополовині. Так і було вчинено. Висипали на коц Юрка і поділили. Пан Лотоцький почав дуже кричати, але черговий був справедливим. В тюрмі всі однакові. На камері почалась дружба.

 Знову в кабінеті слідчого.

– Садись, как фамилия. Ну что был в банде?

– Ні, не був.

Врешь.

Но в той час слідчий ходив по кабінеті. Взяв нагайку і почав за кожним ударом питати: «Был в банде?» і удар.

– Я, бандит выбью с тебя все потроха. Но ты сознаешься.

Я мовчав, розумів, що мовчанка зменшить удари. Я старавсь і не стогнати. Так продовжувалось на початкові ночі. Я боявсь лише одного, щоб не впасти на підлогу, а тоді слідчий може копати ногами. Я боявсь, щоб не відбили печінки або нирок. А шкіра заросте. Поболить попече і перестане. Кожного разу коли я вертав в камеру Зєлік старався жаліти мене. Він став часто запитувати про що йде в моїм слідстві. Я його вже повністю зрозумів. Треба шукати причини. Коли нас вели в баню, ми роздягались. Я побачив на Зєлікових трусах вишитий латинню ініціали червоними і білими нитками. Я зрозумів з ким маю справу. Но держись! Кожного дня по черзі камеру промивали водою, тобто освіжували. Коли підходила черга Зєліку, він робив аби з рук. Отже, зараз через день, Зєлік напів сухою миткою поводив по підлозі. Я різко приказав: «Зєлік, перемити підлогу.» Він відказав. В той час без надуми я встрілив по зубах. Я чекав відповіди, але Зєлік стримався. З зубів потекла кров. Він зірвавсь почав стукати в двері. Коли черговий відкрив кормушку, Зєлік попросився до слідчого. Через кілька хвилин Зєліка забрав черговий. Вслід я крикнув: «Я вдушу тебе, ляше!» Через якийсь час, черговий забрав Зєлікові речі. І так позбувсь шпійона.

Минали місяці, а слідчий не переставав ночами тривожити. Я ще ні разу не отримав від мами передачі. Все було для мене заборонено. Одного прекрасного дня мій слідчий змилосердився наді мною і визвав мене в день. Ну думаю, мабуть подобрів. Коли двері відкрились в кабінет, по правій стороні біля слідчого, розложився в кріслі дезертир зі сотні «Льви», якого я рятував кип’ячою кавою Головацький Евген. Я зловив його погляд і вперто та злобно подивись в його перелякані очі.

 –Сідай, Роман. Кто это?

Головацький,– говорю.

А ты его знаешь? питає слідчий Головацького.

Знаю.

Знову питає мене слідчий: «Роман, ты был за немцев в банде?»

– Ні, не був.

– Головацький, скажи йому.

Головацький зам'явсь. Почав, щось путати, але в кінці почав признаватись, що я був в банді і мав вінтовку.

У камері я почав шукати зв'язку з іншими камерами. Мабуть в кажній камері були водопроводні труби, але води в них не було. Часто камера з камерою перестукувались. Я зрозумів, що мусить бути в стіні діра. Я почав шукати. Настільки чистенько все оброблено, що потрібно доброго орлиного ока, щоб відшукати дірку. Я почав переговори з обома сторонами, але успіху не було ні якого.

Запитував, чи не попав Зєлік до них. Не було. Був такий час не було, що курити. Лотоцького запаси скурили. Попробував кинути коня на нижній поверх. Подерли митку на пояски. Пов'язали приблизно на довжину поверху. Котрийсь з хлопців мав кусочок осередочка з олівця і на паперку, що крутили папіроси написали: «Хлопці, дайте закурити». Записку заліпили в хлібинку, розім'явши як глину. Вирвали з вікна кусочок цементної штукатурки, все зв'язали шнурочком і кінь був готовий. Тепер потрібно було почути, де знаходиться черговий. Коли черговий відійшов від дверей, я підійшов до вікна і поза козирок, який був закріплений штабами, легенько спустив коника вниз. Коли я відчув, що хтось вже тримає в руках, тоді я постукав по водяній трубі. Мені відстукали. Коник наш був прив’язаний до віконної грати. За недовгий час почувся стукіт по трубі. Черговий був в другому кінці коридору. Я почав тягнути коня. Кінь був досить тяжкий. Коли я підтягнув до козирка, я побачив, що то ціла посилка. Прийшлось знову відправити чергового, аж тоді я вискочив на вікно, легенько перекинув шнурок поза обі штиби і через верх козирка забрав подарунок. Господи скільки то було радості, бо я попав на дівчат. В невеликій білій торбинці було 18 печеній, три з половиною папіроски, одна коруночка зроблена з хліба, і вишита хусточка. Но що основне, на хусточці була вишита Матір Божа. І була записочка. Правда, і ще додали кусочок олівця. Дівчата дуже вибачалися, що ні одна з них не курить. То були змушені просити в дежурного. Дівчата описали все. Писали, що жалілись черговому, що їх чомусь почали боліти зуби. Четвертій дівчині черговий не дав цілої папіроски, бо половину лишив для себе. Дівчата дали свій сигнал, якщо буде три рідких удари по трубі, значить потрібно посилати почту, тобто коня. Слідуючим разом дівчата переслали шнурок, з якихось чорних ниток, він був сильний. Мабуть всі дівчата одержували з дому папіроси, бо закидали нас. Пампушків і солодкого печива, то було три великих посилки.

Після трьох місяців моє діло перебрав інший слідчий. Він мучив мене, в який спосіб я дістав воєнний білет і т.д. Допит був жорстокий. І так почав.

– Когда ты пошел на фронт?

– Тоді, коли йшли всі.

– Где ты присягу давал?

– В Жешові.

– А дальше?

– А далі пішли аж під Дембіцу. Там ще трошки пройшли підготовку і пішли на фронт.

– А где получил ранение?

– Недалеко Берліна. В містечку Ольск.

– Ну и что?

– Та що, я поїхав у Львів на Підзамче. Виліз з вагону, тай поскакав в місто. А потім на фіру дядькову та й додому.

– Значит ты дезертир.

– А чому? – питаю. Таж війна закінчилась в той час.

– Врешь. Ну нечего, мы все узнаем.

Одного разу на допиті зайшов мій старий слідчий. Щось оба поговорили і теперішній кудись вийшов, а перший слідчий в той час питає: «Ну що, Романе, ти признаєшся, чи так стоїш на своєму». Запит був українською мовою.

– А до чого мені признаватись, як то все брехня, – відповідаю.

– Правильно робиш, – відповів слідчий.

Минув довгий час, слідчий не визивав, я був вдоволений . Мені слідчий дозволив одержувати передачу. Мені здавалось світ забув про мене. Стало бути скучно. Шкіра не пекла, нічого не боліло. Лише одні дівчата щодня тривожили, мабуть кожна з них хотіла подзвонити по трубі. Нас годували дівчата.

 Одного вечора черговий запитав хто на букву "П". «Панчишин» – сказав я.

Выхади.

Заходжу в кабінет. Сидить мій слідчий за столом. Біля столу, як зарекомендував себе, прокурор і підполковник кремезної будови. Заложив руки за спину, розходжувавсь по кабінеті. Всі три почали в перехрестю запитувати мене. Вони питали, де я демобілізувавсь. Я об’яснив, що в Жешові. Полковник зупинив мене і запитав, а де ти приймав присягу. В Жешові, – говорю.

– Там получил красну армейскую книжку?

Так говорю.

Ага, ты говори дальше.

Нас повели аж до Дембіци. Там ще трошки повчили і одного дня сказали, що йдемо на фронт, і я пішов.

– Стой. Как то ты пошел.

– Зовсім просто. Мене стрінув лейтенант Павленко і говорить: «Пошли Роман со мной».

Вы понимаєте товариш прокурор, он прав. Павленко нашел дурака, а тем более он был лейтенанту на руку. Тот хитрый, а тот дурак, и виляли возле фронта. Ну что ж все кончено. Стой, ну а как же ты демобилизовался?

– Як де? я питаю.

Та в Жешові,– говорю їм.

А когда ты демобилизовался?

Та як коли, тоді як присягу принємав.

 Вони почали один на другого дивитись мов подуріли. Підполковникові почала скакати слина з писка. Він як здурів, почав давати мені різні запитання.

Стой, ты скажи идиот где и когда ты достал военный билет?

Я сидів на табуретці біля стіни, підняв голову до гори і дивлюсь на нього, мов тощо ви тільки хочете від мене. Він кричав несамовитим голосом.

Я ж падлец через тебя ездил в Москву і там ясно написано, что ты удрал с армии.

Я перебив його крик, і крикнув собі, я пішов на фронт. А демобілізувався я в Жешові тоді як прийняв присягу.

– Стой, – крикнув прокурор, – а что было написано на книжке. Красноармейская книжка.

В той час підполковникова рука так шалено блиснула, що я не бачив удару, а відчув як віддала стіна. Я на ліве вухо вглух. В той час прокурор крикнув: «Брось!». Мій бідний підполковник мільйонами матюками, обкидував мою приглушену особу. Коли вони вже дійшли до нормального розговору, тоді спокійно спитав прокурор: «А почему ты удрал, что ты не видел, что написано на книжке.»

Бачив, – відповідаю. Я завжди думав що Красноармійська книжка то по руськи, а воєнний білет то по українськи.

– Дураку всегда в глазах двоится. А где твоя красноармейская книжка?

Вкрали, відповідаю.

– Ты заплатил штраф на военкомате?

Так, відповідаю.

– Значит по своему он прав.

 У ту мінуту розводящий забрав мене. На ліве ухо я не чув. Після двухсотої статті мене вивезли в Золочівську тюрму очікувати вироку, бо моє діло підлягає московському суду, «Тройка». В камері було горячо, хоча вона була невеликою, але в ній нашпиговано було багато тюремників.

Одної ночі сниться такий сон. Мов то стою у Львові на пляцу Софії і бачу, що переді мною стоїть велика гора. Зачинаю драпатись на цю гору. В половині гори бачу стоїть хрест, а на хресті написані літери, 195?, а четверту не запам'ятав, жаль. Коли вже добиравсь до хреста, чомусь то невдержавсь і почав падати просто в болото. З болота зачинаю рятуватись і випливаю в чистий рівчак, де тече чиста прозора вода. З цього потічка я виплив на пасовисько, де пас малим корови, його звали «стежки». Коли оглянувся, то побачив, що недалеко позаді біжить сестра Ганя і позаді сестри біжить брат Володимир. Я проснувсь. Переважно в тюрмі знаходяться люди, які люблять відгадувати віщі сни. Мій сон вскорім був розшифрований. Гора то моє життя, хрест лагерне життя або інакше судимість. Буду відбувати судимість до 195? В лагері будуть великі неприятності, но неприємності вийдуть на чисту воду, а додому буду вертати з сестрою і братом. Але однотюремник, який відгадував мій дивний сон, твердо сказав, що сестра буде також засуджена. Звичайно для мене то був страшний удар. Таж сестра ходить в 8-й клас, невже 16-літню засудять, а знову в брата 14 літ, чому він буде вертати зі мною. Я почав не вірити в мій віщий сон.

Через два місяці прийшла з Москви моя судимість – засудили на вісім років лагерних таборів. За приговор я не розписувався. В той час я пригадав, що на хресті мабуть була 5-ка, бо ж так виходить. Але я і зупинивсь думкою, який відрізок тюрми заробила та хрупка смаглява дівчина, чому то часто почала тривожити мене.

І так прийшов час прощатись з рідними околицями, з рідною Україною. Везли нас в товарних вагонах. По обоїх сторонах вагону були двоярусні нари, де вміщали 70 чоловік. Кормили дуже погано, переважно тюлька. На кожній зупинці відкривались вагонні двері і вскакували, як чорти, червонопагонники з дерев'яними молотками. Старший в той час кричав: «Все направо!» Хто чуть зпізнив, в той час одержав гостинця, молотком по плечах. Молодші пагонники стукали молотками по стінах вагону і по підлозі, а старший, зі страшним криком, справа на ліво перераховував чи нема побігу. Тут то вже не один дістав молотком по плечах Скільки поїзд робив зупинок, стільки разів били по плечах.

У Красноярську пересадили в баржі і повезли в Таймирський півострів, Норильськ. В лагер на гору «Медвежка». Прийшлось привчатись до совєтського табору. До брутальних слів, до дикунства, бо інакше без них будеш бідною людиною. Ми почали перероджуватись в звірилих, загартованих дикунів. Нас змішали з різними статтями. Змішали нас з конокрадами, з ворами, з блатними і з різною підлотою, а для того змішали, щоб повністю покорити політв’язня. Властям фактично вдалось покорити нас, а тому покорили, що ми ще не були обізнані зі совєтським, а тим більше з лагерним життям. А прискорили тим, що почали морити голодом. А норму роботи мусив виконати. Почала бути в нас вага від 32 до 40 кілограмів. Ми були доходяги. В той час людина не хоче про ніщо думати, лише про хліб – хліб і ще раз хліб.

У 30 роках мій тато виписував газету «Самоосвітник». На сторінці газети була сфотографована мати з дитиною на руках, то були два нещасних кістяка з 1933 років. Представте собі ми були тими же кістяками. Одного разу коли ми розділись в бані, потрібно було віднести наше брудне убрання через подвір'я в прожарку, щоб всю нечисть прожарити. Банщики завдали п'ять тілогрейок на плече мойому другові Богдану Заоборному. Така була в мого друга сила, що ідучи через поріг на подвір'я, зачепив ногою за поріг і впав.  На дворі було більше тридцяти градусів морозу, а мого друга голого придавило п'ять тілогрійок і він не може вирятуватись. На щастя, в той час заходив в баню лікар завернув мого друга в баню, а банщиків насварив і попередив, щоб більше не заставляти нас носити те лахміття в прожарку. В тій же бані, що три місяці провіряли нас лікарі, тобто комісія. Правда, дещо та провіряли, але переважно мацали задок. На превеликий жаль, скільки щипали лікарі мій задок, завжди вважали за першу категорію. Значить «иди работать». Бо третя категорія лежала на нарах, а друга дещо робила в зоні. Так і минали тяжкі дні, а дальше і роки. Ми були дуже бідні, ми були пригноблені, придавлені різними нарядниками, злючими бригадирами, їхніми зубастими помічниками (шестьорки). Але помаленьку минав час, і помаленьку ми вивчали лагерні закони і привикали до того дикунства.

Но пословиця говорить: «На все є свій час». Нам було дозволено писати до батьків два рази в рік. Одного разу дістаю від батьків листа, які проживали в рідному селі. Написали, що сестру Ганю і брата Володимира, які жили в моїй квартирі у Львові вивезли в Читинську область. Звичайно вчути щось таке, то було неможливо. То був для мене страшний удар. Тоді я щойно пригадав мій сон починає сповнюватись. Мене почали тривожити те, що я в Норильську, сестра і брат в Читі, дивна річ. А як же ми будемо разом вертати до дому, цікаво. В той час в лагері почали ходити слухи про забастовку, а мабуть тому, що ми одержуючи хозрозрахунок, трошки віджили і почали казати своє я. В той час я взнав, що смаглява дівчина також в Норильську. І так хтось крикнув: «Забастовка – страйк!» Хто що робив, кинув інструменти і сів. Почалась забастовка.

Я працював в бригаді мулярів. Сіли на мур і заспівали: «Хлопці підемо, боротися будемо». Забастовка почалась. Наша буд. площадка бастувала, а рудник ще працював. Тоді зі мною пішов з бригади плотніков Поглод Василь. На руднику ми дали знати всім. Ми не хотіли коритись своєму начальству, ми вимагали «Малінкова», який в той час був головою держави. Приїхав замісник Берії генерал Васіллєв. Через репродуктор почав благально просити: «Граждане заключенные бегите до конвоя. Стрелять не будем, а своих провокаторов не слушайте».

Звичайно вже і надоїло більше як три неділі один раз вдень з’їсти і спати на кулаці. Почали перші рускі-азіяти. Ну а нашому братові куди було діватись, пішли і ми. Повели нас по сто чоловік в таку долину і почалась тасовка. Хто вправо, хто вліво. Хто вліво, той в тюрму або на етап. Хто вправо той в зону. Я попав вліво а мій друг Поглод вправо. Но вскорім його в зоні пізнав нарядчик і його навернули до нас. Тим більше, що при його ділі була прикріплена конверта. Значить нарядчик пізнав тоді, як ми давали знати на рудник. 1200 вибраних з Норильська привезли в Красноярськ і тут же почали знову тасувати хто куди. Декілька хлопців відділили від нас, в тім числі і мого друга Поглода Василя. Він сам родом з Нових Стрілич. Нас везли на Колиму.

Коли вивезли за мене сестру і брата, вони попали в посьолок Могзон Читинської області. Сестру там судили на 10 років. Коли я їхав в цю сторону, я мріяв, що може хоч дам знати братові, що мене везуть на Колиму. Під’їжджали в Могзон, поїзд зупинився. На жаль я брата не побачив. Лише змащиця, яка мазала колеса у вагонах мовчала але згідна була віднести записку братові. Його потрібно було ще відшукати. За дві неділі брат отримав від дівчини записку. 

Нас привезли в Находку, біля моря. Коли нас вели з поїзда в пересильний пункт, то не вели дорогою а – чагарником. І один конвой ішов як звичайно, поодалік від колони, а другий ряд ішов разом з нами. То була на нас ловушка. Думали, що ми кинемось на конвой, який іде поруч. Але все таки добряга з конвоїрів сповістив, що то ловушка. В тій же мінуті 1000 чоловік передали друг другу, що це твогть. Так ми спаслись від смерті.

Переїхавши через Японське і Охотське море приїхали в Магадан. Пересильний пункт прийняв нас в доброму штормі. Змучені такою далекого дорогою ми з Магадана на пересильний пункт ледве долізли. Конвой був не дуже жорстокий. Коли почали дежурняки з пересильного пункту запускати, заставили нас братися, попід руки, Ми не хотіли. Тоді чергові пропустили в зону десять п'ятірок, закрили ворота і почали заставляти нас взятися за руки. Котрийсь з наших дав відповідь. А не хотиш...? Черговий не витримав такої відповіді і скочив, мов ушпарений кип'ятком, межи нас. Але тут гора рук посипалась на чергового. Почалась страшна бійка. Правда чергові всі були вибрані, кожен мав ріст до двох метрів. В той час за зоною хлопці почали рватись до воріт, сотні рук розхитали ворота, які були вцементовані, і повалили на землю. В той час з пропускної виходить начальник того же пересильного пункту і заревів до своїх чергових, щоб відійшли. Начальник розумів, що ми не здамо позиції. Чергові були добре побиті. Нас запустили в зону. Щоб ми заспокоїлись; начальник того пересильного пункту пообіцяв чотири серії кіно «Тарзан».

 Через кілька днів нас грузили по 40 чоловік на машину полуторку, де в переді, біля кабіни, було перегороджено дротом колючим. Сидячих в страшній тисноті так нас везли 500 кілометрів в лагер «Холодний». Все одне, чи баржею з Норильська, чи поїздом з Красноярська, чи і тими же машинами, ми були буйні, ми були готові до смерті. Коли нас підвезли під лагер «Холодний» видно, що не вспівали вивозити старих лагерників. Ми побачили, що їх виводять ще з номерами. В той час ми зробили страшний крик, чому люди ще з номерами. В зоні залишили старих спеціалістів, щоб нас привчали до підземельної роботи. Їх замкнули в одному бараку. Коли ми підійшли до дверей і просили, щоб впустили нас, відповіді не було.

Через п'ять хвилин двері з одвірками впали в сіни. Я вбіг в барак четвертий, хлопці, які знаходились в бараці, лежали на нарах накрившись з головами, чекали неминучої смерті. Так їх начальство підготовило. Мов то їдуть головорізи. Страшні бандити. Так то обдурювали і страшили невинний народ. За якийсь час почали закривати, як і раніше двері. Замикали штабами. Та штаба була товщиною 12-14 мм і шириною 120 міліметрів. В одну прекрасну ніч ми ці штаби покрутили в трубку і на цьому був кінець замикати двері. Але коли приїхало начальство з Магадана, дуже цікавились як ми могли скрутить це залізо. На Колимських лагерях пробув неповних два роки і в 1954 році позачотами я вийшов на волю. Впереді воля.

Але тюремний сон мене тривожить. Він помаленьку сповняється. Істиною на хресті був 1954 рік. Вже на волі живучи на посьолку «Спорний» я отримав листа від матері, що сестра Ганя звільнилась з лагеря в Караганді та вернулась в Читинську область до брата Володимира, який вже 6-ть років на лісорубці. Зробили чекісти з чотирнадцятирічного хлопця лісоруба. За якийсь час я почав бити в тривогу, чому сім'ю розбили на три частини. Батька, маму, брата Богдана і наймолодшу сестру Олюсю чекісти не тривожили тому, що ми з братом Богданом пішли на фронт. Тобто батьки вирядили. А сестру Ганю і брата Володимира, що проживали зі мною у Львові до 1947 року, то їх обох вивезли в Читинську область. До року сестру Ганю засудили на 10 років тюремного ув'язнення. Сестрі Гані тоді сповнилось 17 років, а Володимирові 15-тий пішов. В 1954 році сестра Ганя звільнилася з під більшовицької стражі і дістає направлення знову в Читу до брата Володимира. Він цілий час працює лісорубом. При приході сестри Гані в Могзвоні (так називавсь Читинський р-н) братові стало краще жити. Було вже кому наглянути за непорадним хлопчиськом. Їхнє життя в той час було дуже гірке. Через маму я зв'язався з ними і почав помагати матеріально. Тут же я почав тривожиш своє начальство в особому відділі, щоб мене перевели до сестри і брата. Відповідь була одна: «В Чите ты убежиш в Китай, а сестру и брата, пожалуйста, поможем». Щоб перевезти сестру і брата з Чити на Колиму, в посьолок Спорний, який находився 500 км від Магадана, мені прийшлось три місяці жити на чаю, хлібі і рибних консервах в томаті, на яких ще і до сьогодні не можу дивитись. Гроші прийшлось економізувати, для їх приїзду. Я в той час зрозумів, що мій тюремний сон почав здійснюватись. Значить ми всі втрьох будемо колись вертати на Україну. Сестра Ганя і брат Володимир прекрасної ночі гостять в моєму бараці.

За той час з хлопцями ми вже підготували квартиру з бувшого лагерного бараку і так почалась сімейне життя. Сестра була прекрасна господиня, а ми з братом працювали. В 1957 році в серпні місяці ми вже збирались їхати в рідні околиці. Ми почали народжуватись знову на Божий світ. З Колими до рідного села подорожували 28 днів. З Києва у Львів переїжджали вдень, то були одні радісні сльози. Всі сни, всі мрії сповнювались. Сповнився сон про хрест, сповнилось і те, що стежками за мною піде сестра Ганя, брат Володимир. Сповнилась мрія, щоб приїхати в суботу, щоб гостювати рідню при вечері під хатою на лавці. Ми помаленьку злазили з грузової машини, яку найняли у Львові.

У той час мати відкрила сінні двері. Мати була заздалегідь поінформована телеграмою, що всі троє під’їжджаємо до дому. На подвір'ї з'явилась мати. З радості ридала. Мама не кричала, мати і не плакала, лише стріччю текли сльози і страшно стогнала. Я знав, що мати сердечниця, що тут може щось небажане статись, тоді я почав сварити. Я почав кричати на маму, що вона не може взяти себе в руки. Кричав я, мамо, подивіться які ми здорові, та дивіться яка Ганя вродлива, невже ви, мамо, не хочете з радості сміятись. Мабуть я розбудив маму від глухого плачу, мати почала щось белькотати, а з часом почала дітей розціловувати. Звичайно багато разів наверталась до дочки і солодко мов у колисці, цілувати новонароджену дочку. Біля буди дзявкотіла собака, вона не гавкала, вона рвалась, мов сказилась. Я хотів підійти, але мати заборонила підходити. Вона дуже може покусати. Мамо, а то та собака що була ще при нас?

– Так, – відповіла мати.

– Мамо, так вона впізнала нас.

Я підійшов до собаки, вона піднялась на задні ноги вперлась в мої групи і почала лизати мої руки. Собака плакала, з її очей текли і текли сльози. В той час вже ніхто з нас не витримав бути артистом. Ми всі ридали. Собака жалібно почав вити. Прийшлось мені першому опам'ятатись. Я почав впрошувати розтріпану маму, щоб вспокоїлась, але мати просила дати їй волю, мені буде легше.

Батько в той час був в селі. Люди сказали, що приїхали твої діти. Мабуть пізнавали нас. Біг батько і падав, падав і знову біг. Батько ніколи вже не вірив, не вірив, що побачить ще за життя дітей. Скільки я пам’ятав батька, ніколи не бачив його сльози, і зараз прибіг, відкрив до хати двері, впершись в дверну коробку почав присідати. Я вхопив напівмертве тіло. За якусь хвилину тато почав стогнати. То був доказ, що замучене старече життя починає відживати. За якийсь час батько вже всміхався, і настав той час, що була повна хата радості.

Пройшов недовгий час, я відшукав смагляву дівчину. Її в лагері звали Палій Нуся. В 1946 році в лютому місяці, ще не сповнилось 17-ти, як її воля вже лишилась позаду. Такому цвіту нелегко було привикнути до насильницької грубості, до таких дикунських відносин, до такого звірячого, жорстокого режиму. Треба мати сильної волі, щоб перебороти в собі брудну безнадійну нелюдську сцену. Звичайно такому молодесенькому цвіту не було під силу перенести таку страшну ненависть зі сторони гебиського брудного кирзака. По розказу Палійки, вона переважно в такому страшному горю душевно ридала.

Вони початково мали вигляд маленьких соловейків, яких зла людина викинула з материнського гнізда, а на них маленьких щойно виростав мох. А до пера, щоб вбратись в нього, ще потрібно було пройти не один Рим, не один Крим і не одні мідні труби. Ту дівочу красу не скорила тюремна темнота і нелюдська грубість, а навпаки з тих соловейків поробились гранітні недоступні твердині. А невдогім часі Палійка подарувала мені трьох синів Богдана, Зиновія і Романа. Закінчили Львівський художній інститут прикладного мистецтва. В даний час живемо на хуторі. В літа вже зайшли далеко пополудні. А п’ять операцій, які перенесла Палійка, в даний час дають себе чути, а тим більше десять років ув’язнення. Та прийшла довгождана воля, мрія була одна, спокій. На жаль спокою не передбачалось. Тож пословиця правду говорить «свої гірш чужих Хреста розпинають». Так робив сусід Мех. Мабуть був закріплений за нами, часто викрикував: «Ваше місце на Сибірі». Через ту погану людину роками тривожило КГБ. На що є докази.

 (Кінець)