Вісник Любачівщини №7, Львів – 2002. –112 стор. ![]() Брат по матері, мій вуйко, пережив страшну
трагедію операції «Вісла». Як члена УПА його запроторили в тюрму і мучили
найважчими способами. Все це він розповідав мені, коли ми зустрілись в
Катовіцах. Це була остання зустріч. Він скоро помер. Хай би ця коротенька оповідь
нагадала про пережите українцями в минулому і оберігала в майбутньому від
чогось подібного. Він молився, тричі ударяв себе в груди,
промовляючи: «Господи, прости, помилуй...», упав на підлогу і питав: «Що я
зробив такого, Господи, що терплю ці страшні муки? Прости мені.» З лиця капала кров. Був побитий, покалічений. Покінчити, покінчити раз і назавжди. Для чого терпіти. Все одно смерть неминуча. Підкрадається думка і зникає. І знову з'являється, нашіптує злий дух: «Бачиш вікно, бачиш? Раму бачиш? Замість... Зникає.» Повернувся на другий бік. Знов почув лагідніше: «Поспи, поспи. Ще
встигнеш.» У Міхала закрились очі. Сон поборов його,
вимореного і зневіреного. Приснилось. Мати коло нього. Він відчував, як гладить
по голівці, плачучи. Чує її голос: «Синочку, де ти пропав? Чого покинув мене? Я
так скучила за тобою. Ти задумав погане. Не роби, не роби цього. Скоро будеш на
волі. Я вимолилася за тебе.» Він відчув теплі дотики матусиної руки. Прокинувся. Серце не витримувало. Ридав. – Матінко моя! Де ти? Чого залишила мене знову самого? Розвиднювалось. Металеві чорні двері
відкрились. Кинули шматок хліба. А далі: «Хоць пан. Сняданє добже? Прендко, прендко,
кабанє.» Удари ногою в живіт. – Дзенкує, – відповідає Міхал чи з іронією, чи зі злістю. Ідуть напівтемним коридором. Ледве, ледве
переступає ногами. Він не бачив двох, що йшли назустріч йому. Один вищий, з
чорними короткими вусами, у шапці рогатівці. Другий, з лисиною на голові,
покашлюючи, йшов задуманий і перевтомлений. Міхалу було однаково, хто йшов,
куди його вели. Він був виключений із життя. І навіть страшні катування
здавались йому нічим. Битимуть, біль перейде в непритомність, а, може, в
смерть, з якою змирився. І чи міг передбачити, догадатися, що один з них
був Янек. Той самий Янек, з яким були нерозлучні в дитинстві, а мати Міхала
замінювала матір Янекові, якої той не пам'ятав. Разом нерозлучно пасли худобу,
ходили до лісу? І чи можна таке забути? Товстий, одягнений в шкіряну куртку, кинув
погляд на перехожих. Пройшовши ще кілька кроків, оглянувся. Невже пізнав у
цьому скелетному чоловікові колишнього друга? Так, Янек пізнав його. Мабуть очима і серцем. На третій день Міхала викликали до начальства тюрми. Вартовим наказано залишити їх удвох. Янек сидів за столом, а поруч – Міхал. – Пізнаєш мене? Якими судьбами зустрілися? – Пізнаю, Янеку. Пізнаю, хоч життя згасає. Що ти хочеш від мене? Янек встав, підійшов до Міхала. Міцно обняв. Сльози капали з очей. – Нам зараз не до розмови. Завтра ти вийдеш
звідси. Маєш зникнути, щоб сліду не залишилось. Зрозумів? Другий раз не
потрапляй. Може, ще колись зустрінемося. Янек потиснув Міхалеву руку і промовив: «Тримайся, Міхале.» Пролунав дзвінок. Поліціант вивів Михайла і повів у камеру. А на третій день у старому одязі і чоботях йшов один вулицею, не знаючи куди. Не йшов, а тікав від того страшенного, що пережив і мав пережити. Вулицею йшла не людина, а тінь людська. Старенька бабця в капелюшку вирівнялась з прохожим, перехрестилася і співчутливо мовила: «Нєх бендзє похвальоний Єзус Христус!» – На віки вєкув, амен, – відповів Міхал. |