Надрайонний провідник Олекса Давибіда "Грім" (автор: Шпікула М.)

опубліковано 9 трав. 2012 р., 23:51 Степан Гринчишин

Розповідь Нестора БАКАЛЮКА записав М. Шпікула

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…» Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

Цю історію п. Нестор Бакалюк розповів мені вперше десь із півтора десятка років тому. Ми ходили на репетиції вистав Підволочиського народного театру і, будучи чудовим оповідачем та маючи виняткову пам'ять, він часто збирав навколо себе охочих послухати якусь бувальщину. Був серед таких і я. Збирались, здебільшого, десь на сцені за кулісами, або в якомусь кабінеті, де відбувались читки п'єс, перші застільні репетиції.

У ті часи багато подробиць зі своїх «тюремних» (я б так умовно їх назвав) розповідей опускав, зокрема прізвища та за що відбував покарання той чи інший «зек». Та всі здогадувались, що йдеться про політичних, а такими могли бути переважно бандерівці, чи так звані українські буржуазні націоналісти. Сказав би Бакалюк тоді більше, та ще з явною симпатією до героїв своїх оповідок, то хтозна, чи не одержав би він новий термін ув'язнення, бо сексотів не бракувало. Був же випадок, коли за необережно сказане молодою людиною слово увечері (в цьому ж таки районному Будинку культури) вранці її покликали до себе на бесіду кагебісти. Обійшлося погрозами, бо ця молода людина не була раніше ні в чому запідозрена, а з колишнім підпільником розмова була б зовсім іншою.

Розповідь цікава і свідчить про те, що большевики та енкаведисти боялись не лише діючих здорових українських патріотів, а й хворих, немічних, інвалідів. Вони боялись нескоримості їхнього духу. Пан Нестор повторив її на моє прохання кілька днів тому, на цей раз без замовчування подробиць.

– Чекаючи в червні 1949 року після суду етапу в табори Сибіру чи Далекої Півночі, бо не знав куди відправлять з тернопільської тюрми, я «дожився до честі» бути старшим в'язнем по 25-й камері. У ній сиділо десь із шістдесят політичних, хоч розрахована камера на кількість у багато разів меншу. Старшим по камері вважався той, хто найдовше тут перебував. Так що я, прийшовши сюди колись новачком, став старожилом камери. Така «посада» давала один «привілей»: говорити від імені всіх, якщо треба щось вирішити, а також зустрічати новоприбулих.

Одного ранку двері відчинились і вартовий заштовхнув до камери високого новачка у спецівці, який тримав у руках торбину. Прибулий привітався, став у дверях і далі – ані руш. Я спочатку подумав, що він зі світла і ще не призвичаївся до напівтемряви, але чоловік стояв нерухомо надто довго. Тоді я, на правах старшого, запросив: «Підходьте ближче до гурту, влаштовуйтесь».

Новий в'язень був значно старший за мене й багатьох інших – мав уже за 30 років – і я звернувся до нього на «Ви».

– Я нічого не бачу, допоможіть мені, – сказав прибулець. Я взяв його за руку і провів на відносно вільне місце, бо, як уже сказано, камера була переповнена. Мене трохи здивувало, що очі у чоловіка є, а нічого не бачить.

У нас не було прийнято лізти людині в душу, допитуватись, хто такий та звідки. Захоче – сам розповість, а ні, то значить так і треба. Та пройшло небагато часу і таємничий незнайомець розказав про себе усе. Прізвище його Олекса Давибіда. Він був надрайонним провідником на Теребовлянщині, діяв під псевдом «Грім». Сам із села Ласківці колишнього Буданівського району. (Я ніколи не скаржився на пам'ять, та так сталось, що назву села забув і довгий час не міг пригадати).

В останньому своєму бою, в січні 1949 року, «Грім» «квартирував» у селі Богатківці разом зі ще двома молодими повстанцями. Їх вистежили енкаведисти і почали оточувати стодолу. Сутеніло, ще трохи – і під покровом темряви можна було непомітно вислизнути до недалекого ліска, а там – шукай вітра... Попри оспіваний комуністичною пропагандою «героїзм» чекістів, останні не те що вночі, а й серед білого дня не завжди наважувались без підтримки регулярних військових частин прочісувати ліс, де, як вони говорили, стріляло кожне дерево. Надрайонний провідник умовляв своїх молодших бойових товаришів протриматись ще з півгодини, але в них не витримали нерви, і, відстрілюючись, вони побігли в бік замерзлої Стрипи. Олексі нічого не залишалось, як прикривати їх вогнем. Коли ж втікачі досягли другого берега, то залягли і почали стріляти. Ватажок, який виявив своє місце схову стріляниною, зрозумів, що тепер будуть його прикривати вогнем. Йому нічого не залишалось, як наздоганяти друзів, та не пощастило: поранило в ліву ногу й праву руку. Вій упав, набої в «шмайстері» закінчились. Живим вирішив не здаватись. Вийняв пістолет і з лівої руки вистрілив собі у скроню. І почалась для нього вічна ніч. Ні, не загинув, але перебив собі нерви зору. Зрозумів це, коли прийшов до пам'яті в тюремній лікарні.

Суд і вирок 25 років таборів. Для зовсім сліпої людини.

Пан Нестор замовк, а я запитав: «Пам'ятаю, ви колись розповідали, що ця історія  мала продовження».

– Тоді мене невдовзі відправили по етапу і я нічого більше про Олексу не чув. А через шість років повернувся з табору. Ще через кілька літ, в 1970-му, лікувався у Тернопільській обласній лікарні. Один із сусідів по ліжку у палаті сказав, що він із села Ласківці Теребовлянського району. І тут я пригадав, що саме з того села був мій давній знайомий. Чи живе? Так. Відсидівши багато років, повернувся до рідного села. Зовсім сліпий, часто хворів.

Наступний день випадав на неділю. Я відпросився у лікаря нібито додому і, нічого нікому не кажучи, поїхав у Ласківці. Представившись далеким родичем, я розпитав про Олексу Давибіду в однієї старшої жінки, яка виявилась його сусідкою. Жінка сказала, що в даний час Олекса лікується в Теребовлянській лікарні. Шукати його ще й в Теребовлі я не наважився. У кагебістів руки довгі, вони скрізь мали свої очі й вуха. Не так боявся за себе, як за колишнього надрайонного провідника, який, я в цьому не сумнівався, і в 70-х роках був на особливому обліку в комітеті Держбезпеки. А років з 10 тому я дізнався, що Олекса Давибіда помер.

Ось така історія про одного з тисяч героїв Української Повстанської Армії.