Я пройшла концтабори Равенсбрюку та Воркути

Я ПРОЙШЛА КОНЦТАБОРИ РАВЕНСБРЮКУ ТА ВОРКУТИ

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №333

 

Франко Віра – Марія Петрівна, народилася 31 січня 1923 р. в с. Полонична Кам'янсько-Буського району Львівської області, українка, греко-католичка, безпартійна, студентка, заарештована у вересні 1941 р., звільнена 27 листопада 1953 р.

 

Моя одіссея в'язничного життя почалася зі Львова у вересні 1941 р., коли за надуманим політичним звинуваченням фашисти арештували і посадили мене у сумнозвісну тюрму «на Лонцького». Там після численних допитів я чекала вирішення своєї долі. У камері було ще кілька жінок, котрі, як і я, сиділи у тривозі та гірких передчуттях. Усі ми боялися начальника охорони Мартенса, який своєю появою з грізним собакою навівав страх, а на допитах скаженів, мов справжній садист. Проте одного дня наші тривоги на страх перекрили інші почуття. Спочатку ми почули неймовірний сморід. Невдовзі дізнались, що німці розвалили якусь стіну і звідти випали трупи живцем замурованих в'язнів – жертв сталінських енкаведистів. Потім через вікно ми бачили, як натовпи львів'ян розшукували серед них своїх рідних. Шукала там свого чоловіка і Ірина Вільде, а знайшла аж у Станіславі.

 

У жовтні з невеликою групою жінок мене переправили до Варшави, у тюрму «Пав'як». Проти Львова там був рай. Польський комітет дуже піклувався про ув'язнених: ми отримували краще харчування та медичну допомогу. Ніколи не забуду лікаря Бодека, який перев'язував мені руки після випадкового поранення. Там я зустріла і Янку Мацієвську, з котрою була вже до самого звільнення. Вона сьогодні письменниця, перекладач, живе у Польщі.

 

За кілька тижнів нас відправили до Берліна в центральну тюрму, а відтак у Равенсбрюк, найбільший жіночий табір Німеччини. Майже чотири роки, прожиті мною у Равенсбрюку, тому жіночому Бухенвальді, залишили незагоєні рани на моєму тілі, а ще більше в душі. Молодою дівчиною, котра тільки що ступила на шлях самостійного життя, яке, здавалося мені, стелиться перед мною, що одержала освіту, знала кілька іноземних мов, якій місце в суспільстві забезпечив авторитет діда і праця батька, педагога, ученого, журналіста, українського громадського діяча, я раптом опинилась у фашистській тюрмі з політичним звинуваченням, яке, хоч і не підтверджувалось моїми діями, зате зосереджувалось на моєму родоводі, що й був єдиним свідченням проти мене. Так у свої 19 років я потрапила за колючий дріт табору смерті, за яким сиділи тисячі таких самих жертв фашистського тоталітаризму, жінок різних національностей. Для нас всіх мовою порозуміння була мова ненависті до окупантів і любов до своєї батьківщини, мова страждань і відчаїв, а водночас якоїсь нескореності та сильної віри.

 

Перша зустріч із табором була страшна. Попередня зона – медичний огляд, купання, стриження волосся та смугастий одяг з номером (у мене 34297). І з того часу я уже не була людиною, а номером. Уся обслуга концтабору – самі жінки у службі СС. Виняток – бараки «кроликів», де лікарями були чоловіки. Щодня о шостій ранку – перевірка, а тоді до праці в підземелля, на завод Сіменса. На сніданок – 100 г хліба та кава з сурогату. На заводі працювали шведи і бельгійці, які підкидали нам шматочки хліба, виводили з ладу машини на 10-15 хвилин, щоб могли відпочити та переповідали нам новини зі світу. Вони були вільніші. В моєму бараці були Густа Фучик, Жеруев Перванш де Голь (небога де Голя). Була і Роза Тельман. Траплялись у таборі і спроби втеч, які ми болісно відчували на собі – нас виводили босими на сніг, і ми стояли доти, доки не зловили втікачки. Стояли так, щоби жодна з нас не впала, бо тоді кінець. Одного разу після чергової втечі ми стояли аж три дні.

 

Здоровим дівчатам прищіплювали на тілі якісь бактерії, використовували їх як дослідний матеріал. На моєму тілі такі порізи та шрами залишились уже на все життя.

 

1944 р. з'явилися перші в'язні з України. Вони були в окремих бараках та носили на рукаві букву «У». Мені нашили літеру «п», тому що я походила з території колишньої Польщі.

 

Закарбувався в пам'яті і такий епізод з наших тюремних буднів. Нам стало відомо, що мають спалити Розу Тельман – дружину відомого комуніста. Ми вирішили її врятувати. Якраз у тому бараці померла жінка. Ми взяли з неї смугасту робу і надягли на Розу, а в її одягли покійницю з номером Рози. Так Роза під іншим номером та й прізвищем дожила до перемоги.

 

Найсильніше запам'ятались мені останні тижні війни, особливо 7 травня. Ми знали, що наступає час розплати з фашистськими катами і водночас серцем відчували: своїми останніми жертвами вони захочуть зробити нас – в'язнів концтаборів. І це незабаром підтвердилося. Замість куль наші кати підготували нам іншу смерть – від отрути. Неповнолітній син ув'язненої хорватки, якого ми звали Васильком, підгледів, як до їжі підсипали отруту (а до кухні він заглядав, бо там працювала його мати). Ми вилили їжу, а маленького хлопчика застрілив вартовий, коли той пробирався до матері. Ми довго оплакували нашого рятівника – це була та остання грань, яка відділила нас від волі.

 

8 травня нашу частину табору звільнили американські війська. Приїхала лікарська комісія і дуже хворих забрали до шпиталю, а здоровіших розібрали по домах.

 

За декілька днів приїхала комісія, що складалася з представників різних країн, кожен з яких реєстрував своїх в'язнів і відсилав їх додому. За нами ніхто не приїхав, ми були нікому не потрібні. Я поверталася додому разом з Яніною. Вона їхала до Варшави, а я – до Львова. Їхала, чим довелося. Мене зупинили у Бресті та скерували на ПФП («проверочно-фильтрационный пункт»), а там: «Чому ти їдеш? А може ти шпигун? А де твої награбовані маєтки?» Два місяці я відсиділа в такому таборі. З Бреста мене відпустили до Львова. І тоді я собі подумала: «Куди я їду? Навіщо?»

 

Яка коротка була моя воля! Усього лиш три місяці! А далі ув'язнення за тим же звинуваченням, яке я мала у фашистському таборі. У вересні 1945 р. мене літаком привезли до Києва на Короленка, 33. Знову тюрма, одиночка, допити вночі, а вдень не можна ані сидіти, ані лежати.

 

Мій слідчий дуже часто зустрічав мене словами: «Як поживає ненька-Україна?», а я йому відповідала – «Так, як матушка-Расєя!» Найбільше звинувачення полягало в тому, що я приїхала до Львова, очевидно, як американська шпигунка, що я зрадила Батьківщину, бо дозволила себе взяти до фашистського табору, та подібні нісенітниці. З великим задоволенням я підписала 100-у статтю про закінчення слідства, і мене, разом із донькою Нестора Махна Оленою відправили до Москви в Бутирку. 31 січня 1946 р. я була засуджена «особым совещанием» на п'ять років табору та довічне заслання у Сибір.

 

З Бутирки нас відправили до Воркути, на цей дивний клаптик нашої планети, де, як кажуть, десять місяців – зима, а решта – літо. Шахта № 1. А для нас були збудовані нові бараки. У них до ранку волосся примерзло до нарів. Якщо у Равенсбрюку було завжди дуже чисто, бо німці боялися інфекційних захворювань, то у Воркуті, навпаки, – страшенно брудно. Ми мусили дбати про воду, щоб якось помитися та попрати одяг. Хоч їжі і було більше, та цинга нам далася взнаки. Морози, пурга, подерті валянки та вітром підшиті бушлати... 

Шахта. Я на відкатці вугілля, страхіття. Усе тріщить і кожної хвилини може впасти на голову. За чотири місяці в шахті я, на радість, дістала запалення легенів. Мене поклали до стаціонару, і там врятувала лікар Тарнавська, дочка прославленого генерала, командира Українських Січових Стрільців. Вона знала про мого батька, допомогла мені. Навчила робити уколи, перев'язки, давати ліки, і я залишилась в стаціонарі.

Одного дня у наш табір привезли полонених німців, які отримали по 20 років табору. Між ними були дві жінки. Коли вони прийшли до мене на медогляд, то одна з них пильно дивилася на мене. Я її відразу впізнала – фрау Еріка із Равенсбрюку, старша нашого бараку. Вона запитала: «Що ти тут робиш?», а я відповіла: «Сиджу!» Вона тричі заохала і майже зомліла, вражена почутим. Це була зустріч на найвищому рівні!

 

На Воркуті від цинги та недоїдання мене врятував стрийко Тарас Іванович. Посилав мені сало, часник та інші продукти. Зіновія (сестра) згадувала потім, як на базарі купували найкраще сало, солили та відправляли мені посилками. На усі державні свята мене та кількох ще ув'язнених садовили в карцер. Очевидно, виконували вказівку начальства.

 

Кілька слів про Олену Махно. Її з мамою привезли з Берліна, підступно забравши із західної окупаційної зони. Мати її, дружина Нестора Махна Марія, померла в київській тюрмі після тяжких побоїв. Олена народилася у Варшаві 1920 р. Жила в Парижі, мала французьке підданство, закінчила художню школу з рисунку на тканинах. Під час війни їх вивезли під Берлін на роботу. Нестор Махно вчителював у Парижі, де 1934 р. помер від туберкульозу. Олена з великою любов'ю згадувала свого батька і тому обурювалася на слідчого, який називав батька бандитом. На Воркуті вона була не більше року. Олена писала до посольства в Москві, і якось за нею та ще за двома полоненими французами, яких «помилково» забрали в табір, приїхали, і незабаром вона опинилась у Франції.

 

Я була у Воркуті до 12 липня 1951 р., а опісля на висилці в Усть-Кані Красноярського краю. 27 листопада 1953 р. мене звільнили. Тарас Іванович багато раз звертався до вищих інстанцій, писав навіть до Сталіна. Кінець страхам принесла лише амністія після XX з'їзду партії, але повну реабілітацію я отримала тільки за рішенням київського суду 14 грудня 1959 р. Важко сказати, кому я завдячую своїм поверненням до Львова, але, можливо, не останню роль у цьому відіграли клопотання стрийка Тараса.

 

Мені повернули свободу, однак ніхто не зможе повернути молодості, проведеної у таборах та в'язницях, ніколи ніхто не поверне втраченого здоров'я, не дасть спокою безсонним ночам, коли будишся з жахом, що тебе викликають на страту. Маю, однак, надію, що цей сталінський акт так званої репатріації громадян-в'язнів фашистських концтаборів – осуджений державою та народом уже назавжди і без права на помилування.