Ковпаківці ганялись за дівчатами, грабували (автор: Старжицька Г.)

опубліковано 31 серп. 2012 р., 03:51 Степан Гринчишин

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…»

Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

 

У 1902 р. у селі засновано читальню «Просвіти». При ній діяв драматичний гурток, який час від часу ставив цікаві театральні вистави (режисер Ярослав Довгань). При читальні існували ще такі товариства: «Сільський господар», «Відродження», «Союз українок», самоосвітній гурток «Луг» (пожежне товариство). Існував також мішаний хор, яким керували І. Юцишин і д-р Сеник. Хор співав у церкві й давав концерти в роковини Т. Шевченка та на Листопадовому святі. 1929 року в селі створено духовий оркестр.

 

З 1929 року поширився по селах Збаражчини рух будувати Народні доми. Це було, мабуть, у відповідь на польські зазіхання на українські землі та на українські економічні та культурні здобутки, а також реакція на польську дикунську пацифікацію. У с. Гнилички цей рух пройшов досить спонтанно, патріотично налаштовані громадяни спільно зійшлися і вирішили приступити до будови великого одноповерхового «Народного дому».

 

1930 року. Село Гнилички зазнало великого знищення під час дикунської польської пацифікації. Першого дня відділ спеціальної поліції нищив добро українських селян, розкидав збіжжеві стіжки, руйнував читальняну обстановку, кооперативну крамницю та всякий людський дорібок. Другого дня у досвітню пору село оточив відділ уланів 22-го полку. На вигін зігнано всіх мешканців села й з-поміж них викликано 13 осіб, що значилися на окремому списку й були присутні у гурті. Дехто встиг сховатися й таким чином уникнув цієї страшної і потрясаючої події. Згаданих осіб загнано до громадської канцелярії, тут наказано принести музичні інструменти й грати цілий день. Надвечір забрано в них інструменти, декого звільнено, а решту піддано немилосердному катуванню. По одному загонили жертви до окремої кімнати, тут роздягали їх догола, тоді клали на груди, прив'язували до лавки й били грубими палками. Коли жертва втрачала свідомість, тоді її відливали водою, а на зміну били інших. Як довго це проходило ніхто не в силі був пригадати, бо всі були в непритомному стані та лежали в третій кімнаті. Катовано тоді таких осіб:

1.                   Павло Луб'янецький;

2.                   Григорій Осадчук;

3.                   Михайло Рудик;

4.                   Андрій Харкавий;

5.                   Василь Бриняк;

6.                   Степан Козуб;

7.                   Іван Галабурда;

8.                   Семен Козуб;

9.                   Іван Слободзян;

10.                Андрій Ключка;

11.                Теодор Ваврух;

12.                Теодор Рудик;

13.                Михайло Рубаха.

 

Побитих доглядав лікар д-р Іван Яворський, українець. Лікарі польського походження на вказівку поліції відмовлялися від догляду побитих. Інструменти духового оркестру були побиті та поламані.

 

Воїни УПА, що загинули:

1. Берчук Михайло;

2. Боберський Дмитро;

3. Бриняк Василь;

4. Бриняк Михайло;

5. Галабурда Василь;

6. Галабурда Іван;

7. Гульовський Андрій;

8. Гульовський Василь;

9. Гульовський Михайло;

10. Зафігурний Євген;

11. Качур Іван;

12. Литвин Меланія;

13. Мазій Григорій;

14. Мельничук Євген;

15. Огорода Андрій;

16. Огорода Максим;

17. Паламар Іван;

18. Процик Нестор;

19. Ратушний Купріян;

20. Редька Михайло;

21. Рудий Андрій;

22. Рудик Михайло;

23. Садукевич Ярослав;

24. Харчук Степан;

25. Шпундер Богдан.

 

Воїни УПА с. Козярі, що загинули:

1. Головач Богдан;

2. Івах Роман;

3. Осінчук Володимир;

4. Осінчук Іван;

5. Осінчук Орест;

6. Сіржант Роман;

7. Янчак Стефанія.

 

Моє Життя (автор: Г. Старжицька)

Я народилася в селі Шили Збаразького району в 1928 році. Батьки мої були бідними, але роботящими, дуже любили Україну. Тата мого побили поляки, бо він одягався у сиву шапку і вишиту сорочку. Зловили його в хаті, кричали «комуніст», хоч тато навіть не знав, що це означає. Він був дуже домашній, любив маму і мене, тоді маленьку дівчинку.  

  

Я росла, пішла в школу і непогано вчилася, любила музику. А любов до України, мабуть, була передана мені від батьків. Щовечора до нас ходили сусіди, оповідали різні новини, а я любила слухати. Особливо запам'ятала Семена Чичоту, який жив біля нас. Він читав усякі старовинні книги, що пророкували майбутнє, і на свій лад трактував пророцтва. Також біля нас мешкав Ярослав Порохняк, батько якого був комуністом, а він – націоналістом. Ярослав переховувався від поляків, навіть сидів у в'язниці. Але він провадив свою лінію і далі. Одного разу мої батьки вночі таємно переводили його до Лисичинців, де жили родичі. Одним словом опікувались ним, щоб не потрапив у руки шандалів (польських поліцаїв).

 

При польській владі я закінчила два класи. У 1939 році повинна була перейти в третій, але влада повернула мене в другий клас. Звичайно, це мене дуже опечалило.

 

Не легше стало і за радянської влади – і мені, і всім моїм односельцям. Невинних людей вивозили у Сибір, знущалися над ними. У серці моїм наростала ненависть до окупантів. Коли прийшли німці, я продовжувала навчання в Збаражі. Багато читала художньої літератури. Якось мені потрапила до рук книжка про голодомор на східній Україні. Там ішлося про те, що комуністи доводили голодом людей до того, що в них запаморочувалась пам'ять і вони поїдали своїх дітей. Що могло бути для мене страшніше, ніж такі відомості.

 

У 1944 році знову прийшли більшовики – окупанти змінили окупантів. Знову виселення людей у Сибір, знущання, неправедні суди. І хлопці йшли в підпілля, бо до цього доводила їх система, а ще велика ідея зробити Україну вільною. Приглядалася я до всього і багато зрозуміла. Ось, приміром, прийшли ковпаківці. Вони ганялись за дівчатами, грабували. Пам'ятаю, до нас під'їхав один ковпаківець на коні і сказав мамі, щоб вона дала йому подушку, аби м’яко було сидіти під час походів. Мама змушена була виконати цей наказ.

 

У 1944 році мене, тоді шістнадцятилітню дівчину, обрали секретарем сільської Ради. На цій роботі я могла чимось допомогти хлопцям, які пішли в УПА. Допомога їм могла закінчитись для мене тюрмою, але я свідомо йшла на це. Також захищала своїх односельців, записуючи їм менше землі, щоб вони менше здавали поставки. Применшувала також роки хлопцям, яких забирали у ФЗО.

 

Не раз мене викликали в НКВД, там розпитували про все, мабуть, щось підозрюючи. Радили поступати в комсомол, але я цього не зробила. Під час облав мусила тікати від москалів, бо вони допитувались, хто був і скільки було «чужих» у селі.

 

Восени того ж року я пішла до фінагента Антонюка Євгена по ключі до сільради. Зайшовши до хати, застала там двох хлопців – вояків УПА. Один був мені знайомий, а другий – ні. Перший попросив, щоб я сіла. Він знав, що я вміла співати і попросив виконати якусь пісню. Він мені підтягував і так ми тихенько співали. Голосно не можна було, бо міг хтось почути. Потім цей мій знайомий повів мене додому. Пройшов тиждень, приходить до мене Євген Антонюк в сільську Раду, каже, що мене поздоровляв той незнайомий, який тоді був у нього. Я подякувала, нічого більше не сказавши. А ввечері того незнайомця привели до мене і ми з ним познайомились. Після цього приходив до мене часто. Ми були тоді тільки удвох з мамою, бо тато пішов на війну. Цей хлопець сказав, що він із Житомирської області, з Овруцького району. Жив з батьками у Климківцях. За німців пішов у Карпати, а в 1944 році повернувся. Шукав батьків в Климківцях, але вони виїхали додому. Видно було з усього, що він шукав пристановиська, бо треба було і їсти, і щоб хтось обіправ. Мій батько втік з фронту. І вже ми переживали не тільки за тата, а й за Влодка Савченка, псевдо «Юрко». Навідувався він не часто, бо весь був відданий підпіллю. Його знали Мирослав Зозуля з Гниличок і Євген Кадлубіцький з Шилів. Останній дружив з ним до останнього дня. З Влодком ми взяли шлюб в 1945 році. (Я вже була тоді вагітною від нього). Дружками в мене були Ольга Лобоцька (Таращук) і Галя Кравчук (Радзіх).

 

Знайшлася в Шилах продажна людина, що пішла в Нове Село і заявила. У п'ятницю Настя Телев'як приходила до нас позичити сала і побачила Влодка, який напередодні вночі прийшов переодітись. Пішла додому і сказала дочці, а дочка в суботу пішла в Нове Село в міліцію. Уночі з суботи на неділю нашу хату оточили вороги і коли стало сіріти, увійшли в хату. Перед цим до хати постукала сусідка і заспокоїла, що то мовляв, не до нас «гості». Мабуть її підіслали, аби пересвідчитись чи Влодко вдома. Але ця хитрість не вдалася і вона нічого не побачила, бо Влодко сидів у комині.

 

Коли москалі прийшли до хати, то тато втік через вікно в кухні. Я хотіла піти на двір, але мене мама не пустила. Повернула до хати і наказала теж втікати через вікно. А в цей часу у хаті відбувалось ось що. Коли Влодка знайшли, він вискочив зі свого сховку, вистрілив з нагана і став втікати. Його поранили, але він встиг добігти до ставу під скалу. Москалі наказали, аби здався в полон, так він пустив собі кулю в скроню.

 

А я зайшла до тої хати, господарі якої нас видали. То навіть наша якась дальша родичка. Господар спав, хлопці також, господиня була на кухні. А дочки не було – вона сиділа по сусідству під палаткою. І лише коли Влодко забився, її відпустили. Коли я в хаті плакала то почула постріл. Клякнула і молилась. Тоді, стара підійшла до мене, також почала плакати і заспокоювати, що вони Влодка не знайдуть. Я попросила, щоб вона дала мені щось зав'язатись і вийшла з хати. І тут побачила її дочку Марину, яка йшла додому через сусідське подвір'я.

 

Пізніше Телев'як Настю судили всім селом, кажуть, що вона призналась, кого і за що видала. Кажуть також, що повісив її чоловік. Так що виходить: стара ходила винюхувати, де переховувались хлопці-повстанці, а дочка доносила в район. Коли я одного разу сказала її молодшому братові, що я його ненавиджу, бо мені осиротили сина, він відповів, що то не він видав, а його сестра.

 

Усе забрали від нас: коня, корову, свиню, шестеро овець, шістнадцять качок. Забрали усе з хати – одежу, килим, рядна, шафу, скриню, машинку, ліжка, перини, подушки... Хату повалили. Ми переховувались по чужих стодолах, у млині. Коли я народила сина, ми пішли на чужу хату, не маючи абсолютно нічого. Добрі люди дещо дали і так ми мучились. Тоді мені порадили поступити в Кременець у педучилище. Але оскільки під своїм прізвищем я поступити не могла, то мені в ЗАГСІ дали метрику на прізвище Коваль і по ній видали тимчасовий паспорт. Коли через рік треба було нового паспорта, я приїхала в Нове Село, здала документи, але паспорта мені не дали. Це «постарався» дільничний міліціонер з Кошляк, який був тоді в Шилах. Коли я сказала йому, що моє справжнє прізвище не Коваль а Старжицька, то він відповів, що мене потрібно судити і щоб я зголосилася. Я зголошуватись не пішла. В сільраді мені наказали змінити прізвище І знайшовся Гуменюк, який пізніше знущався наді мною, називав бандерівцю. Я розписана з ним, як Коваль, а не Старжицька.

І так я терпіла сорок сім років...

 

Про Євгена Мельничука (автор: Кичук Ганна)

Мельничук Євген, син Івана, народився 1921 року у селі Гнилички, де й здобув початкову освіту. Коли мав 16 років, перевозив пошту у Новому Селі. Якось його зупинили «хлопці», тож Євген пішов з ними. Це було у 1942 році Перебуваючи в УПА, не раз навідувався додому, але з поверненням «совєтів» у березні 1944-го за ним вже полювали чекісти.

 

Під час одного з боїв у Луб'янецькому лісі дістав поранення в п'ятку. Його врятувала дівчина з Шилів. Під час облави у Гниличках, большевики у одній з селянських хат заатакували повстанців. Ці прорвалися. Їх прикривав з кулемета на возі Євген. Завдяки йому повстанці вийшли з бою без втрат, а Мельничук заїхав возом до якоїсь стодоли на Селиську (назва частини села), де й заховався. Вночі він переїхав до лісу, де зустрів своїх побратимів.

 

Напочатку 50-хроків чекісти його вислідили та заарештували Люто катували, але він нікого не видав. Одного разу батькові дозволили принести Євгену змінну білизну, а стару віддали. Вона була вся у крові...

 

Євгена Мельничука енкаведисти закатували у Фастівській тюрмі, куди його було переведено з тюрми Нового Села.

 

Про Меланію Литвин

Народилася 4.12.1925 року, освіта 4 класи місцевої школи. З 1945 по 1946 роки працювала фінагентом Новосільського району. Ще під час німецької окупації п. Меланія почала співпрацювати з українським підпіллям. У 1946 році її було заарештовано разом з Ольгою Дзюбановською, Галиною Сторожук, Ганною Козуб, Мирославом Зозулею та Андрієм Рудиком новосільськими емгебистами.

 

Всередині лютого 1946 року їх відправляють до Тернопільської тюрми. Там судять по статті «ізмєна родинє». Етапують у м. Сталіно (Донецьк), де вона відбуває покарання. Через два місяці після цього гине. За повідомленням її подруги Меланія у квітні 1946 року загинула від падіння бетонної плити.

 

Про Ольгу Дзюбановську

«Подільниця» М. Литвин. Народилася у 1924 році, освіта початкова. Заарештована за підпільну працю у 1946 році. Покарання (10 років) відбувала у Магадані. Повернулася до рідного села у 1958-му разом з чоловіком Семеном Малащуком, 1919 р. н., учителем за фахом.

 

Про Ганну Сторожук

Як і М. Литвин та О. Дзюбановська Ганна заарештована за підпільну працю у 1946 році. Отримала «червонєц», відбувала у Кіровській області на лісоповалі. Звільнена у 1956-му але проживати змушена була на Херсонщині. Після смерті чоловіка повернулася в Гнилички.

 

Про Ганну Козуб

Ганна Козуб, 1915 р. н., заарештована за підпільну працю разом з попередніми подругами у 1946 році. Боротьбу за визволення України почала ще за Польщі, під час німецької окупації вступила до ОУН. Покарання відбувала на будівництві міста Норильськ. Повернулася у 1956 році.

 

Січові Стрільці та вояки УГА:

Василь Скоць, 1897 р. н. УСС.

Андрій Рудий, 1896 р. н. УСС .

Антін Вегера, 1897 р. н. УСС.

Михайло Берчук, 1900 р. н. УСС.

Іван Качур, 1900 р. н. УСС – загинув.

Гнат Лучка, 1896 р. н. УСС – загинув.

Панкрат Литвин 1901 р. н. УГА – повернувся, помер в селі.

Михайло Рудик 1900 р. н. УГА – повернувся, помер в селі.

Данило Сеник 1896 р. н. УГА – адвокат, знищений большевиками у 1941 р.

 

Члени ОУН:

Нестор Процик, 1912 р. н. – міністр медицини в уряді Я. Стецька, помер на еміграції.

Євген Зафігурний, 1920 р. н. – закатований большевиками.

 

Члени ОУН – УПА:

Рудик Теодор, 1903 р. н. – сотник самооборони, бойовик ОУН-УПА, помер у 1945 р. в Печерлазі.

Зозуля Василь, 1920 р. н. – станичний ОУН-УПА, зголосився, живе в Староміщині.

Берчук Ізидор, 1923 р. н. – помер.

Козуб Ганна, 1916 р. н. – зв'язкова, отримала 10 р., померла.

Сторожук Галина, 1925 р. н. – зв'язкова, отримала 10 р., померла. Дзюбановська Ольга 1925р.н. – зв'язкова, отримала 10р., померла.

Мельничук Євген, 1927 р. н. – загін «Гордія», поранений, замордований у тюрмі.

Литвин Меланія, 1926 р. н., – зв’язкова, отримала 10 р., померла.

Зозуля Мирослав, 1928 р. н., отримав 10 р., помер.  

Гушта Євген, 1925 р. н.. – СБ ОУН.  

Рудик Андрій, 1928 р. н., отримав 10 р.

Васькевич Ілля, 1915 р. н., – помер.  

Гудзяк Володимир, 1927 р. н., – помер.

Когут Зеновій, 1929 р. н., – помер.

Харчук Іван, 1927 р. н., загін «Гордія», отримав 10 р.

Рудий Зеновій, 1927 р. н.

Гнатів Іван, 1927 р. н.

Корпан Ярослав, 1929 р. н.

Яцура Ольга,1925 р. н., зв’язкова.

Галабурда Василь, 1921 р. н., «Чорний ліс», пропав безвісті.

Бакалюк Іван, 1923 р. н., – помер.

Яроцький Борис,1923 р.н., зголосився, помер.

Яроцький Марко, 1904 р.н., зголосився, помер.

 

Про Василя Іваху

Оксана Івах говорила, що її ніколи не покидало відчуття про те, що колись слово бандерівець матиме той позитив, який воно завжди мало для переважної частини галицького суспільства. Вона вірила, що прийде час, коли про «хлопців» писатимуть газети та журнали, як про народних героїв.

 

Її брат Василь Івах (псевдо Чайка) вступив до УПА, та воював переважно на Волині, у Шумських лісах.

 

Навесні 1945-го він, разом з Романом Борщем, Петром Малішевським, Володимиром Паляницею та Олексюком (імені котрого тоді не пригадала, але готуючи Книгу Пам'яті ми встановили, що його звали Степаном), перебував у криївці біля Терпилівки. Вони мали перечекати кілька днів, а потім перебиратися кудись на Захід. Зрадник обманом викликав їх із криївки, що вже була оточена енкаведистами. Кати захопили їх, били, знущалися, а потім прив'язали до коней і волочили. Замучили їх того ж дня у Терпилівці.

 

Про Івана Зваруна

Іван Зварун, народився 18.01.1898 року у Новому Селі, магістр права (США), після закінчення вишколу УГА в Коломиї, старшина 111 Бережанської бригади УГА, потім старшина легіону УСС. Пройшов всі перипетії Східного походу у 1919-1921 роках.

 

У 1927 році закінчив правничий факультет Львівського університету. Член Львівської адвокатської колегії.

 

З 1933 року мав адвокатську контору у Новому Селі, де обстоював інтереси українського населення. Був активістом українських громадсько-політичних організацій, насамперед «Просвіти».

 

З приходом нацистів голова українського уряду в Новосільському районі до часу знесення його німцями. В грудні 1941 року суддя у Підволочиську, а з 1943 року – окружний суддя у Тернополі, з січня 1944 року – в Сяноку.

 

З 1945 року мешкав у Клівленді, США, де продовжував займатися українськими справами.

 

Про Степана Москалюка

Степан Москалюк, 1921 р. н.. Нове Село, у 1943 році навчався в Рогатинській учительській семінарії. З 1944 року – бойовик УПА, пройшов вишкіл в Карпатах. Загинув у бою з енкаведистами на Скалатчині у 1945 році.

Я. Сиривко