Вісник Любачівщини №7, Львів – 2002. –112 стор.

 

Брат по матері, мій вуйко, пережив страшну трагедію операції «Вісла». Як члена УПА його запроторили в тюрму і мучили найважчими способами. Все це він розповідав мені, коли ми зустрілись в Катовіцах. Це була остання зустріч. Він скоро помер. Хай би ця коротенька оповідь нагадала про пережите українцями в минулому і оберігала в майбутньому від чогось подібного.

Він молився, тричі ударяв себе в груди, промовляючи: «Господи, прости, помилуй...», упав на підлогу і питав: «Що я зробив такого, Господи, що терплю ці страшні муки? Прости мені.»

З лиця капала кров. Був побитий, покалічений. Покінчити, покінчити раз і назавжди. Для чого терпіти. Все одно смерть неминуча. Підкрадається думка і зникає. І знову з'являється, нашіптує злий дух: «Бачиш вікно, бачиш? Раму бачиш? Замість... Зникає.»

Повернувся на другий бік.

Знов почув лагідніше: «Поспи, поспи. Ще встигнеш.»

У Міхала закрились очі. Сон поборов його, вимореного і зневіреного. Приснилось. Мати коло нього. Він відчував, як гладить по голівці, плачучи. Чує її голос: «Синочку, де ти пропав? Чого покинув мене? Я так скучила за тобою. Ти задумав погане. Не роби, не роби цього. Скоро будеш на волі. Я вимолилася за тебе.»

Він відчув теплі дотики матусиної руки. Прокинувся. Серце не витримувало. Ридав.

– Матінко моя! Де ти? Чого залишила мене знову самого?

Розвиднювалось. Металеві чорні двері відкрились. Кинули шматок хліба. А далі: «Хоць пан. Сняданє добже? Прендко, прендко, кабанє.»

Удари ногою в живіт.

– Дзенкує, – відповідає Міхал чи з іронією, чи зі злістю.

Ідуть напівтемним коридором. Ледве, ледве переступає ногами. Він не бачив двох, що йшли назустріч йому. Один вищий, з чорними короткими вусами, у шапці рогатівці. Другий, з лисиною на голові, покашлюючи, йшов задуманий і перевтомлений. Міхалу було однаково, хто йшов, куди його вели. Він був виключений із життя. І навіть страшні катування здавались йому нічим. Битимуть, біль перейде в непритомність, а, може, в смерть, з якою змирився.

І чи міг передбачити, догадатися, що один з них був Янек. Той самий Янек, з яким були нерозлучні в дитинстві, а мати Міхала замінювала матір Янекові, якої той не пам'ятав. Разом нерозлучно пасли худобу, ходили до лісу? І чи можна таке забути?

Товстий, одягнений в шкіряну куртку, кинув погляд на перехожих. Пройшовши ще кілька кроків, оглянувся. Невже пізнав у цьому скелетному чоловікові колишнього друга?

Так, Янек пізнав його. Мабуть очима і серцем. На третій день Міхала викликали до начальства тюрми. Вартовим наказано залишити їх удвох. Янек сидів за столом, а поруч – Міхал.

– Пізнаєш мене? Якими судьбами зустрілися?

– Пізнаю, Янеку. Пізнаю, хоч життя згасає. Що ти хочеш від мене?

Янек встав, підійшов до Міхала. Міцно обняв. Сльози капали з очей.

– Нам зараз не до розмови. Завтра ти вийдеш звідси. Маєш зникнути, щоб сліду не залишилось. Зрозумів? Другий раз не потрапляй. Може, ще колись зустрінемося.

Янек потиснув Міхалеву руку і промовив: «Тримайся, Міхале.» Пролунав дзвінок. Поліціант вивів Михайла і повів у камеру. А на третій день у старому одязі і чоботях йшов один вулицею, не знаючи куди. Не йшов, а тікав від того страшенного, що пережив і мав пережити. Вулицею йшла не людина, а тінь людська. Старенька бабця в капелюшку вирівнялась з прохожим, перехрестилася і співчутливо мовила: «Нєх бендзє похвальоний Єзус Христус!»

– На віки вєкув, амен, – відповів Міхал.