Наші герої – родина Андрія Завади (автор: Кархут Роман)

опубліковано 1 черв. 2012 р., 05:09 Степан Гринчишин   [ оновлено 6 черв. 2012 р., 02:44 ]

Автор: Роман Кархут, 1929 р.н., уродженець с. Суха Воля Любачівського повіту

Вісник Любачівщини: Вип. 5. Львів, 2001. – 112 стор.

Не знаю, з якої причини, але, на мою думку, то вже була запізніла пора полоти просо? але ті, що пололи, мабуть, краще знали, що роблять. Ділянка Завадового проса була розміщена за кілометр від села під Щитківкою, що розділяла суховільські поля на дві половини. Працювали ці три жінки (мати та дві дочки) зажуреними, не було в їхніх очах радості, переважали сум чи біль.

Нарешті порушила тишу мати: «Щось мені, дівчата, туга на серці, думаю та не можу передумати змісту слів, що почула вчора ввечері від Госькового Павла». Стрепенулися дівчата: «Ну, що Вам розказав Павло, ми не малі діти, можете поділитися з нами почутим». Тоді слухайте уважно: «Наближається фронт, наступають, вертаються більшовики, а з приходом більшовиків все зміниться в погану сторону, особливо для нашої родини. Конкретно розмова з Павлом зводилась ось до чого. Вчора на нараді самооборонного куща керівництво вирішило післати Вашого вуйка, а мого брата Ілька, на Волинь в розпорядження УПА. Там зараз потрібні освічені люди для проведення великої політичної пропагандистської роботи. Не знаю навіть, як це сказати татові, тобто вашому дідусеві, адже Ілько наймолодший серед його дітей, до того ж він студент Львівського університету. Пропадуть на марно його роки навчання та лише пан Бог знає, чим це все може закінчитися. Це ще не все. На цій же нараді вирішено розмістити в нашій хаті повстанську аптеку. Для теперішніх подій це річ необхідна. З однієї сторони, це велика довіра до нашої родини, але з іншої – це велика небезпека, але це рішення кущової ради є остаточним і змінити його неможливо».

Що думав у ці дні А. Завада, ніхто того не знав і, мабуть, до сьогодні не знає. Старий Завада – (так привикли односельці його називати) незмінний церковний дяк церкви Св. Введення, незмінний секретар Суховільської гміни, людина високої честі та моралі. В такому дусі була вихована вся родина. Зять Григорій був старшим братом у церковному господарстві. Одним словом, всі члени родини – справжні патріоти України та вірні християни, такими людьми може пишатися наше минуле, сучасне та майбутнє.

До кінця дня не спорилася робота у цих жінок. Одним словом, кінчали роботу ще більше зажуреними, ніж починали. В кінці липня 1944 р. у нашому селі вже командували «визволителі», на той час Ілько Завада, студент Львівського університету, вже був у дорозі на Волинь, як пропагандист Української Повстанчої Армії. Шлях його пролягав через Рударожанецькі ліси біля Рави-Руської, біля Львова, через Камінку Струмілову, а там до Берестечка чи Горохова. На час переходу фронту повстанська аптека вже була розміщена в хаті Завади, вірніше в робочому кабінеті незмінного дяка та секретаря гміни. Найстарша внучка А. Завади – Стефка – стала завідуючою конспіративної аптеки, от і саме з цих пір все і починається. Відлуння фронту відійшло на захід, фронт не зачепив нашого села, але справжнє горе прийшло в наше село після фронту.

Кінець серпня 1944 р. перша енкаведистська акція на село з приводу того, що з нашого села лише одиниці мужчин (не більше десяти) пішли на фронт. Уся свідома молодь пішла в курінь Залізняка, що розташувався в лісах біля сіл Старий і Новий Люблинець, а часть на поповнення самооборонного куща. Під час тої акції були вбиті три чоловіки з цивільного населення (І. Дуль, І. Бучко та І. Наводило), із числа хлопців куща впали смертю хоробрих один кулеметник і сім стрільців самооборони, було спалено господарство І. Буячка та заарештовано внучку А. Завади як таку, що завідувала конспіративною аптекою. З настанням ранку наступного дня старий Завада запряг коней і фірою поїхав до Любачева з надією, що вдасться випросити у визволителів улюблену внучку, доказати її невинність.

У Любачеві старий Завада внучки своєї не побачив. Під тюремною стіною довідався, що на світанку після нічних катувань його внучка напівживою, щоб покінчити життя самогубством, кинулась у криницю на тюремному подвір'ї. На щастя, криниця була заповнена водою лиш на один бетон, і «освободители» її витягли, копанням у живіт привели до тями, облили водою та повезли до Краківця на місце розташування енкаведистського полку. Старий Завада, не роздумуючи, розвернув фіру, взявши ліци в руки, вдарив бичем голодних коней і поїхав у напрямку Лукавця на Краковець, але й тут він не наздогнав арештованої внучки.

На центральній площі містечка, де нині височить пам'ятник легендарному генерал-хорунжому командарму УПА Роману Шухевичу, місцеві жителі розповіли, що не більш як годину тому в напрямку до Львова виїхала з двору НКВД полуторка з солдатами. На машині вони бачили молоду скатовану дівчину з підтоками крові на обличчі та на босих ногах. А. Завада, почувши таке повідомлення, впав на віз, закрив долонями лице, тяжко зітхнув. Витираючи сльози з очей, лежав якийсь час нерухомо, потім, згорбившись, ніби під вагою тяжкої колоди, подивився на небо, сонце вже ховалося за верхів'я дерев лісу, що був недалеко, зрозумів: треба вертатися додому, не наздогнати йому любимої внучки. Далі доля Стефки, якій не було ще повних 20 років, пролягла через слідчі камери Бригідок, тюрем на Лонського та Замарстинів довжиною аж 8 місяців. І весь цей шлях супроводжувався нелюдськими фізичними знущаннями, але ця, скатована до смерті дівчина, не скорилася. Віра в ім'я боротьби, віра в Бога допомогли їй вижити. Вона не видала жодного з учасників ОУН-УПА, але її здоров'я було підірване назавжди. За недостатністю доказів і в силу того, що між Польщею та Радянською Україною встановлено державний кордон, більшовицькі сатрапи передали Стефку Буячок польським властям. Перебуваючи тимчасово в тюрмі м. Любича Крулевська, на початку травня 1945 р. вона була звільнена з тюрми стрільцями УПА куреня Залізняка і за допомогою естафетної мережі її було допроваджено до с. Борхів, що за 5 км від рідного дому.

Зустріч із родиною відбулася на полі під Щитківкою на тому самому місці, де вони з матір'ю та сестрою пололи просо. Я особисто був на цій трагічній і водночас щасливій зустрічі. Я вивозив на поле бараболі для посадки, бо коней разом із фірою старого Завади в лісі під с. Бігалі забрала місцева польська боївка, коли він вертав із Краківця, залишивши його живим.

З часу цих подій минуло більше як 55 років. І нині ніхто не розкаже нашим нащадкам про трагедію в житті цієї молодої дівчини – вірної дочки України, яка з неповних 20 літ винесла на своїх дівочих плечах тяжке горе в ім'я перемоги над одним із найбільших ворогів нашого народу – російським шовінізмом.

Померла Стефка Буячок в 44-річному віці в с. Васильківці на Гусятинщині, будучи паралізованою, від серцевого приступу. На сільському цвинтарі, де поховано Стефку, покоїться її дідусь – незмінний дяк суховільської парафіяльної церкви, незмінний секретар гміни с. Суха Воля, батько Григорій, мати Ганна та цьоця Катерина. До речі, треба сказати, що її батько, як старший брат церковного господарства, ризикуючи життям, привіз на Україну частину церковного майна, в тому числі й два дзвони, які й сьогодні кличуть своїм чудовим тембром односельчан на Службу Божу.

Ніхто дотепер не знає, де знайшов свою смерть Ілько Завада, студент Львівського університету, чи встиг він провести політичні бесіди серед таких, як він патріотів України – бійців Української Повстанської Армії.

Із сльозами на очах пишу я цей спогад про родину патріотів України, котрі в лиху та тяжку годину, в страшних нелюдських умовах виборювали наше сьогодення та майбутнє, кладучи на вівтар перемоги своє життя.