Акція «Вісла» – найбільша народобійні в історії останніх часів (автор: Стех Ярослав)

опубліковано 10 лист. 2012 р., 11:59 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 лист. 2012 р., 11:28 ]

Автор: Ярослав Стех 1932р. н. в с. Вілька Вербицька Рава-Руського повіту на Любачівщині

Вісник Любачівщини №16, Львів – 2008. – 98 стор.

 

  

Нема сім'ї, немає хати,

Немає брата і сестри,

Щоб не заплакані ходили,

Не катувалися в тюрмі,

Або в далекій стороні.
 

«Неофіти», Т.Шевченко 

Ці слова написав наш національний геній Т. Шевченко за сто років перед акцією «Вісла», він немов передбачив цю страшну трагедію, яка навідала українців Закерзоння в 1947 році, які за Ялтинською угодою 1945 році були приєднані до польської держав У 2007 році припало 60-річчя акції «Вісла», тому є ще одна добра нагода, щоб призадуматись над цією подією та чесно і правдиво без фальшу пригадати цю болісну і трагічну правду.

На тлі рідного села дозволю собі порушити ширше цю тему, яка стосується й цілого Закерзоння. Роковини за роковинами минають, врешті – 60-річчя, і кожна чесна людина свідома того, що врешті уже час про цей злочин заговорити справедливо. Не тому, щоб сіяти розбрат і ненависть, але щоб подібні злочини ніколи не повторювалися в житті народів.

Першим про цю страшну правду акції «Вісла» заговорив історик Євген Місило, котрий 1993 року видав книжку «Акція «Вісла»» спираючись на документи, в якій показано розміри доконаного злочину. Другим дослідником став Олег Іванусів з Канади, який документально засвідчив руїну наших святинь Перемиської єпархії, видаючи книгу-альбом «Церква в руїні» у видавництві св. Софіїв Торонто. Вийшли інші цінні публікації. Ця злочинна операція «Вісла» позбавила життя багатьох в нічому не винних українців, а передовсім перервала наше більше ніж тисячолітнє життя над Сяном, Бугом і Солокією. На тих землях наші пращури жили як слов'янські племена, пізніше – як русичі княжої Русі, а далі – українці. Для нас ця земля була завжди нашою. Ми в цю землю вросли своїм корінням культурних надбань, тут прах відвічний наших предків.

Акція «Вісла» вирвала нас з корінням, як вирвати можна доросле вкорінене здорове дерево з родючої землі, з якої воно побирало життєдайні соки від дня свого народження. Так вирвано нас: з початку одних насильно переселено до Совєтського Союзу, а других під штиками польського війська було запроторено в рамках акції «Вісла» на т. зв. «Землі відзискані». Мотивація була одна – ліквідувати українців на тому терені і спольщити їх так, щоб і сліду їхнього не залишилося. Ця злочинна акція була немов своєрідним продовженням «Пляну знищення Русі», який в 1714 році написав ксьондз Кубаля.

Це був новітній план знищення українців Закерзоння, який упродовж довгих років замовчувався. Йшлося про те, щоб померли ті, хто своїм корінням тримався рідної землі, і щоб їхні нащадки втратили почуття свідомості, любові до кровної батьківської землі. яка змішана потом і кров'ю наших предків. Керуючись антигуманною політикою, уряд тодішньої Польщі в стислім порозумінню з червоною Москвою, вживаючи брутальних методів і військову силу. кого вдалося їм – депортували, інших арештували, а ще інших фізично нищили.

 

Найповніше про акцію «Вісла» заявили наші вчені, такі як: Євген Місило, Олег Іванусів, Петро Потічний, Володимир Сергійчук, Олександр Колянчук, Володимир Мокрий та за національністю полька –  Ядвіга Новаковська у фільмі «Акція «Вісла»» та деякі інші автори присвятили свої праці цій тематиці.

 

Акція «Вісла» позбавила наш народ етнічних земель, а Польща реалізувала свої плани полонізації. Наша дорога до правди протягом років була тернистою і не давала жодних позитивних результатів і, як виникає в наш час, її замулюють і не витягають конструктивних внесків. Щойно у цьому році Президент України В. Ющенко та Президент Польщі Лех Качинські підписали Спільну заяву з приводу 60-х роковин акції «Вісла». У цій заяві стверджено, що Польща в 1947 році насильно депортувала біля 150 тис. осіб українського населення із Лемківщини, Холмщини, Підляшшя і Надсяння, тобто з Люблинського, Ряшівського і частково з Краківського воєводств. За словами Президента України В. Ющенка, висловленими у Львівському оперному театрі, «акція «Вісла»» для української нації сьогодні день суму і день нашого болю. Сьогодні Україна вшановує 60-ту річницю подій, які чорною сторінкою увійшли до буття всього українства. Винуватець операції – комуністичний тоталітарний режим. Цей злочинець має бути нарешті і остаточно засуджений Україною, Польщею, світом».

 
І ми чекаємо на законне і правове рішення в цій справі. Після зустрічей Президентів обох країн – України і Польщі – на цілому Закерзонні у цьому році вже відбулися десятки з'їздів депортованих українців в їхніх існуючих і неіснуючих селах, де жили від віків їхні прабатьки. Але постає запитання: чи на тих з'їздах має завершитися цей смутний ювілей?

 

З ініціативи Товариства приятелів землі вербицької «Вербиця», яку очолює енергійний діяч Марко Палюшок, у суботу 30 червня 2007 року відбулася така жалібна проща в с. Вербиця, колись Рава-Руського повіту, а тепер Томашівського. На неї прибули мешканці села, їхні нащадки. Два автокари, вщерть наповнені людьми, прибули з Ольштинщини і два з Львівщини, а крім того чимало людей приїхало власними машинами, щоб поклонитися жертвам, які впали під час акції «Вісла», та доторкнутися до цієї землі, яка є матір'ю нашого родоводу. Мої односельчани з села Вербиці з'їхалися з різних закутків світу і не впізнавали один одного, а їхні батьки, діди і прадіди були сусідами, близькими родичами. Люди, які прибули у Вербицю, жертви репресії, ходили серед зарослих бур'янами колишніх городів і шукали стежок, якими багато хто з них бігав у дитинстві. Шукали того місця, де стояла хата їх батьків, шукали тих дерев, які колись захищали їх від літньої спеки. Шукали тих криниць, з яких пили пригорщами холодну воду. Шукали придорожніх хрестів, могил, які були висипані руками їхніх батьків і шукали того місця, де стояли пам'ятники воїнам УСС та УГА. І тих святих могил вони не віднайшли, також не віднайшли й пам'ятника Тарасу Шевченкові, біля якого відбувалися урочисті роковини генія нашого народу в с. Вербиця і національні віче.

 

Бульдозерами вандали загорнули сліди по стежках і святих могилах. Засипали наші криниці, покорчували сади і розібрали придорожні хрести, перед якими з святістю знімали шапки і клали хрести на груди наші предки. З настроєм задуми йшли люди, де стояла їхня церква св. Михаїла, побудована у 1886 році. Пригадували собі старші віком, як вони всі громадно з села та присілка Вільки Вербицької, Борок молилися.

 

По Вільці Вербицькій та Борках тільки дикі кущі ростуть і сліду немає, що там жили з давніх-давен люди. З карти викреслили ні гарні місцевості. Письмові згадки доводять, що в с. Вербиця вже у 1081 році, тисячу років тому, існувала святиня. Але і та остання наша Церква також єднала всіх нас, вона була душею і перлиною для кожного вербичанина. Скільки ніг переступило через пороги цієї церкви, скільки важливих подій у її стінах відбулося. В цій церкві нас хрестили, вінчали, тут ми приймали Св. Причастя, через цю церкву наших предків переносили на вічний спочинок. Як нас депортували, кати спочатку церкву обдерли з її шат, виставили її на прилюдну ганьбу і посміховисько, зробили з неї магазин. А в кінці довели її до ганебної смерті у 1992 році. А останнього пароха церкви о. Юліана Криницького (1878-1948) кати заарештували під час акції «Вісла», запроторили до концтабору в Явожно і там з дев'ятьма іншими односельчанами закатували.

 

Вербичани вже понад десять років моляться на фундаментах, де стояла церква, раз на рік під куполом неба на сонці з тугою і жалем згадують минуле горе. На цьому святому місці Управа товариства «Вербиця» у цьому році побудувала пропам'ятний хрест і макет святині у пам'ять 60-річчя акції «Вісла», яку під час Служби Божої було посвячено.

 

Цей акт посвяти глибоко пережили корінні вербичани і здавалося, що земля під ногами угинається, і немов вона з небом нашим Вербицьким з'єднується, і звідси наші молитви безпосередньо плинуть до Всевишнього. Милосердний Господи, коли ж може бути кращий час, як не тепер, на таке зворушливе паломництво, щоб доторкнутися цього нез'ясованого чару, що так сильно промовляє до душі і наповняє її світлом, спокоєм, радістю і вдячністю, ми діти твої, наша Земле.

 

Хотілося серед спеки звернутися до присутніх із ще гарячішим закликом. Щоб ми вчилися любові до рідної землі від поляків, які з повною посвятою обороняють кожен клаптик своєї землі і з великою гордістю співають «Роту» Марії Конопніцкої: «Не покинем землі, звідки наш рід...». Невже ж їхня любов має бути солодша від рідної землі і їхніх героїв, від нашої любові... за словами Болєслава Пруса, земля батьківська становить «Твердиню народу», є вона найбільшим багатством і скарбом національним, якого не можна продати, ані зректися, в ім'я майбутніх поколінь. Нашу страшну нужду можна віднайти також у творах В. Стефаника «Сини землі» або «Виводили з села».

 

Акція «Вісла» вбила останній цвях у гріб нашої етнічної української землі. Наша доба висуває цілу низку запитань, на які зараз немає відповіді. Може, хтось скаже, що ця земля нічим не вирізняється з-поміж інших місцевостей. Але кожен із нас розуміє, що вона для мешканців тих земель в собі має цю суто нашу незбагненну божественну силу, бо вона наша, для нас вона є святою. За неї польські суди судили воїнів УПА на кару смерті. У їхніх оскарженнях звучали слова, що УПА чинило спроби відірвати від Польщі ці землі і приєднати їх до України.

 

Варто ще пригадати, що після закінчення Служби Божої була цікава урочистість, під час якої Ольга Карпінська (Ярмола) подарувала ікону під опіку римо-католицького ксьондза С. Горчинського. Ця ікона Божої Матері від непам'ятних часів зберігалася в каплиці над чудотворним джерелом на Черневі і в останньому часі її доля подібна до долі моїх односельчан. Під час злочинної акції «Вісла» цю ікону вдалося пані Анні Макух з села Піддубець врятувати і зберегти від знищення. Відомо, що тодішні загони польського війська, як дикі кочові орди, нищили усе, що стояло на їхньому шляху і мало ознаки українства. У 1992 році п. Анна Макух померла і цю ікону віддала О. Карпінській, думаючи, що вона поверне її у давнє місце.

 

Після Служби Божої з короткими промовами виступали проф. Степан Козак – уродженець с. Вербиці, Петро Тима, Юзеф Гломб – війт с. Любичі Королівської та інші. Завершено урочистість у місці зруйнованої церкви виступом дітей з Лєлькова, повіт Браньво, яких, підготував Іван Солодуха – вчитель-емерит. Виконана мистецька частина складалася з тематичних віршів, пісень і прози про акцію «Вісла». Після тих урочистостей оформився процесійний похід, який і подався з колишньої церковної площі на цвинтар. У цьому жалібно-ювілейному поході люди співали релігійні пісні, а деякі між собою говорили, зустрівшись після довгих літ розлуки.

 

Мені запам’яталися слова, сказані однією з жінок до іншої: «Скажи, чим ми так провинилися, що поляки нас так скарали і ограбили з рідної землі, майна і після тих довгих років навіть не беруться ті кривди виправити?». Інша відповіла: «Я була маленькою, як нас прогнали звідси з мамою, а батька заслали в Явожно і він живим додому не повернувся.» Поруч проходив чоловік і сказав: «Ми далі перебуваємо в новітньому ясирі, до якого нас загнала польська армія, а сучасна влада навіть не намагається справедливо вирішити це питання». «У наш час відкривають музеї жертвам комуністичного терору, – додав інший, – і в тих музеях повинні знайтися кімнати, де було б унаочнене горе жертв акції «Вісла». Болісно, що сучасна польська влада з байдужістю спогладяє на цю трагедію і не хоче досі визнати українців рівноправними громадянами Польщі.»

 

Нам незрозуміло, як у Польщі провадиться широко закроєна люстрація, тобто очищення з минулої комуністичної епохи, невже ж акція «Вісла» не підлягає під ці рамки очищення, щоб при цій нагоді показати звірства, які були спрямовані проти українців. Складається враження, що польське праводавство і тепер є дуже тенденційне, необ’єктивне і несправедливе до українців.

 

Відтак прочани дійшли на цвинтар, де Митрополит І. Мартиняк у супроводі священиків та ксьондза С. Горчинського відправили Панахиду і після традиційних священичих промов закінчилася офіційна смутна ювілейна зустріч вербичан.

 

На жаль, не була вона повністю завершена, бо не мали можливості виступити діти, які підготували свою програму, не виступали й інші промовці. Опісля одні пішли на місцевий стадіон, де можна було купити собі напої і втамувати спрагу під час спеки.

 

За словами журналіста Мар'яна Стивецкеґо, фестин був то зорганізований в рамках «Днів Вербиці». Для мене цей «фестон» був як іронія, де звучала голосна музика, яка не вкладалася в рамки цієї смутної події.

 

Інші залишилися на цвинтарі. Серед затишку, дерев і могил, вони запалювали свічки пам'яті на могилах. Найбільша група зосередилася біля збірної могили-пам'ятника УПА, на якій закарбовано 98 прізвищ мешканців с. Вербиці, які загинули в боротьбі за волю і незалежність України.

 

Чомусь в тому році при символічній могилі УПА не була відправлена урочиста Панахида, а численні мої односельці ревно молилися біля неї. Інші прочани запалювали свічки і клали квіти на могилу УСС.

 

На кожному цвинтарі, для мешканців кожної місцевості є свої святі місця, де заховується життєдайне тіло, з якого виводиться їхній рід. І такі зустрічі цей рід намагається продовжувати, а одночасно такі паломництва відновлюють злуку з Господом і рідним народом.

 

Наші любі і дорогі предки, які у цій землі спочивають, мають безцінні вартості для всіх нас. Вони – наша сила і наша благодать! Цвинтар як ніщо інше учить мислити, це відчуває наша душа і наш розум. Тому молимо Господа: «Прости, Боже, усі гріхи від віків усім померлим і прийми їх в царство небесне. Спаси, Господи, тих, що в тяжких муках умерли під час татарських навал і загинули під час злочинної акції «Вісла». Заплати їм, Боже, своєю добрістю і любов'ю, своїм даром відкуплення. Боже, допоможи повернути життя і радість нашій землі, і щоб з твого дару користали корінні її нащадки. Кожного, хто любить свою землю, вона зворушує, скріплює у ньому набожність і пошану до тих прабатьківських матеріальних і духовних цінностей.»

 

Коли глибоко застановимось, тоді без сумніву відчуваємо, що акція «Вісла» була вкрай жорстокою і мала всі ознаки народовбивства та політично була антиукраїнською мальтритологією. Акція «Вісла» у Вербиці – це страшне пекло на землі. Все чоловіче населення, старше десяти років, було арештоване і три доби тероризоване у млині. Там була перепроваджена своєрідна селекція на більш чи менш «небезпечних» і тих найгрізніших було якщо не ліквідовано, то вивезено у тюрми Томашева, Любачева і Ряшова. Село вояки підпалили і вже біля 10-ї години ранку 7 червня 1947 року більшість господарств була охоплена полум'ям. З поблизьких сіл і м. Угнова люди дивилися день і ніч на палаюче село Вербицю. До них долітали страшні зойки катованих і ридання наших матерів і бабусь, які зносили руки до неба і благали Божої помочі над злобною тиранією, яка впала на нашу землю. Дуже часто ревла худоба на ланцюгах в палаючих стайнях, скавчали пси на прив'язі від болю, від палаючого вогню. Крається серце, коли пригадуємо і розповідаємо про ці звірства, але всі ми мусимо цю гірку правду знати і пам'ятати про неї, бо вона позбавила нас рідної землі і розлучила з нашими предками, які у цій землі спочивають.

 

Багато з нас бачило, як тіла вбитих, але перед смертю жорстоко тортурованих, везли возами. Ще живі свідки, які бачили, як до палаючої стодоли Пецая за рікою, з переляку, щоб уникнути тортур, ускочив наш односельчанин Іван Шилипило з присілка Вільки Вербицької і там загинув. Наші молоді хлопці, щоб уникнути знущань і катувань, скакали в шлюз Солокії при млині і там від ворожих куль у воді гинули.

 

Нелегко добрати слів, якими можна було б передати цю болючу рану в нашому серці, яку залишила акція «Вісла». Після трьох днів мук, з 7 по 9 червня 1947 року, наша земля була перетворена в руїну, а наших односельчан як грізних криміналістів під військовим конвоєм було доставлено до станції Белжець і звідси розселено в Ольштинському, а мешканців з присілка Вільки Вербицької – у Вроцлавському воєводстві.

 

Таким чином, родини були роз'єднані на багато років. Депортованих розміщували так, щоб вони швидко змогли полонізуватися. Не дозволено відкривати українські школи, заборонено проводити Служби Божі в українському обряді, заборонено навіть змінювати призначені місця проживання. Усі ми перебували під домашнім арештом і під посиленим наглядом спецслужб. Влада переслідувала навіть найменші прояви культивування удома українських національно-культурних традицій. Українська інтелігенція і весь національно-свідомий елемент, який залишився при житті, був заарештований. Ця злочинна і горезвісна акція «Вісла» прокотилася по цілому Закерзонні, охоплюючи Надсяння, Холмщину, Підляшшя і Лемківщину, тобто було депортовано майже 150 тис. Українського населення.

 

До проведення акції було залучено 15 полків війська польського, що налічувало біля 20 тис. вояків, додатковий полк саперів, полк панцерних авт та одну летунську ескадру, крім того – апарат міліції, УБ і державну адміністрацію. Всі ці сили були заангажовані проти українців, які не по своїй волі знайшлися в межах польської держави. Акцією «Вісла» керував ген. С. Мосор, який отримав широкі уповноваження щодо терористичних методів діяльності. Пригадаймо, що під час депортації було 3800 осіб арештованих та запроторених до концтабору в Явожно. Лише з нашого села Вербиці було ув'язнено майже сотню людей, серед яких – парох о. Юліян Криницький, якого кати у цьому концтаборі стратили разом з дев'ятьма іншими нашими односельчанами.

 

Під час депортації села Вербиця до ворожого полону потрапило 16 вояків УПА, з яких 8 засуджено на довічне ув'язнення, 3 – на довготривалий термін, а 5 – до страти. Усі вироки були виконані. За офіційними даними, під час акції було вбито 655 осіб, у нашому селі загинуло майже 50 осіб, які в офіційних реєстрах не фігурують. Крім того, було заарештовано 1466 осіб, здебільшого симпатиків українського руху опору, а за іншими підрахунками заарештованих і вбитих було набагато більше. Таким чином, акція «Вісла» здобула сумнівну славу найбільшої народобійні в історії останніх часів. Під час депортації застосовано найогидніший садизм і знущання над невинним українським населенням. За приналежність чи симпатію до УПА, цілі родини терпіли фізичні і моральні муки, катування, калічення і мордування. Жінки терпіли за чоловіків, діти за батьків, дідусі за внуків. Катовано старців, калік, вагітних жінок і безборонних дітей.

 

Наші клопотання до останнього часу не принесли жодних позитивних результатів. Розв'язанням цього складного і болючого питання повинні зайнятися державні і міжнародні демократичні установи. Нерозв'язаний вузол питання акції «Вісла» ударяє не лише по українсько-польських стосунках, але і вражає міжнародну мораль, руйнує підставові поняття загальнолюдської справедливості. Світове співтовариство вирішує проблеми різних катаклізмів у віддалених точках планети, пора уже за 60 років вибратись із тенет цього наскрізь брехливого і підступного міфу. Досить вже розпалювання ворожнечі, пора глянути правді у вічі. У кожного народу є свої герої і свої негідники, які нівечили людські долі. Над тим треба замислитись і не заглядати в підфальшоване минуле за комуністичним чи шовіністичним трактуванням. Історичні події треба засвоювати об'єктивно, щоб криваві сторінки більше не повторювалися. Наші батьки говорили: «Згода будує, а незгода – руйнує.

 

На закінчення я хочу наголосити, що належати до якогось народу є природним правом людини, але не забуваймо, що це природне право і цей привілей кладе на свідому людину великий обов'язок. Ми всі повинні зберегти нашу українську душу. Бо, кажуть, можна людину вирвати з рідної землі, але не можна вирвати з душі людини віру й любов до рідного гнізда, якщо вона справжня людина, у якої є душа. Можна виїхати в чужі далекі краї, можна змінити підсоння, але невільно змінити національної душі, бо вона дана Богом, і зрада є найбільшим пониженням людини. Всі докладімо зусиль, щоб зберегти нашу національну ідентичність, це найбільші джерело нашої сили і могутності.

 

Ростислав Братунь написав вірш «Батьківський Заповіт», який починається словами:

 

Ти можеш навчитись чужого звичаю,

І мову чужу, наче пісню, завчить,

Але і в раю не знайти тобі раю,

Якщо ти не будеш вітчизною жить!

 

Ти дітям і правнукам мусиш віддати

Живуче коріння – свій батьківський рід.

Тоді вже ніяким вітрам не зламати,

Ніякій негоді не стьмарити світ.

 

Навчімося насамперед шанувати своє рідне і поважати чуже та любити справжніх друзів, вміти відрізняти їх від недругів. Не обдурюймо себе самі й не даваймо обдурити себе іншим, будьмо вірними синами своєї землі. Наша земля – це те євшан-зілля, той образ, який відроджує національний дух, і з вдячності до великих предків треба про неї пам'ятати.