Матері в терновому вінку (автор: Хоптяний Любомир)

опубліковано 13 серп. 2012 р., 05:00 Степан Гринчишин

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…»

 Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

 

Матері завжди дбають про свої сім'ї, про дітей. Українські матері тим більше, бо виховувати їм своїх дітей доводилось в любові до Бога і до України під час поневолення різними окупаційними режимами, за що вони часто розплачувались висилкою в Сибір і навіть своїм життям. Коли нас вивозили в Сибір на каторгу, то десь за Уралом часто поруч з нами зупинявся поїзд з тими, кого вивозили в Сибір на висилку. В поїзді, крім стареньких дідусів, бабусь і дітей, були і наші українські матері. Можна уявити їх страждання, коли вони дивились на своїх батьків і дітей, які були голодні, пригнічувало й те, що у вагоні всі справляли свої потреби.

Наші матері винесли на своїх плечах весь тягар визвольної боротьби ОУН-УПА. Вони доносили їжу, обшивали, обпирали повстанців, були санітарками в загонах.

У моєму селі Кошляки жила родина Теодора і Стефанії Надяк. Було в них два сини-соколи Нестор і Богдан. Нестор вчився в Збаражі, Богдан – в Тернопільській гімназії. Звичайно, мати виховала їх в любові до України і з другим приходом большевиків вони обидва пішли в УПА, псевдо обох «Стрілець». При фатальних обставинах Нестор загинув в 1945 році в селі Шили, де і захоронений. Богданові судилася доля прожити довше. НКВД зверталось до матері Богдана: «Мамаша, якщо син зголоситься, то буде жити, тільки ти можеш його врятувати». Мати звернулась з цим до сина, але він відповів: «Мамо, не плачте, якщо я віддам добровільно зброю – це буде зрада, ви б самі цього не хотіли, простіть мене, я присвятив своє життя Україні». Мама плакала, але порятунку не було, вона несла свій хрест далі ще довгі роки.

Пізно восени 1950 року в стодолі Василя Паламара в Кошляках їх чотирьох оточили, вони бились відважно, впало кілька червоних, але бачачи, що не прорвуться, попрощались і загинули. Загинув Богдан Надяк і Василь Крисоватий, наймолодший повстанець з Кошляк, і ще двоє з інших сіл. Їх відвезли в Нове Село і кинули під костелом, потім – у рови. Страждальна мати слідкувала за цим, і коли поночіло, приїхала фірою, розгребла землю і дістала свого сина, положила на рядно і понесла. Падала і знову вставала і несла свого сина на край села до фіри, щоб завезти в Шили і захоронити разом з Нестором. Таким матерям ми кланяємось до землі і пам'ятаємо про них. Сама потім говорила: «Як я витримала, що серце моє не розірвалось, не знаю». Про це розповідали жіночки з Кошляк, а також Паламар Пелагія з Нового Села, про це пам'ятаємо ми, що пройшли неволю. А матері тих, хто карався і мучився по тюрмах і таборах, через які страждання вони пройшли. Ще раз звертаюсь: пам'ятаймо про них.

І сьогодні, в День Матері, від імені друзів колишніх політв'язнів складаю побажання нашим українським матерям дожити до того часу, коли Україна буде українською, коли не потрібно їм буде заробляти для своїх дітей на чужині, для того, щоб вони вчилися, щоб було достойне життя в рідній державі. Живіть довго і щасливо, дорогі матері, на прикладі попередників вчіть діточок, як треба любити Україну.

Любімо Матерів своїх, що нас народили, Матір-Богородицю і Матір-Україну!