28 односельців, як і моя мама, загинули в «Освєнцімі» (автор: Дудок Володимир)

опубліковано 22 квіт. 2012 р., 23:12 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 квіт. 2012 р., 23:12 ]

«Грегіт» – історико-краєзнавчо-туристичний часопис,

число 7, 2010-2011. стор. 80.

Розповідь Ірини Соловій (Кирик),

1942 р. н., уродженки та мешканки села Мачошин Жовківського району Львівської області

Записав Володимир Дудок

Свого батька я не бачила – народилася по його смерти: у 1941 р. перед відступом, його закатували енкаведиста, бо був членом ОУН. Мами також майже не пам'ятаю – її з тієї ж причини німці ув'язнили і стратили в «Освєнцимі».

Мій тато Григорій народився у 1909 р. в багатодітній патріотичній родині – мав п'ятеро братів (Іван, Григорій, Йосиф, Мирослав, Федір) і сестру Ганну Усі дружно працювали і добре вчилися. Мій дідо, Андрій Кирик, віддав частину свого будинку під «Просвіту». Тут розмістили бібліотеку, вечорами сходилась молодь, було створено чоловічий і змішаний хори. Батько проводив тут заняття з історії України. Як переказують, улюбленою темою була «Україна княжої доби». Учасники «Просвіти» їздили по селах – ставили вистави, давали концерти з народними танцями і патріотичними піснями.

Моя мама – Жук Марія Іванівна, 1916 р. н., членкиня молодіжного крила ОУН, теж була активною в діяльності «Просвіти» – брала участь у аматорських виставах, співала в хорі.

Коли прийшли перші совіти, тато з мамою вже були одружені. Мій старший брат Ярополк помер ще малим. Батькову родину – бабцю Агафію, вуйків Василя та Івана з сім'єю у травні 1941 р. вивезли до Сибіру. Хату пограбували, худобу, реманент забрали до колгоспу Батькові брати Мирослав і Федір пішли у підпілля. У 1944 р. стрийка Федора (керівника молодого крила ОУН Жовківщини) заарештувало і розстріляло на Пісковому полі у Львові гестапо.

За перших «совєтів» комендантом міліції в селі став Іван Гевак. Радянський актив збирався в будинку колишнього москофільского «Обшєства їм. Качковского». Тато ж не корився окупантам. Майже ніколи не ночував удома, члени ОУН проводили військову підготовку в лісах сусіднього села Мокротин, готуючись до збройного опору. Батько відповідав за службу безпеки (мав псевдо «Сосна»), а мама була зв'язковою (псевдо «Чорна галка»).

У 1941 р., на початку війни, батька погнали під Раву-Руську копати шанці. Коли повертався його заарештували енкаведиста, їм допомагали місцеві міліціонери Геваки – Степан та Іван, Струк, Сенцюк, які брали участь у катуванні та вбивстві в'язнів. Тато, побачивши, що за ним полюють, полишив коней з возом і спробував утекти, але, як переходив через річку у Сопошині, його поранили в руку. Разом з ним заарештували й інших односельців, які копали окопи, – Івана Грабовського, Василя Ступницького і ще кількох. Ув'язнили у башті жовківської фортеці. Там чекісти до приходу німців замордували більше сорока українських патріотів. Макар зі Старої Скваряви, який дивом лишився живий ще з кількома в'язнями, розповідав, як садисти знущалися з людей – вбивали лопатами, сокирами. Але ніхто не просився, всі трималися мужньо. Щоби не було чутно зойків, кати заводили двигун трактора. Коли прийшли німці, мама впізнала чоловіка по ґудзиках на сорочці, бо тіло було понівечене, тільки під ланцюгами – біле. Голову перекрутили в інший бік. Макара ж, якого тоді не встигли стратити чекісти, ув'язнили у 1943 р. німці й він загинув у «Бухенвальді».

Маму гестапівці заарештували у серпні 1943 р., коли вона тримала мене на руках. Разом з нею до концтабору тоді відправили Василя Гущака, Федора Пелеха, Івана Богоноса, Василя Гущака, Федора Греха, Володимира Павника, Михайла Білана – назагал 28 односельців – членів ОУН. Більшість з них, як і моя мама, загинули в «Освєнцімі». Я не потрапила до концтабору, бо німець-конвоїр, якого напевно роздратував мій плач, вирвав мене з маминих рук і шпурнув у гурт людей. Мій вуйко Федір, якого також хотіли заарештувати, був ще підлітком, однак зумів вирватись від німця, який прив'язав його до велосипеда і змушував бігти за собою. Він втік, довго переховувався, і так врятувався.

Я залишилась зі своєю бабцею Жук Агафією, тіткою Ганною і вуйком Федором. Тітка була зв'язковою ОУН і у 1944 р. її посадили до тюрми на «Лонцького» другі совіти. Вона ж, дякувати Богу, не зламалась, вижила і завдяки тому, що ні в чому не зізналась (у тюрмі народила сина) вирвалась за якийсь час на волю. Від неї та від інших близьких людей я дізнавалась справжню історію життя найближчих мені людей, родини, села, України.