Кенгірське повстання. (Автор: Мамчур Іван)

опубліковано 29 черв. 2014 р., 05:36 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 лип. 2014 р., 08:16 ]

Найправдивішу історію можуть розповісти очевидці, які застали і на власні очі бачили ті чи інші події. І хоча у наш час ці люди вже помалу відходять у вічність (а скільки було тих, хто так і не пережив тих трагічних подій!), не втрачаємо можливості зберегти безцінні розповіді і свідчення. До вашої уваги – розповідь учасника Кенгірського повстання Івана Мамчура, зустріч із яким відбулася у травні у музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» в рамках програми «Ночі музеїв». 

 

 

- Що собою являв Кенгір? Це було невеличке містечко, на базі котрого і постав цей табір. Його збудували в 1945 році. Найпершими засновниками табору були німецькі військовополонені, згодом – японці. Вони збудували цей табір, великий прямокутник видовженої форми, розділений на сектори. Перший сектор займала жіноча зона – там розміщувались дві з половиною тисячі осіб. Наступна зона, куди була проведена залізнична лінія, – це наша «база», майстерні, хлібопекарня. Потім другий «відсік» – «десятилітники», третій – «двадцятип'ятилітники». Всі вони були ізольовані високим муром, тож ми бачили один одного хіба що по дорозі на роботу. І останнє – тюрма, де розміщували і нас, і вільнонайманих робітників.

 

Цей табір був призначений для того, щоби побудувати місто, яке в кінцевому вигляді стало обласним містом. Сьогодні це місто Жезказган, а в той час там було невеличке селище. Для чого там побудували місто? Степ, у якому знаходився цей табір, мав у своїх надрах повно металів Мендєлєєвської таблиці, а найбільше – міді. Там збудували промивку міді і завод із її переплавки, і в той же час усі необхідні служби для проживання людей. І все це були наші функції. За п'ять років, поки я перебував там, ми встигли збудувати це місто.

 

Спочатку ми були пригнічені тими тюремними справами, якось спокійно сприймали життя, яке ми застали в таборі – голод, холод. Та ми потроху ставали непослушними, відмовляли начальству. Ми шукали якоїсь правди про себе, покращення нашої долі. Адміністративний режим шукав серед нас слабших людей, котрі ставали сексотами. Крім цього, над нами знущалися: розстрілювали то одного, то другого, третього...

 

Одного разу, коли колона йшла на роботу, на дорозі було сильне болото, але його можна було обійти. Але режимники не допустили нас, змусивши іти цим болотом. Коли ж ми відмовилися і розсипались по степу, в нас почали стріляти: спочатку в повітря, а потім прямо в колону. Тоді троє загинуло і було багато поранених.

 

Поступово хлопці «ожили» трошки і, як кажуть, «рознюхалися», тих сексотів потрошки стали... «усувати». Виглядало як трагічна смерть: то цегла упала, то ломом десь зачепило... Начальство подумало, що треба щось робити, адже самі вони собі ради дати не можуть. Знаючи про це, що «побутовики» із політичними в'язнями не контактують ніколи, вирішили виписати таких «побутових» бандитів з інших таборів і привезли до нас біля трьохсот чоловік. Ці почали наводити свої порядки. Але наші хлопці теж уже обжились у таборі. Вони знайшли старшого серед «побутовиків» і сказали: «Якщо ти будеш отак робити, ми з тобою вчинимо так же, як ти вже, напевно, знаєш». Після цього старший серед «побутовиків» погодився і почав нормально з нами жити.

 

Але час ішов, Сталін помер, після 1953 року посилилися протести, виступи, вимоги щоби забрати грати з вікон, зняти номери з одежі (ми всі були під номерами), переглянути матеріали і дослідити їх, випустити малолітніх, яких теж незаконно засудили, переглянути матеріали тих, хто більшу частину відсидів...

 

Одного разу, у неділю пересувним кіноапаратом показували нам фільм. Це відбувалось надворі, уже пізно ввечері. І раптом ми почули позаду якісь шуми, свист. Обертаємося – а через той мур, який відгороджував один сектор від іншого, перескакують оці «побутовики» і поспішають у бік жіночої зони. Запитуємо: «Що ви робите? Куди ви біжите?» І ось, коли вже більша частина їх перебігла, наші хлопці (що ж то, знущання якесь буде чи що?) пішли вслід за ними, щоби захистити там наших жінок та дівчат від нещастя. Було вже біля десятої години, а в десятій нас закривали під ключ, наглядачі перевіряли всіх і закривали. Кіноапаратура ще працювала, і ми просили «гражданіна начальніка» залишити нас, аби ми подивилися цей фільм – про Римського-Корсакова. Він – «ні, ні, ні»! І ось нараз сталося – перескакують ці «побутовики», і наглядачі, побачивши, що буде біда, втекли від нас на вахту і там повідомили начальству про те, що сталося. Наряд охоронців прислали відразу в «базову» зону, куди проходить залізниця, а інша частина пішла в жіночу зону, щоби вигнати мужчин. Десь там і почалася колотнеча. Коли людей виганяли звідти, вони мусили перейти через ці склади, а в складах вже була частина військових. І коли чоловіки наблизилися, почалися розстріли, тринадцять чоловік убили на місці, а багатьох поранили – потім їх відправили у лікарню.

 

На другий день ми не вийшли на роботу – протестували. Це був перший протест 15 травня 1954 року. Начальство побачило, що біда, і вся адміністрація прийшла в нашу зону, в табір, і почала припрошувати – то бригадирів, то окремих людей, мовляв, такого більше не буде, а тих, які це зробили, посадять. Ми повірили і 16-го вийшли на роботу. А коли повернулися, то побачили, що діри, через котрі ми пролазили із зони в зону, перекриті, забілені, все впорядковано, а над тими перегородками між камерами зовнішній захисний мур, і вже поставили сторожові вежі, де стоять охоронці з кулеметами. Кожній колоні в'язнів, яка підходила до вахти, зачитували указ, що за бандитизм та порушення дисципліни у подальшому – розстріл на місці. Ми побачили, що нас обдурили, ніхто не збирається карати тих, які розстріляли нас раніше...

 

16-17 числа ми знову не вийшли на роботу. З «побутовиками», тими молодими хлопцями уже пішла війна, і політичні в'язні долучились до цього протесту. Ми знову розбивали оці мури – але їх вже тяжче розбивати було... Серед нас розстрілювали тих, хто тільки потрапляв у поле зору.

 

Коли ж ми вже вийшли на роботу, ми створили комітет, який внутрішньо керував табором. Оскільки харчова база була у нашій зоні і вже була розкритою, ми мали нормальне харчування і не залежали від зовнішньої частини. Створений комітет вів переговори з адміністрацією, вимагав того, про що я казав – змінити режим табору. Комітет вимагав, щоби тільки з Москви приїхав хтось і йому ми повіримо. І так тягнулося, тягнулося...

 

Одного разу зовнішні мури розкрили шириною так на чотири метри – і ми не знали, до чого це. Раніше були метрові дірки, щоби ті, хто схоче втікати, могли пройти. Виявляється, підганяли танки, які тільки чекали наказу, щоби наїхати на нас. Це сталося 26 червня 1954 року. Сорок днів ми протестували, нас припрошували, ми вимагали, щоби тільки комісія з Москви приїхала, але нас обдурили і цього разу. І ось ці танки десь біля третьої години ночі після ракетного сигналу напали на табір, на всі три табірні пункти. Щоби вигнати людей і розстріляти їх, в бараки кидали димові шашки, і люди мусили звідти втікати. А тих, які втікали, – розстрілювали. Коли вигнали і дівчат в жіночій зоні, доведені до відчаю дівчата подумали, що серед танкістів є хороші люди, які зможуть їх зрозуміти, тож взялися за руки і з плачем стали на дорозі. Але і це не помогло: танкісти їхали прямо, наїхали, розбили, роздавили тих, хто стояв біля бараків...

 

Після цього нас того ж дня вигнали за зону. А там – степи неосяжні... Виставили в одну лінію. Там ми пробули два дні. Бригадири мусили скласти списки своїх бригад, для того щоби вони могли вияснити, хто побитий, а хто так званий «зачинщик».

 

Комітетників було тринадцятеро чоловік, наших з України було троє жінок і один «упівець». Їх посадили у вагон, так званий «вагон заключьонних», і вивезли в Караганду. Там вони пробули до 1956 року, коли їх судили, – правдоподібно, вони всі отримали «вищу міру», розстріл. Всіх інших розділили наполовину, частину вивезли у північні табори, а частину залишили.

 

Я був хворий на той час, як потім виявилося, у мене була жовтуха. Спочатку мене назначили на від'їзд, я боявся, що то все будуть останні дні мого життя, тому що того я не витримаю. Але світ не без добрих людей: якраз надійшов начальник того табору, який мене знав, тому що я працював з нашою бригадою на його очах. І він підійшов до мене із питанням: «А чого ти тут?» Я промовчав і нічого йому не сказав. Він повернувся назад до комісії, яка сиділа і розділяла в'язнів, про щось поговорив із ними, тоді підійшов до мене, взяв за рукав і перевів у другу частину, яку було призначено повернути назад до табору. Коли я зайшов у табір, я пішов не у свій барак, а в таборову поліклініку. Мене відразу поклали в лікарню, де я пролежав 40 днів.

 

Звільнили мене в 1954 році, 27 жовтня, але додому не впустили – залишили там же на вічне поселення. Пам'ятаю, уже ввечері мене випустили, і я став за межами табору: що робити? І сльози ллються... Вже ніч – куди іти, де просити роботу? Мені сказали іти на міліцію. В міліції зареєстрували мене у «гросбух», де я два рази в місяць мав відмічатися. А як я влаштувався... тут знову можу сказати, що світ не без добрих людей. Там, в новозбудованих нами приміщеннях для пошти розмістили тимчасовий проектний інститут, бо місто розбудовувалось і потрібні були інженери, які коректували проекти міста. Міліціант каже – підійдіть, може, отут якась робота знайдеться. А я ж без спеціальності, без нічого – студент, гімназист... Зайшов я в той інститут, там директором того інституту працював один москвич. Він мене прийняв, спочатку переговорив, поцікавився – він не знав нічого, що твориться за межами його кабінету. Я про все йому розповів. І він прийняв мене на роботу, де я вже залишився на постійно – до того, поки не поїхав в Україну.

 

Ще в Жезказгані мені вдалося закінчити технікум, я отримав диплом з відзнакою. Хотів продовжити навчання у Львові, в Політехнічному інституті, але мене не взяли – сказали, що «таких не приймають». Тому я мусив закінчувати московський інститут.

 

Ігор Дерев'яний, старший науковий співробітник Національного музею–меморіалу «Тюрма на Лонцького»:

- Ця подія була вкрай важлива з багатьох точок зору. Перше – це було найкраще організоване повстання в'язнів спецтабору. Це був найважчий, найгірший табір з тих, які існували в системі ГУЛАГу. Організатори цього повстання врахували всі недоліки попередніх постань – у Воркуті, в Норильську...

 

Що ж передувало цим подіям? З кінця 1940-вих років у концтаборах розпочалася війна. Війна проти адміністрації – постійні страйки, постійний непослух. На початку 50-тих років ця боротьба дійшла свого піку. Це, так би мовити, та невідома боротьба, невідома війна для нас, навіть для людей, які жили в ті роки «на великій зоні» в межах Радянського Союзу–- війна «маленької зони» проти своїх гнобителів.

 

Станом на початок 50-тих років ГУЛАГ, як елемент економічної системи, взагалі перестав функціонувати. Ніхто цього не хотів помічати, зокрема керівництво. І лишень після смерті Сталіна до цього почали звертатися, передусім відреагували самі в’язні з повстання.

 

У 1953-54 роках відбулися найбільші повстання, завершальним етапом і кульмінацією цих подій стало Кенгірське повстання у Казахстані – так званий «Степлаг», один із (на той час їх було 10) спецтаборів.

 

Повстання тривало 42 дні – від 16 травня до 26 червня 1954 року. Ним керувала законспірована група українців – колишніх підпільників ОУН (більшість із них так і не знайшли). Була чітка організаційна структура самих повстанців. Це повстання мало мирний характер – страйки, вимоги. Але разом із тим повстанці розуміли, що їхнє повстання буде придушене, тому окремо була розроблена частина так званої «бойової» роботи. Власне, ще одною з особливостей цього повстання є широкомасштабність напрямків роботи – були й розвідка, була пропаганда, була оборона...

 

Ще один момент – це союз політичних та кримінальних в'язнів у цій боротьбі. Власне, розвідкою займалися кримінальні в'язні, чого раніше у концтаборах не було. Досить велика чисельність самого повстання: загалом у ньому взяли участь 13 з половиною тисяч в'язнів. І ще одна сумна особливість цієї події – це найжорстокіший спосіб придушення повстання, із застосуванням військ і важкої техніки.

 

Наслідком цього повстання було скасування тюремного режиму в концтаборах, а також розпочато процес перегляду вироків політичних в'язнів.

 

На сьогодні залишилось дуже мало людей, які вижили в тих нелюдських умовах, коли, по суті, все, що було навколо, було спрямоване на моральне і фізичне знищення тих людей. І сам факт, що люди вижили в цих таборах, і є героїзмом цих людей. І, як на мене, найбільшим їхнім героїзмом є те, що перебуваючи і виживаючи в тих нелюдських умовах, вони самі зберегли людяність.